Відрив від землі, тримаю я руки
І ранок вогні не погашує, муки
Так хвилі кинджалами різали спину,
А я, мов ошпарена, шалено рину.
Вдихаю солонії бризи, тумани.
Твої чорні очі, цілунки, обмани.
Притоки бажань, злих амбіцій і планів,
Затоки людей, операцій провалів.
Ніжніючий погляд, укуси і грубість,
Так хочу тепла щоб зігріти ту мудрість:
Вона льодом б’є занімілі кінцівки.
Заснути не можу, твої руки, гірко.
Язик занімів коли треба кричати.
Ти тихо шепочеш: «Вже пізно, тре’ спати»,–
І подихом ковзаєш ніжно волоссям,
Торкаєшся шкіри, голубиш так просто.
Не маєш ні страху, ні тремору в серці
І знову закуриш, мене трусить, герци.
Не душать тумани і очі вільхові,
Не знаєш про страх, про мороз, заборони.
Де падала знову втрачаючи розум,
Вставала, спираючись на власний розсуд,
Як мріяла, вила, творила й літала,
Коли перший раз тихо мовила «мама»,
Як били тривоги, кошмари ночами,
Як брудно вони роздягали очами,
Як сильно тонула, о котрій заснула
Коли занепала і знов повернула.
Не знаєш нічого, а очі палають.
Жорстокий вогонь і мене задіває.
Подивишся в очі – вважатиму в душу,
Ковзнеш ти вустами – я очі примружу,
Захочеш торкнутись – мене пробирає
І знову тим льодом сповна огортає.
Не можу повірити, крається серце:
Не лиш мені пишеш і знову ті герци.
Холодні долоні і твої гарячі.
Не вір мені хлопче. Не бачиш? Я ж плачу.
Холоднії очі, пропалене серце,
Гарачії сльози і твоє люстерце
У котрому бачиш лиш річ – не людину,
Не хочу знов плакати, хочу покинуть.
Твої темні очі мене добивають
І знову в глибоке я море впадаю.
