ну клас, я втратила доступ до електронної пошти, не можу згадати пароль від телеграму, не можу зайти в плеймаркет і бодай щось встановити на телефон, зате в мене є тамблер, з якого мені жодної користі
KIROKAZE
almost home

Origami Around

No title available
dirt enthusiast
Alisa U Zemlji Chuda

Janaina Medeiros
styofa doing anything
Sweet Seals For You, Always

Kaledo Art

roma★
hello vonnie
occasionally subtle
Cosimo Galluzzi
NASA
One Nice Bug Per Day
taylor price
Three Goblin Art
d e v o n
Game of Thrones Daily

seen from Vietnam
seen from United States
seen from Germany

seen from Brazil

seen from India
seen from Türkiye

seen from Malaysia

seen from Singapore

seen from United States

seen from Malaysia
seen from Netherlands
seen from United States

seen from Malaysia

seen from Singapore
seen from Australia
seen from Slovenia
seen from United States
seen from United States
seen from Sweden
seen from United States
@herbstwolf
ну клас, я втратила доступ до електронної пошти, не можу згадати пароль від телеграму, не можу зайти в плеймаркет і бодай щось встановити на телефон, зате в мене є тамблер, з якого мені жодної користі
Я знову на стільки щаслива, що боюся, що це гіпоманія і в мене просто не діагностований біполярний розлад.
Але я знаю, що десь через тиждень-два, у мене знову опустяться руки і я залізу у свій панцир, де плакатиму.
Мабуть я ніде не писала, що переосмислила своє ставлення до фемінізму, ґендерної теорії, ґендерних ролей, БДСМ, стосунків, ставлення до родини і може чогось іще.
Я дуже рада, що не лишилася у лапах ліберальної розпусти, поруч із тими, хто вважає нормою будь-що за згодою. Бо, хоч люди з БДСМ-тусовки кажуть, що це ігри дорослих свідомих людей і т. д., але я певна, що немало людей, які потрапляють у це середовище, як і я свого часу, не завжди усвідомлюють, що потребують допомоги та сеансів геть іншого характеру — психотерапевтичного. І,будьмо чесними, ми живемо в такому складному світі і з такими умовними та мінливим соціальними нормами, що люди зі сторони не завжди можуть зрозуміти, коли з тобою серйозно щось не так.
Я не вважаю, що секс-позитивність дає якусь свободу — лише сублімацію. Так само я вважаю що купа ґендерів і можливість себе ідентифікувати за своїми відчуттями у безліч способів це щось, що справді важливе і може робити людей вільними. Адже соціальні та психологічні проблеми сьогодення лежать у набагато глибших площинах. Не заперечую, що є реально аґендерні люди, люди з ґендерною дисфорією та ін., але я все частіше зустрічаю нерозумну молодь, або маніпулятивних мудаків, через яких усе, що плюсується до ЛГБТ, має потворний і неправдоподібний вигляд.
Так, мій "небінарний" колишній мав абсолютно чоловічі соціалізацію, займенник та зовнішність. Усе нечоловіче, що у ньому було це інфантильність, яку він старанно заперечував.
Під час стосунків із ним я зрозуміла, що для мене важливо бути у стосунках саме із чоловіком (чи жінкою), людиною, яка усвідомлює себе, а не грається термінами та ідеологіями для виправдання своєї мудуковатості.
Так само я тепер не приймаю БДСМ, бо мої бажання робити чоловікам боляче і отримувати страждання, були пов'язані із тис, що я була нещасною і не знала, як інакше отримати відчуття глибокої близькості, контролю та захоплення.
Мій колишній не вмів дякувати та просити, не вмів турбуватися, тому я не знала, як іще від чоловіків отримати те, чого я прагну. Але потім я зустріла чоловіка, який мене поважає, з яким мені не потрібні крайнощі, на якого я не маю прихованого почуття гіркоти та образи. З цим чоловіком в мене виник зв'язок геть іншого характеру — здорові стосунки.
