Деякі протягом усього життя мандрують світом, спокушені прагненням побачити якомога більше. Це полювання за місцями і враженнями закінчується позначками на мапі та арсеналом розповідей, якими можна ділитись за першої нагоди. Щоразу, коли такі обирають собі шлях, вони ступають на стежку невідомості. Їм звісно відомо, куди цей шлях має їх привести, адже вони ретельно планують свій маршрут. Але вони не можуть бути знати, кого зустрінуть дорогою, які пейзажі трапляться їм за вікнами потяга чи автівки, які топоніми їх дивуватимуть, а які — веселитимуть. Так вони й носяться світом — щоразу новими шляхами, зосереджуючись на кінці маршруту, а не на тому, що лежить на його кілометрах. Вони вивчають шлях на мапі, але не вивчають його, долаючи. Дивляться на все звисока, з позиції, яку дає їм масштаб карти.
Інші же їздять однією дорогою протягом цілого життя. Щоранку прокидаються у той же час. Струшують із себе недобрі сни, запивають недоспану ніч кавою і виходять на свою щоденну дорогу, яка спершу веде їх на роботу, а ввечері — додому. Вони вивчають свій шлях досконало. Одним з них є Р., який одначе встиг побачити світ, але завше повертається до тієї ж дороги. Як-от сьогодні.
Остання електричка відправляється перед дев’ятою вечора з першого перону невеличкого приміського вокзалу із синіми металевими колонами, які тримають на собі посіріле пластикове накриття. На пероні скупчилось трохи постатей — чоловіків з папіросами в губах і пакетами в руках, янголів із промоклими крилами, яким цей листопад зовсім не до душі, жінок із картатими торбами, волоцюг, заклиначів тварин, ковтачів шпаг, казкарок, поштарок, заводських працівниць, прорабів та дорожніх музик, німф та муз у базарних балонках, робітників останньої зміни, розхитаних горілкою, та інших пасажирів — останніх подорожніх цього дня, які розсуваючи затуманені сутінки, добрались до приміського вокзалу, аби вкотре вирушити в ту саму дорогу.
Поряд стоїть ще кілька електричок, готових забрати своїх пасажирів і повезти їх у різні напрямки, залишивши кілька перонів під посірілим накриттям на поталу ночі, тиші й запустінню, тьмяно підсвіченому хворим вокзальним світлом. Якщо б комусь випало зостатись тут, ніч видалась би безкінечно довгою. Але вокзал буде пустим, а запустіння не знає часу. Відтак перони приміського вокзалу зостаються самітними на якусь мить — аж поки перші враннішні електрички не привезуть своїх сонних пасажирів, чиї ноги хаотично тупотітимуть обпльованим бруком вокзалу.
Р. потирає руки. Листопад пробрався йому під шкіру і холодить її своєю зимною вологою, яка ввійшла до вагону разом із усією безбарвною процесією, котра ще мить тому стояла на пероні. Брудними вікнами ковзають краплі, які вже невдовзі перетворяться на вишукані візерунки сніжин. Зима нависає над усіма ними низьким набубнявілим небом, готова прорвати його передчасно. Р. зиркає на пасажирів, що розсілись побіля вікон і визирають у них, немов там справді можна щось побачити. Він і сам такий — дивиться крізь брудну шибу на таку ж брудну листопадову ніч, пересипану міськими світлами. Так триватиме ще якусь мить, допоки вагонні динаміки не прохриплять слова машиніста, які ніхто не зрозуміє, а двері із сичанням не зачиняться. Електричка вирушає у ніч, залишаючи міські світла позаду, а її пасажири надалі вдивляються у вікна. І кожен з них бачить щось своє.
Чоловіки дістають з-за пазух заготовані для поїздки частунки — дешеву горілку і якусь закуску. Янголи протирають руками намоклі крила і з часом зголошуються долучитись до чоловіків. Жінки перегукуються, намагаючись розчути одна одну в рипінні вагону, розповідаючи казки, плітки та новини із заводів і підприємств. Час до часу хтось встає і виходить у ніч на невідомій станції. Часом у вагон вбігають перекупки, в яких можна купити солодощі, пиво, китайські ліхтарики на батарейках, затуплені ножі або нові серця. Р. майже вирішує спитати про ціну, адже його серце висне у грудях мов перемерзле яблуко, сточене червою лобові. Але не зважується завести розмову.
Визирає у вікно — електричка якраз спинилась на ще одній невідомій станції. Р. не знає її назви, але докладно знає, скільки йому ще їхати. Він впізнає станцію за кількома деталями, ледь помітними у світлі, що ллється крізь вагонні вікна. Вигини землі, надщерблення бордюрів, ями й трішини у асфальті, розташування дерев, будинків чи станційних приміщень — усі ці контури з першого погляду впізнають ті, які їздять цією дорогою щодня. Колись Р. теж належав до них, та часи змінились. Однак контури дороги печаттю випалені на його пам’яті.
Він не потребує оголошень машиніста про прибуття до тієї чи іншої станції. Він впізнає кожну станцію як старого друга. Навіть ті, на яких немає жодного освітлення, знайомі йому, адже він впізнає їх за текстурами темряви, властивими лише їм. Тут завжди було так. І завжди буде.
Колись змінять електричку, колись кожен з пасажирів буде змушений вирушити в іншу дорогу — ту, з якої немає повернення. Колись перекупки змінять асортимент товару, а музики вивчать нову пісню, забувши «Смерічку». Колись буде не так, як є зараз, однак нові пасажири будуть так само пізнавати станції за їхніми контурами.
Інакше буде не може — цей спосіб існування та взаємодії із буттям, створений на восьмий день, не може бути зміненим, як і все, створене у попередні дні. Бо так є. Р. думає про це, намагаючись прилаштувати ноги на вагонній батареї, яка врешті почала віддавати тепло, що пульсує завдяки тертю невідомих залізних механізмів, підржавілих нутрощів вагону. А потім виходить у ніч на своїй станції.
Аби невдовзі знову повернутись на неї і сісти в електричку, яка повезе його знаним з дитинства шляхом, вивченим напам’ять. І тоді історія повториться. А сьогодні він виходить у ніч і ступає стежкою, оминаючи калюжі, що зостались після листопадового дощу. Р. йде, тихо лаючись, бо знає, якими брудними будуть його черевики. Слухає, як віддаляється електричка. Як пси гавкають на схований за хмарами місяць. Кутається в шарф і намагається якнайшлибше впихнути до кишень руки. А над ним висить глуха листопадова ніч, у масному повітрі якої не літають янголи і не падають зорі. Ніч, яку розтинає лише потужне лобове світло останньої електрички.
