Hello, everyone. My name is Julia Haversam. Recently, I became the happy wife of a talented scientist, Chris Haversam. I feel like we’re a perfect match. He’s a soul searching for a new home and a new purpose after bidding farewell to old friends who’ve flown away. I’m a butterfly, forever denied by fate from reaching the light of New Vegas. Novac isn’t a paradise in the Wasteland, but with Chris, this roadside town feels a little cozier, even with the Legion so close. The Legion… To me, it’s synonymous with war. The kind of war that haunts my nightmares.
These nightmares are terrifyingly realistic. In them, I’m someone else—yet still myself. There, I’m also Julia, a transgender woman, and there’s also a war, a false Caesar, and those who suffer under him. But the pain in these dreams is far greater than anything in the radiation-scorched Wasteland. In my dreams, Julia is an outsider to everyone, not by choice. To some, she’s a 'traitor,' an 'extremist,' the child of parents from Ukraine and Russia who spoke out against the horrors unfolding from 2014 to now. To others, she’s marked by a black stain, born in the USSR but on Russian soil. I can almost physically feel those monstrous seconds when she’s beaten at a rally against the war in 2022, taste the tears on her cheeks as she hides blood behind a COVID mask, and sense her fear as she spirals into depression and self-destruction. Her New Vegas was stolen; she’s trapped in a deadname’s prison. But even in her salt-black nights, between endless unfinished thoughts and ghosts of past mistakes, I feel she hasn’t given up. Nightmares don’t have happy endings, but she fights. She refuses the noose and the poison. Through her poetry, art, and music, she keeps going, even when all seems lost and the odds are against her.
When I open my eyes and see Chris still asleep beside me in our motel room, I’m grateful I’m real. And that this isn’t some Johnny Guitar-induced dream.
Усім привіт. Мене звати Джулія Хавесам. Нещодавно я стала щасливою дружиною талановитого вченого Кріса Хавесама. Здається, ми ідеально підходимо одне одному. Він — шукач нового дому та сенсу життя після прощання з друзями, що розлетілися. Я — метелик, якому доля не дає долетіти до світла Нью-Вегасу. Новак — не рай у Пустошах, але з Крісом це придорожнє містечко стає трохи затишнішим, навіть попри близькість Легіону. Легіон… Для мене це синонім війни. Тієї війни, яка приходить до мене у кошмарах.
Ці кошмари неймовірно реалістичні. У них я інша, але схожа на себе. Там я теж Юлія, трансженщина, і там теж є війна, свій лже-Цезар і ті, хто страждає від нього. Але у снах набагато більше болю, ніж у опромінених пустошах. У моїх снах Юлія чужа для всіх не через власний вибір. Для одних вона — 'зрадниця', 'екстремістка', дитина батьків з України та Росії, яка виступила проти жахіть, що почалися з 2014 року. Для інших — носійка чорної мітки, адже вона народилася в СРСР, але на території Росії. Я майже фізично відчуваю ті звірячі секунди, коли її б’ють на мітингу проти війни 2022 року, відчуваю її сльози, коли під ковідною маскою вона ховає кров з покаліченого рота. Відчуваю її страх, коли потім вона надовго поринає у депресію та саморуйнування. В її Нью-Вегасі вкрадено, вона замкнена у в’язниці деднейму, але навіть у її чорно-солених ночах, серед безкінечних незавершених думок і привидів минулих помилок, я відчуваю, що вона не здалася. У кошмарах немає хепі-ендів, але вона бореться. Не хоче йти до шибениці чи пити отруту. У своїх віршах, малюнках і піснях вона не опускає рук, хоч багато вже втрачено, а шанси не на її боці.
Коли я прокидаюся і бачу Кріса, який досі спить поруч у нашому мотельному номері, я радію, що я справжня. І що це не сон, навіяний піснею про Джонні.
Привет Всем. Меня зовут Джулия Хэверсэм. С недавнего времени я счастливая жена талантливого учёного Криса Хэверсэма. Мне кажется, что мы очень подходим друг другу. Он - ищущий новый дом и новый смысл жизни после прощания с улетевшими старыми друзьями. Я - бабочка, которой судьба не даёт долететь до света Нью Вегаса. Новак - не рай в Пустошах, но с Крисом этот придорожный городок становится чуть уютнее, даже несмотра на близость Легиона. Легион… Для меня он синоним войны. Той войны, о которой мне часто снятся кошмары.
Эти кошмары удивительно реалистичные. В них я другая, но похожая на себя. Там я также Юлия и также трансгендерная девушка, и там тоже есть война, свой лже-Цезарь и те, кто от него страдает. Но во сне намного больше боли, чем в опалённых радиацией пустошах. В моих снах Юлия чужая для всех не по своей воле. Для одних - она "предательница", "экстремистка", ребёнок от родителей из Украины и России, выступивший против страшных событий с 2014 года по настоящее время. Для других - носительница чёрной метки, ведь она родилась в СССР, но на территории России. Я практически физически ощущаю те чудовищные секунды, когда её бьют на выступлении против войны в 2022 году, чувствую её слёзы на щеках, когда под ковидной маской она скрывает кровь из искалеченного рта. Чувствую её страх, когда потом она надолго впадает в депрессию и саморазрушение. У неё украли Нью Вегас, она заперта в плену дэднэйма, но даже в её чёрно-солёных ночах между бесконечными незавершёнными мыслями и призраками ошибок прошлого я чувствую, что она не сдалась. В кошмарах не бывает хэппи-эндов, но она борется. Не хочет лезть в петлю и пить яды. В своих стихах, картинках и песнях она не опускает руки, хотя многое уже потеряно и пропущено и шансы не на её стороне.
Когда я открываю глаза и смотрю на всё ещё спящего рядом в нашем номере мотеля Криса, я радуюсь, что я настоящая. И что вокруг не навеянный песней про Джонни сон.