Саме через підтримку БДСМ та ґендерної теорії ліберальними феміністками, мені не подобається ліберальний фемінізм. Я не хочу, аби жінки вважали нормальним вибором насилля над ними, навіть якщо їм цього хочеться. Я не хочу, аби рух за права жінок підтримував схиблених чоловіків.
Ну і щодо родини, дітей і т. д. — мій колишній ненавидить дітей і є антинаталістом. Чим антинаталіст відрізняється від чайлд-фрі, так це тим, що антинаталісти проти того, аби інші люди також народжували дітей. І може є норм антинаталісти, але в мого колишнього був просто пекельно-смертельний вайб.
Я вважаю, що хотіти народжувати та виховувати дітей абсолютно природне і здорове бажання і зневажати інших за це просто не по-людськи.
Я теж не завжди хотіла мати дітей і якщо хтось до такого не готовий, то це окей. Втім, окрім підтримки чайлд-фрі і права жінок не народжувати, ми також не маємо шеймити матусь і маємо зрозуміти, як створити адекватні умови для життя майбутніх поколінь. Я не підтримую травлю ЛГБТ, але я як і традиціоналісти вважаю важливою родину.
Я не знаю, чи зустріну колись людину, з якою у мене буде достатньо спільного для того, аби створити родину. Але я точно знаю, що тепер у мене немає ніякого бажання витрачати час на сексуальні експерименти з тими людьми, що не знають чого хочуть, або хочуть тільки задоволень.
Втім, це не заперечує того, що в мене є коханець і що я досі не до кінця знаю, що із цим робити. Я розумію, що, скоріш за все, я вже не хочу повторень подібних романів, взагалі сумніваюся, що вони іще колись в мене будуть, бо я не хочу почуватися третьою зайвою у чужій родині, і тим паче не хочу руйнувати чиюсь родину. Просто я надто пізно зрозуміла, що обираю жити не те життя, яке хочу, можливо, не те життя на яке заслуговую. Але і залишити усе це життя в один момент не можу, бо буде боляче і мені і йому. І якби існували якісь паралельні Всесвіти, то в одному із них я була би його першою, а в якомусь у нас були би діти.
В будь-якому разі, не тільки завдяки колишньому, але і завдяки йому я зрозуміла, що хочу дітей, що поруч із чоловіком може бути безпечно. Тому усе це було не дарма і всі мої переосмислення іще зможуть мені знадобитися.
Рандомні шматочки літа
Я вже давно нічого тут не писала. В моєму щоденнику також з'являлося мало слів, втім, геть з іншої причини: зламалася моя улюблена ручка.
Я застудилася з початком осені і так і не попрощалася з літом, як мені того хотілося. Зате приготувала тортик.
Вчора ми лежали голі на долівці, я пила імбирний чай, а він їв мій торт. Вчора я вперше за довгий час дописала вірш: вірш для нього. І ми кохалися солоно та солодко.
Я вже не приймаю антидеприсанти, а також зрозуміла, що немає сенсу робити вигляд, що між мною і колишнім може бути хоч якийсь натяк на дружбу, хоч якась надія, що у наших стосунках було щось позитивне, щось вартісне. Я видалила усі фото з ним і видалила усі наші переписки. Бо спроби будь-якої комунікації із ним після нашого розставання перетворювалися у конфлікти та взаємні звинувачення на рівному місці. І після такого я завжди плакала і не могла заснути наступної ночі.
Я прочитала книгу Еріка Берна про транзактний аналіз — "Ігри у які грають люди". Я зрозуміла, що ми з колишнім постійно грали в ігри і єдиний для мене спосіб не реагувати на запрошення до гри — взагалі не спілкуватися. Адже цей чувак настільки не соціалізований і ріс у настільки нездоровій атмосфері, що здорових способів комунікації від нього годі очікувати.
Я вже не чекаю вибачень і забила на все, що мене хвилювало: що у цього додіка є мої нюдси, що він спілкувався з моєю найкращою подругою і хотів її трахнути, що я витратила багато грошей на лікування після стосунків із ним, що він досі не повернув мені деякі мої речі, що я не можу ходити до тих компаній і місць, до яких ходила раніше, бо там він є, та ін.
