Дмуть вітри з високогір'я.

Розгубила всі слова, тепер доводиться збирати. В'яжу думки, виходить щось яскраве. Ловлю в долоні вітер з гір. В очах людей шукаю зорі.

[maarchelll]

Ментальний блок минув (здається)

За цей час відбулися зміни.

Всередині мене - значні,

а ззовні - скорочення сонячних днів, прихід холодних світанків та вечірніх туманів.

Також я вирішила зробити телеграм, щоб вести більш соц. активне життя (хочеться , почути нові світогляди, побачити нових людей) :3!

Буду рада бачити абсолютно кожного -

Марчел пише...

You can view and join @myrmyrmyrro right away.

[maarchelll]

Що росня ущємілась і поспавнилася у коментарях?)))))

[maarchelll]

Тамблер, люди з нього

Мій тгк для них -

Це те, що повертає мене

у мій власний маленький світ комфорту.

[maarchelll]

Фрагмент зі щоденника...

січень, 2025.

Я не впізнаю себе .

Чомусь здається , що у моєму тілі потроху починає жити хтось інший, повільно витісняючи мою зовнішність, свідомість.

Я менше дивлюся на своє відобрадення, бо все частіше після цього з'являється думка, ніби у мені щось невпинно змінюється

І я ніяк не впливаю на ці метаморфози, а отже і не в силах їх зупинити.

Та чи взагалі можливо їх зупинити?

З моїх пальців намагається втекти перстень, який я ношу вже 5й рік поспіль, бо вони стали схожими на гілля осіннього дерева,

Такі ж висохлі та худі.

Тепер мої руки нагадують мамині. Від цього не з'являються ніжні почуття.

Мої плечі, раніше такі красиві та охайні, тепер схожі на невдалу спробу каменаря зробити з граніту

мармурову статую.

Знайомі, рідні риси обличчя,

загострилися, набувши нових, абсолютно чужих схожестей.

Я обожнювала свої очі, вони ж бо віддзеркалення моєї яскравої душі, моїх смутків та радостей, але зараз погляд, колись такий життєрадісний, став відстороненим. Відтінки зеленого, як літні крони дерев, та карого

змішалися в болотний...

[maarchelll]

З кожним роком я створюю собі ще більше питань.
Не знайшовши відповіді на попередні

[maarchelll]

Знову фрагмент зі щоденника.

(Краще повністю відкрити, аби побачити весь текст)

[maarchelll]

Дозволити думкам роїтися у голові,
сіяти пусті зерня надії - погано.
Але спроби їх зупинити - марні.


Тож я дозволяю собі лише кінчиками пальців доторкатися до щастя, 
знову відчуваючи людське тепло.

[maarchelll]

Мені не потрібна одна 
Особлива людина, щоб бути собою 
Я можу бути собою всюди, скрізь і будь з ким.

[maarchelll]

[maarchelll]

17.01.25

Я ніколи не писала мерзеного 
Де з речень стікали б кров та бруд 
Де від опису по тілу котився не затишок та комфорт, а бридке відчуття відчуженості, гіркоти і саморуйнування.

У житті все завжди буває в перше.
Як до цього дійшло?

-.01.25

Я недостатньо бачила горя, щоб писати про нього настільки зухвало.
Горе, що панує довкола -загальне, спільне.
Та особистого було замало, щоб я писала настільки відверто.

[maarchelll]

Середина січня.
На вказівний палець,нагрітий сонцем, тихо сіла велика муха.
Вона відчула моє відмирання?
Прилетіла на запах внутрішнього гниття?
Торкання її лапок таке лигке,я позаздрила цій легкості.

[maarchelll]

Про любов до себе.

Намагалася скласти список
Того, що найбільше люблю у житті.
Спочатку так легко вдавалося виписувати пункт за пунктом. Без напруження згадувала різні дрібнички, що викликають у мене щастя.
А потім зловила себе на думці, що жоден абзац не написала про тебе і те, що кохаю найбільше в тобі.

Чи я розкохала? чи просто забула, як це робити?

Жбурнула це вміння на дно океану.
І сподіваюся, що це назавжди?

Чи знаю, що воно не на стільки важке, 
щоб каменем впасти в пісок забуття, 
тож одного дня неодмінно повернеться у хвилях на берег.

Можливо саме тому постійно сиджу біля хвиль, засипаючи піском та мушлями ноги, щоб зігрітися та залишитися навіки на березі.
Або ж не на віки,а лише до найважливішого шторму у моєму житті.

[maarchelll]

17.01.25.

Дивлюся на білі будинки, покриті сонячним світлом.
Стає фізично боляче, тож я опускаю очі додолу та відпускаю контроль над думками.
Відчуваю, як вони починають нишпорити моєю пам'яттю,

Неначе голодна зграя собак по будинку з поживою.
Одна з них знайшла щось приховане, тяжко забуте у віддаленій кімнаті.
Вона намагається дістати це, встромляючи гострі ікли, міцніше тримаючи свою здобич.
Впирається у паркет передніми лапами, кігтями робить подряпини.


Я не плачу.


Не плачу навіть тоді, коли собаці вдається трохи здвинути це зі свого місця, прокусючи до брунатної крові, не зменшуючи стиснення пащі.
Здається воно не живе, загинуло задовго до того, як завітала зграя.
Але 
Прокидається.

Знову оживає.
Бо біль - стимул та імпульс, щоб знову згадати, 
Чому воно у далекій кімнаті,
Хто і за що зачинив це так далеко.

І ось тепер мені стає боляче.


Я відпускаю свою руку, нігті більше не тримають мою тендітну шкіру так міцно.
Крові замало для ризику, але достатньо, щоб не забути.


Я - віддалена кімната, я замок на дверях і ключ до нього.
Я - темнота всередині та можливість зірвати штори.
Я - собака і ціла зграя разом.
Це я тримаю спогад у своїх зубах, дряпаючи підлогу від сили та злості .
Це мої спроби дістати найгірше в мені, 
пошматувати, 
пережувати його, 
з'їсти та навіки забути.

[maarchelll]

Я жива! Буде контент нарешті

[maarchelll]

З Новим роком. Будьте щасливі

[maarchelll]

Мені постійно дають більше років, ніж є насправді.

А тепер почали давати менше, бо "у тебе такий БЕЙБІ ФЕЙС"

🫠але ну..ні?

[maarchelll]

Я не хочу говорити людям свій вік, бо звикла, що після цього

до мене змінюється ставлення.

Одні з повагою якось,а інші з обезцінюванням...це такий трешняк

[maarchelll]

Мені постійно дають більше років, ніж є насправді.

А тепер почали давати менше, бо "у тебе такий БЕЙБІ ФЕЙС"

🫠але ну..ні?