інтерв'ю
коли я засинаю, то даю сама собі відповіді на питання. і так було з 8 класу.
і я завжди питаю одне і те саме) відповідно відповідаю теж саме весь час. завжди є питання про людину, яка повпливала на мене найбільше. й десь до жовтня цього року так ніколи не було цієї людини. жодного разу. а потім ніби усе стало про неї.
насправді це був вечір, який зараз уже проклинається. жовтневий вечір "початку нового етапу". ми лежали, горіла кокосова свічка, нічого не турбувало. хотілось зжатись і пищать від милості, що я, власне, і робила)
й завжди хочеться вірити у краще. я безмірна оптимістка. була, є і буду.
граюсь волоссям й кажу: ми поставимо там тільки ліжко й повісимо штори. нічого більше не буде. не буде навіть шафи, хай наші гості тримають свої речі у валізах. хай у них буде тільки гола кімната і ліжко. але в будинку буде гарна кухня (й я завжди на ній буду готувати),всюди буде жовте світло . буде веранда, бесідка, виноградник. і обов'язково квітник такий великий, який тільки можна буде уявити. просто, щоб натурально п'яніти ввечері.
боже, скільки разів я бачила це наяву? сотні. говорити (як тоді, так і зараз тут) - так само дивно, як і мріяти про це.
тепер, коли минуло два місяці від того дня і стільки речей змінилось. я заставляю давати собі інтерв'ю про цей будинок, де ми зробимо гостьові кімнати тільки з ліжком.
але чомусь я ніколи не уявляла їх там. а тепер я лягаю спати і прошу у когось чи чогось, у всіх кого знаю, і у всіх у кого можу: хай би вони разом приїздили туди- до нас, і нарікали, яка я зла, що не дала їм навіть тумбочки, а потім виходили на кухню: вона сміється і він сміється, але він трошки соромиться. все ще не звик)