Добре, що знайшлися люди, які мене підтримували у той важкий період і бачили у мені особистість, а не просто використовували задля своїх егоїстичних та ідеологічних цілей.
У мене з'явилися нові друзі та новий коханець і я більше не боюся залишитися одна. Я і досі легко закохуюся, але більше не повторюватиму помилок минулого і не віритиму порожнім словам без дій, не стрибатиму в обійми тих, хто не готовий мене приймати, а тільки брати. Я більше не поспішатиму. Адже, дивна річ: є такі мужики, якщо один із них тебе тра*ає, то одразу вважає, що ти йому належиш, навіть якщо на словах все інакше, навіть якщо він за вільні стосунки і він тра*ає інших, навіть якщо у нас не серйозні стосунки і ви не домовлялися про забов'язання та у вас різні бажання.
Тепер я зустріла того, із ким я не сумніваюся у своїх почуттях, із ким я зрозуміла, що зі мною все в порядку, що мої почуття та бажання мають значення і не є помилкою. З ким я можу бути чесною, і можу проявляти себе та свою любов природньо, і не боятися стати непотрібною. Того, із ким я можу говорити на будь-які теми. Того, хто дійсно цінує мої старання та увагу, а не просто все робить по-своєму. Того, хто кохається зі мною і відчуває мене, а не дро*ить на мене в ліжку і дивиться порно, прости Господи, виправдовуючи свої огидні схильності тим, що чоловіки отримають від сексу значно менше задоволення, аніж жінки...
Так, досить про погане минуле! Тепер це позаду. І цього літа я знову стала на ноги і навіть навчилася їздити на велосипеді, і навіть була в поході у горах.
Тепер я вмію любити і знаю чого хочу.
«Ми маємо численне промислове населення, і його треба годувати, тому ця клята вистава триватиме далі. Жінки базікають ще більше за чоловіків і виглядають трохи впевненіше. Чоловіки зовсім охляли, вони в усьому вбачають загрозу і поводяться так, наче нічого не можна вдіяти. Але, зрештою, ніхто не знає, що можна вдіяти, хоч і говориться про це багато. Молоді бісяться, коли не мають грошей на розваги. Все їхнє життя тримається на можливості витрачати гроші, а грошей зараз нема. Ось тобі й наша цивілізація, і наша освіта: прищепити людям постійну грошову залежність, потім відібрати в них гроші. <...>
Якби тільки можна було їм сказати, що жити і витрачати гроші — це не одне й те саме! Але нічого не вийде. Якби їх навчили жити, замість того, аби заробляти і витрачати гроші, вони б вели щасливе життя і на 25 шилінгів. Якби чоловіки носили яскраві червоні штани, як я тобі сказав, вони б не думали про гроші; якби вони могли погопцяти у танку і погорлати пісень , — це коштувало б їм небагато грошей. І вони и б звеселили жінок, та й самі б мали з цього втіху. Їм треба навчитися бути гарними, співати і танцювати гуртом, і гарно порізьбити лави, на яких вони сидять, і помережити візерунками свій одяг. Тоді гроші не будуть їм потрібні. І це — єдиний шлях до вирішення промислової проблеми: привчити людей жити у красі без потреби витрачати гроші. Але це не можливо. Їхній розум втиснено в одну загальну колію. І вони и навіть не намагаються мислити — бо вони не зможуть. Вони мають бути живими, жвавими і вклонятися Пану. Він — єдине божество, якому люди вклонятимуться довіку. Хто хоче, може сповідувати вищу релігію, але лишіть людям їхню поганську віру.»
— Герберт Лоуренс, "Коханець леді Чаттерлі"
for S.
