« —Наприкінці 2010х мій батько взяв мене в похід Канадською Арктикою. На той час там ще була крига, а температура опускалася до мінус 30. Ми прилетіли на острів Елсмір, набрали спорядження та рушили на північ до піку Барбо. […] Дві тисячі шістсот шістнадцять метрів, найвищій пік Арктичного архіпелагу. Підйом нескладний, якби не сніг і штормовий вітер. Я не розумів, що ми там забули, який сенс дертися на той клятий пік посеред зими, і безперестану нарікав. Батько не зважав і мовчки гнав мене вперед. Щоранку копняками випроваджував із намету, примушував кочегарити пальник, варити їжу. Потім ми пакували наплічники та продовжували шлях. На четвертий день розгулялась буря, та ми не зупинялися. Я змерз, проте йшов уперед. Вибору не було… […] -Батько постійно повторював мені, що замість робити життя легшим, ми маємо сильнішати. Пригадую, як після виснажливого переходу, коли ми сиділи, закутавшись у спальники, біля пальника, вглядалися в темряву і я знову взявся за своє, типу нащо це все, він проказав: те, що ти робиш у темряві, зрештою приведе тебе до світла. - Рекс заплющив очі. Спогади сліпили, наче сонце. - Я був готовий, розумієш, Мервіне? Коли вся та хрінь сталася польоті, для мене це був просто ще один перехід на північ. Я заплющував очі і уявляв, що це ми з батьком клигаємо у сніговий буран до вершини піка Барбо. »
"Колонія", Макс Кідрук
