Привіт, Любі.
Або ж, привіт, Люба, я знаю, що буду перечитувати це декілька раз в майбутньому. Певне, більше раз ніж всі разом взяті, що прочитають цей пост.
Після довготривалої паузи від тамблера в мене є що розказати на десятки постів. Однак, я доволі лінива, тому постараюся вкластися в один.
Я закінчила семестр на Кіпрі, тепер знаходжуся знов в Україні. Наступні мої кроки поки що незрозумілі. Будучи незадоволеною університетом в Німеччині, я вирішила рухатися, та не їсти *****. Поступила в універ в Італії, який по світовому рейтингу в діапазоні 300, також у Віденський. Пишаюся, але дуже налякана.
Від стресу почалися проблеми зі здоров’ям, а задля візи їду в Італію за два дні. Чи це було заплановано? Ні. Чи я рада? Теж не дуже.
Зате буде перший досвід святкування дня народження на самотинці в іншій країні. Думаю, це прев‘ю майбутнього.
Також, якщо Ви читали мої минулі пости, то певне знаєте, що останнє, що я опублікувала було класне побачення з хлопцем, з яким в мене немає майбутнього.
Якщо коротко, ми разом. Закохалася як п’ятикласниця, шляху назад немає. Він особисто вже знайомий з моєю мамою, я з його батьками. Ми зараз розташовані один від одного за тисячі кілометрів. Буде складно, та думаю, що ми спрацюємо.
За цей час разом ми встигли пожити разом тиждень, з’їздити декілька раз в інші міста на уїк-енди, і я відчула себе захищеною. Чи це правильно, що саме це я шукаю в чоловіках? Ні, та мені це не заважає жити, тому кайфую.
Отже, все як завжди. Невизначеність та страх, в які я постійно занурююся. Зате куди мене це привело…