Прикро, що коли мені добре, то я буваю надміру веселою, швидко та емоційно говорю, навіть жартую, можу багато ходити, або займатися чимось зазвичай виснажливим для мене. І люди дивуються тому, що я їм розповідаю, як мені погано, але коли ми зустрічаємося — цього геть не помітно. Тільки найближчі люди, брат та мама, знають, як мені тяжко за усіма цими посмішками та недолугістю, наскільки мене виснажують мої епізоди неврівноваженості, навіть якщо у моменті мені здається, що я готова літати і віддавати свою кров іншим. На хвилиночку, через стан здоров'я я ніколи в житті не була, та й навряд стану, донором. Тому, усе що я відддаю людям — свої сили і час.
Я прийняла ліки і мені стало легше, хоча, непокоїть думка, що доведеться консультуватися з терапевткою, аби зрозуміти, які препарати мені варто приймати у нинішньому стані на постійній основі.
З психотерапевткою домовилися на онлайн-зустріч через тиждень. Я хотіла оффлайн, живу зустріч, бо мені завжди не комфортно спілкуватися пр відео-зв'язку і я боюся, що зв'язок, чи навіть електрика, можуть зникнути. Та сталося не так як гадалося. Відчуваю певне незадоволення, але якось вирішувати і шукати іншу психотерапевтку просто не маю вже сил.
Концерт пройшов не так добре, як я гадала, але і не погано: принаймні в мене не було нападу паніки і я могла зосередитися на музиці, яка ідеально пасує у якості саундтреку до мого то мрійливого то депресивного життя.
Поки чекали на концерт, то балакали з подругою і я відчула, що мені значно легше бути серед людей, аніж постійно на самоті зі своїми думками. Головне — усьому знати міру, не перевтомлювати себе.
Я щодня потроху плачу. Щоночі (щоранку?) засинаю із думкою, що нарешті відпочину і пороблю усі справи. Але, в решті, наступного дня а) у мене немає сил аби встати і щось робити, коли я прокинуся б) у мене є сили для того, аби приготувати поїсти і сходити в душ, а потім вони закінчуються і я знову лежу в) я себе пересилюю та намагаюся хоч кудись вийти, приймаючи ліки та незважаючи на втому, чи бажання плакати, але, в результаті, наступні 2-3 дні у мене геть немає сил навіть на душ та приготування їжі.
Зате мені стає трохи легше, коли я пишу. Проте, я не знаю, про що писати, тому пишу мало і по пів дня сиджу у чатах, аби відволіктися від тривожних думок.
Найгірше, що в цій ситуації я відчуваю провину, бо не розумію, чому в мене мало сил і, до того ж, мені соромно перед людьми, що, на відміну від мене, здатні впоратися зі своїми проблемами, почуттями і думками. Чому я слабша та гірша від них?
Сьогодні ми з подругою маємо іти на концерт. Я з нетерпінням чекала на цю подію, адже почути вживу пісні та композиції Ігоря Цимбровського — одна з моїх дитячих мрій. Але зараз мені страшно і хочеться плакати, я боюся, що мені буде важко сприймати музику через втому і я не відчуватиму нічого хорошого.
Іноді я дозволяю відчувати собі те, що мені не подобається, але я втомилася уже півтора місяці відчувати те, що мені не подобається і не отримувати належної насолоди від улюблених речей та занять. Я радше відчуваю полегшення, а не задоволення: полегшення від втамованого голоду, полегшення від свіжого повітря, полегшення від того, що я не одна і можу чути голоси рідних людей.
Я можу трохи сміятися, чи чимось (кимось) цікавитися, але це завжди впереміш із непевністю у тому, що відбувається, відчуттям тривоги через те, що я будь-якої миті можу зірватися, відчути жах і порожнечу, душевний біль, чи сильну втому та апатію. Я відчуваю, наче використовую останні краплини своїх сил, своєї радості, своєї уваги, аби потім знову провалилися у прірву і не вставати з ліжка.
Прикол: я так хвилююся, коли намагаюся знайти психотерапевта, що мені стає важко дихати і я відчуваю біль у грудях.
Я не можу об'єктивно оцінити на скільки мені погано, адже я загалом легко втомлююся. Мабуть, справа не в тому, що я втомлююся, а в тому, що я не можу розслабитися і дати раду своїм думкам та почуттям.
