Вогні сплячого міста де-не-де виблискували на фоні чорного, як смола, неба. Падав лапатий сніг. Вона поверталася додому тоді, коли деяким лишалися лічені години для сну. Йшла повільно, підбираючи чоботями біле місиво і наспівуючи мамину колискову. Або ж просто колискову, адже звідки вона могла памятати голос матері? Їй було неповних 2 роки, як зникла безвісти жінка, що дала їй життя. Батька вона ніколи не бачила, тому малечу забрала до себе бабуся, одна єдина. У них був надзвичайно тісний зв'язок, настільки тісний, що не потрібно було жодних пояснень. Спостерігаючи лише за тим, з яким теплом дивилися на онуку світло-блакитні очі, як торкалися її каштанових пасм тремтячі холодні пальці, чи з яким трепетом цілували перед сном дівчинку сухі вуста. Саме завдяки старенькій, вона навчилася відчувати цей світ крізь призму доброти та співчуття, дихати на повні груди і нічого не боятися. Та це тривало до минулої осені. Коли ховали бабусю, вона одна не зронила ані сльозинки. Мовчки стояла і дивилася, як холодна земля поглинає частинку її душі. Відтоді щовечора вона власноруч заплітала своє каштанове волосся у тугу косу і лягала у ліжко, залишивши недопитий чай на столі. Але не сьогодні. Вона йшла порожньою вулицею, як раптом якась чорна тінь промайнула на стіні будинку навпроти. Вона зупинилася. Серце калатало як навіжене і було настільки тихо, що вона чула як крижані сніжинки вдаряються об її плечі. Кажуть, що у такі моменти не потрібно піддаватися паніці і навіювань власної фантазії, адже це всього лиш тінь. “Певно бродячі пси”- подумала вона і ступила крок. Сніг під підошвою зарипів, як стара гума, створюючи неймовірний шум посеред нічної тиші. “Ні, там нічого немає” – повторювала, хоч відчувала, як спітніла її спина під одягом. Зціпивши зуби і стиснувши щосили в кишені якийсь папірець, вона таки рушила з місця і ледь не біжучи попрямувала далі. Прибувши додому і замкнувши усі можливі замки, вона кинула своє втомлене тіло на м.яку постіль і навіть не відчула, як поринула у сон. Глухий звук змусив розплющити очі. Сусідські діти безжалісно кидали один в одного снігові кульки, і одна з них прилетіла саме у вікно цієї оселі. Прокидатися не хотілося. Темне нерозчесане волосся заплуталося і нагадувало риболовецьку сітку, що ніяк не могла спіймати свою здобич. Годинник невпинно ляскав хвилини. Вона підвелася, протерла обличчя долонею і взяла своє пальто, намагаючись дістати щось з кишені. То був зім.ятий, як осіннє листя конверт з єдиним написом “тобі”. Вона дістала звідти лист, який діставала так уже десятки разів і пробіглася очима по тексту, який знала вже, як молитву. Вона брала його усюди, куди йшла і у наймоторошніші секунди стискала цей паперовий клаптик, як колись у дитинстві бабусину руку, коли вночі снились жахи. Прочитавши вкотре, підійшла до вікна, вдивлялась у місто. В один момент вона потягнулася до дерев.яної рами та вхопилася за скрипучу ручку. Холодне зимове повітря увірвалося у кімнату, ледь не скинувши її з ніг. Каштанове волосся так і витанцьовувало у повітряному танці, нагадуючи сотні дрібних медузок. Вона вдихала морозяний кисень усім об.ємом своїх легень, пропускала його крізь ніздрі, уявляючи як циркулює кров у її плоті. Потягнулася. Впершись долонею у віконне скло, стала босими ногами на підвіконня. Вітер відчайдушно обіймав її, намагався повернути назад у тепло. Серце тріпотіло, як зимова оголена гілка. Один момент. На сніг, витоптаний дітлахами ліг зім.ятий клаптик паперу, пожовклого, як старий пергамент, з єдиним написом “тобі”. Ніхто не знає, що саме трапилося. Не знає, що було у тому листі, і від чого він рятував її, коли перед нею проскочила тінь. Ніхто так і не дізнається, що то була за тінь. Ніхто не знає, звідки вона поверталася тієї ночі, і чому ніколи не допивала чай, лишаючи його на столі. Єдине відомо точно: тієї ночі падав лапатий сніг. 15/01/21
pixelskylines
izzy806
2087
germansingergirl
s-u-f-j-a-n-s-t-e-v-e-n-s
ellievsbear
