Кажуть, невідання це блаженство. Мабуть, так, якщо невіглас цілком задоволений своїм неуцтвом і почувається в ньому затишно, як троглодит у печері; та куди як цікавіше жити неуку, якому судилося поєднати неосвіченість із допитливістю – ця сполука перетворює навколишній світ на суцільні напружені таємниці, що наполегливо чекають на розкриття та відкриття. Щоправда, дві краплі ледарства та ½ унції прокрастинації дещо знижують градус отих таїн – але до часу. Ми, допитливі лінькуваті профани, просто чекаємо на зручний збіг обставин, який врешті решт дозволить зірвати всі непроникні покрови, хоч і без надривних зусиль, але не без законної винагороди.
От мене весь час, скільки мешкаю у Києві, бентежив секрет неймовірної швидкості, з якою ряст, якого ще вчора ніде не було й видно, сьогодні вже опанував усі схили. Бентежив і цікавив, але навіть до млявих пошуків в інтернеті не спонукав – як завжди, до часу. Цього року сталося так, що напередодні цвітіння рясту, яке мало статися ось-ось, кляті рашисти заходилися нас обстрілювати через день, і саме того ранку, коли ряст таки зацвів, ми з Тонею до Ботсаду не потрапили – колотилися всю (і вже не першу) ніч «скільки/чого/куди летить», потім сиділи в укритті, а ще потім, знесилені, зарахували трюхикання в укриття й назад за ранкову прогулянку, й через те до Ботсаду не пішли. А вже наступного дня всі терени вкрилися бузковим, ліловим, блакитним і майже білим цвітом рясту – отак, здавалося, було змарновано ще один рік. Але не зовсім: кинути цю таємницю напризволяще – це не власним байдикам догодити, це – поступитися мерзенній навалі! – ось що подумав я собі та заходився шукати та читати. І начитав.
Це справді дещо надзвичайне! – ряст (в нашому випадку ряст щільний) зацвітає так швидко, тому що сходить у вельми особливий спосіб. Доволі глибоко під землею, десь там у 10 см від поверхні ґрунту, сидить його бульба, вся з поживних речовин (і купи алкалоїдів). Наприкінці березня або на початку квітня, як пощастить із погодою, з бульби вистромляється пагін – по суті, вже цілком сформована мікроскопічна рослина, з листям і суцвіттям. Але таким делікатним і вразливим інструментом крізь 10 сантиметрів щільного ґрунту не пробитися – і тому пагін рясту сходить у півпрозорому пругкому футлярі, у такій собі загостреній у напрямку росту оболонці з міцними поздовжніми ребрами жорсткості, чисто прохідницький комбайн Київметробуд або EuroTunnelБуд. Коли ця оболонка прохромить шар землі та випнеться з-під неї, вона лускає, і назовні стрімко вибирається новонароджений цьогорічний пагінчик, вже із листям і суцвіттям. Це нагадує те, як метелики виходять з лялечки – щось таке зіжмакане-потовчене, а за кілька хвилин пурх – і полетіло, змахуючи барвистими крильцями. Отак і ряст – вибрався з-під землі, вигулькнув з оболонки, вдихнув повітря, спіймав промінь сонця – і вже за якусь там добу квітує скрізь.
Але це ще не все. Весна – річ непевна, можливі не то що обстріли, можливі й холоди, і хамсин, і недбалі ноги, й інші негаразди. Тому та захисна оболонка не всихає та не відпадає від вже увінчаного цвітом пагону – з неї потроху лізе іще один пагінчик, додатковий, запасний, тонший, тендітний і субтильний поруч із пишноквітним і гордовитим старшим братом, проте готовий будь-якої миті заступити його місце, викинути цвіт, виплекати насіння та продовжити рід.
Ось тут на фото та оболонка і додатковий пагін, а на решті – квітнева окраса Ботсаду, ряст. Джмелі та бджоли вже зробили свою справу, і незабаром стручки луснуть, насіння паде долі, і мурахи порозносять його скрізь, ласуючи солодкими «цукерками», доточеними кмітливою рослиною до насінин. Доїло – й кинуло, а там, як буде з нами Божа ласка, і зійде насіння, аби все наново відбулося прийдешнього року, і наступного, і потім, і знов, і довіку.
…отак і з таємницями для неосвічених і допитливих.