Вона сьогодні притягнула його з собою. Ми домовилися зустрітися в батьківській квартирі. Я там сидів з самого ранку, розгрібав старі документи, свідоцтва про народження і про смерть, фотокартки. Під руку потрапила та, на якій була зображена мама. Вона сиділа в кріслі і розгадувала кросворд. Зображення було трохи криве і розмите. Ну звичайно, це ж я, коли мені було років сім (а, ну так, ззаду дата - двадцяте квітня дев’яносто сьомого) зафоткав.
Задзвонив телефон. Вперше за рік, напевне. А, це вона. Сказала, що запізниться на годину і прийде не сама.
Я поставив турку на вогонь. Сірники були сирі - дуже волого - довелося шукати в татових речах.
Квартира була вже нежива, коли я знову, вперше за кілька місяців потрапив туди. Столи і дзеркала покрив красномовний шар пилу. Я очікував припливу спогадів, пов’язаних з Квартирою, готувався до того, що треба буде потерпіти, однак нічого, крім раніше згадуваного не вернулося.
На сходовому майданчику почувся звук кроків і приглушений сміх. Вона відчинила двері своїм ключем.
Я вимкнув каву. Запах заповнив всю кухню.
- Будеш, тобто будете каву? Привіт. - коло неї, котра зовсім не змінилася - не зстригла волосся, як грозилась,не виросла ні на дюйм, не змінила свого трохи нехлюйкуватого стилю одягу; коло неї, за котрою ти ніби вчора причинив двері, стояв ... підліток. Зголена голова, гострі плечі. Він дивився кудись в її бік, однак не спрямовував напруженого погляду прямо в обличчя.
- Привіт. - голос дзвінкий. Так ніби вона дуже довго співала перед тим, як сказати мені це “привіт”. - Будемо каву, ми ж будемо, так?, - повернулась до нього півобертом, симетрично повторюючи його погляд. Підліток кивнув і вона передала мені його кивок.
- Сідайте у вітальні... або де хочете.
- Добре, ми сядемо у вітальні.
Я взяв наші з нею улюблені чашки, хоча, якби не поспішав, був би розумнішим і взяв ті з сервізу - непримітні і якраз для таких “зустрічей”.
Повернувся з кавами на таці. Офіціант, те-не-те. Вона вмостилася в ньому, мов у зручному кріслі: зняла кросівки й склала ноги на його колінах. Так, ніби вирішила на дозвіллі почитати книжку або розв’язувати кросворди.
Я приніс каву. Кімната позіхнула і перевернулася на інший бік. Обличчя на деяких фотографіях зацікавлено поглянули на філіжанки. Чого ми з гістьми сьогодні ковтнемо?
Вона і справді розв’язувала кросворд в газеті, що принесла з вулиці. Я трохи роздратувався, тому вирвав клятий папір з її рук, відкрив вікно навстіж і викинув його. Сказати, що вона зробила? Вона пирхнула і погладила підлітка по коліні, якби заспокоюючись.
Ми сіли говорити. Вона - Уля. Більшість знайомих називають її Юлею. Тому я не став її так називати. Перехрещена, вона була лагідніша, почала пити каву і їсти менше.
- Уля, ти так і не сказала мені, чому приїхала.
- Ввічливі господарі не питають про таке після першого ж ковтку кави. Але нехай. Я забула тут свій шалик. Десь серед цих шаф, книг і фотографій моя річ. Кілька місяців тому в Варшаві я вперше проспала лише сім годин і більше не хотіла спати. Тоді я зрозуміла, що шалик зник і що він десь з тобою.
Ця річ і справді дуже довго супроводжувала мене в подорожах. Я зав’язував нею рота і носа, коли було зимно; очі - коли віяв південний вітер; руки - коли пошкоджував пальці. Однак останні два місяці, відколи повернувся з Дороги, засумнівався, що колись ще побачу Улю, і залишив його десь.
- Улю, як довго ти вже не спиш?
- Вже 5 тижнів взагалі не вкладаюсь до ліжка, - вона присьорбнула кави, - ми з Нероном вчимо німецьку мову. Він сліпий на одне око, тому теж не любить спати.
Хлопець дивився весь час в одну точку, а коли Уля про нього згадала, голова тріпнулась, мов на пружинках. Ми обоє досі були розгублені від несподіваної зустрічі. Як він, так і я. Досі не визначили позиції в ієрархічній системі Квартири відносно одне одного.
Я тільки зараз помітив, яка вона стомлена.
