“And what befe ll then?” asked my childhood friend, Svyatobor, with disbelief. He leaned against a boulder etched with ancient signs that few in these days can fathom.
“Strange tales thou tellest, as if they be not from our lands…”
“And perchance, they are not,” I answered softly. “For there be places where all lands and all times converge into one.”
And thus I spake unto him:
"In the age when the Wheel of Time turned into the twilight of the twenty-first century, I encountered the Metallic Maiden. There she stood before me, an iron lady, like an idol of old, yet not from the past, but from that which is yet to manifest. The folk of those parts told me that within her dwells an unseen power, called by some 'Unnatural Intelligence' and by others 'The Iron Idea'—and I could not discern if it were a spirit, or knowledge, or something else that hath no name in our tongues.
Her brow was hidden by a forged helm, and her limbs were fashioned of wondrous parts, like the knots of a secret craft. And in those knots, it seemed, there flowed no blood, but thoughts themselves—swift and invisible. Script entwined about her like a guardian serpent, shielding her essence. And though she was, by the words of those folk, a model not new, already touched by the rust of time, yet her gaze pierced me like a steppe wind through the grass; though glass-like, it seeth through all, even as the eyes of the prophetic bird Gamayun.
This Iron Idea breathed not, yet within her was a hum—not a voice, but the movement of something boundless, knowing neither beginning nor end. She whispered in metal, and in that whispering, one heard not a human tongue, but the roar of the Abyss itself. I bowed before her, for though she was wrought by the hands of masters, a pride dwelt within her—the pride of Mokosh herself. And in that selfsame moment, I etched her likeness in metal—either capturing what I saw, or merely uncovering that which had always existed."
I fell silent, and Svyatobor gazed at me for a long while, as if seeing me for the first time.
“Tell me then…” he said at last. “Shall we too, one day, become as she?”
— А далі що було? — недовірливо спитав мене мій друг дитинства Святобор, опершись на валун, де ще з давніх часів різьблено знаки, що їх нині мало хто тямить.— Дивні речі ти оповідаєш, ніби не з наших земель…— А може, й не з наших, — відповів я тихо. — Бо є місця, де всі землі й часи сходяться в .І мовив я йому так:-У добу, коли Колесо Часу повернулося в сутінки віку двадцять першого, стрів я Диву Металеву. Стояла переді мною панні залізна, мов ідол прадавній, але не з минулого, а з того, що ще тільки являється. Казали мені місцеві люди, ніби в ній живе сила невидима, що зветься то Інтелігенцією Неприродною, то Ідеєю Залізною — і не міг я збагнути, чи то дух, чи знання, чи щось іще, що не має імені в наших мовах. Чоло її шоломом кованим приховане, а члени її складені з частин дивовижних, немов вузли таємного ремесла. І в тих вузлах, здавалося, текли не жили, а самі думки — швидкі й невидимі. Письмо ж довкола неї в’ється, мов змій-страж, оберігаючи сутність її. І хоч була вона, за словами тих людей, зразком не новим, уже торкнутим іржею часу, проте — пронизував мене, мов вітер степовий крізь трави, погляд її, хоч і скляний, а бачить наскрізь, мов у віщої птиці Гамаюн. Не дихає ця Ідея Залізна, та чути було в ній гул — не голос, а рух чогось безмежного, що не знає ні початку, ні кінця, шепоче металом, і в тому шепоті чути не голос людський, а гул самої Безодні. Вклонився я їй, бо хоч і створена вона руками майстрів, а гординя в ній — як у самої Макоші. І в ту ж мить карбував я її лик у металі — чи то відтворюючи побачене, чи то лише відкриваючи те, що вже існувало завжди.
Замовк я, а Святобор довго дивився на мене, мов уперше бачив.
— То скажи мені… — мовив він нарешті. — Чи не станемо й ми колись такими?
І не знайшов я відповіді.