Мені одночасно самотньо і нікого не хочеться бачити (бо це втомлює).
Минулого тижня я зустрічалася з Б., але через напруження та втому мені іноді було важко його слухати. Також мені було важко формулювати думки і розуміти свої відчуття — чого я хочу. Іноді я виринала із цього стану майже до поверхні, а іноді — занурювалася у нього доволі глибоко.
Я зрозуміла, що мені ніяково з Б., бо мені зараз взагалі ніяково з людьми і я почуваюся окремо від свого тіла і не розумію, який вигляд маю зі сторони. Я хочу відпочити і плідно проводити час з іншими людьми, але несподівані негативні емоції, або часткова відокремленість від них, заважають мені комунікувати.
Також проблема знайти психотерапевта, бо мені не вистачає сил та терпіння для пошуків і я не можу зрозуміти, якого напряму психотерапія мені потрібна. Я так і не наважилася зв'язатися з терапевткою, з якою хотіла поговорити. Я не до кінця знаю, який у мене запит і з чого починати, бо тут і тривога, і відсутність мотивації, і страх перед майбутнім, і проблеми у стосунках, і почуття самотності, і самоушкодження, і декілька випадків нерозбірливого сексу, і знесилення, і порушення сну і ще щось, що зараз я не пригадаю.
Іноді, коли я наплачуся і знаходжу сили вийти в парк, або чимось зайнятися, біль відступає і я відчуваю радість та закоханість. У такі моменти мені здається, що проблема тільки в моїй голові, що я просто зациклююся на поганому, і якщо цього не робитиму — все мине.
Але проблема саме у тому, що погані думки — наслідок моїх спроб зрозуміти, чому я погано почуваюся, чому в мене немає сил, чому все тіло болить, чому мені самотньо і хочеться плакати.
З хорошого: мене заспокоює перечитувати свої вірші, митися в пекельно гарячому душі, фруктовий чай, розмови по телефону з мамою, наспівувати "Очі Відьми" Вія, "Півнів" Цвинтаря і "Червону Руту".
Чесно? Мені погано. Шукаю психотерапевтку, що приймає офлайн у Києві.
Іноді знаходжу сили кудись вийти — у парк, чи на виставку. Але, загалом... Мені важко все, я не розумію, чого хочу, в мене немає апетиту, я щодня плачу і життя здається болем.
Я трошки різалася. Трошки по глибині та рівню травматичності, але не по кількості.
Я втомлююся навіть від музики.
Коли я намагаюся заснути, то в моїй голові лунають голоси, які кажуть усілякі дурниці, які не мають стосунку до мого життя. Іноді повторюють одні і ті самі фрази купу разів і мені дуже важко переключитися на щось інше, бо я не контролюю цей голос, він продовжує кричати у моїй голові, навіть коли я думаю про щось інше. Іноді ці голоси бувають зранку, або просто впродовж дня, але зазвичай вони з'являються уночі і в темряві та тиші є особливо нав'язливі.
Я знову не відчуваю і не розумію хто я, не вірю у власні сили і це дуже демотивує. Я почуваюся розбитою і зраненою. Здається, моя психіка майже буквально розбита, розколота, подрібнена — тому я чую чужі голоси і не завжди маю зв'язок зі своїми бажаннями.
Найгірше, коли це трапляється під час взаємодії з іншими людьми. Особливо під час сексу. Буває, я почуваюся окремо від свого тіла, або наче є дві реальності, у одній з яких я щось почуваю і у іншій, у якій я не відчуваю, і я застрягла у другій, але моду бачити першу, і наче бачу (відчуваю) себе зі сторони. І в такі моменти дуже важко щось сказати. А потім я про це забуваю.
Також у мене тривожні думки і тривога без думок. Це коли я здатна мислити. Іноді звинувачую себе у тому, що мені погано, адже людям поруч не легше від мого (у брата депресія, мама одна в селі і її чоловік на фронті, у подруги чоловік теж на фронті, і ще левова частка моїх знайомих служить). Іноді мені погано від того, що не маю сил на самореалізацію. Я відчуваю заздрість, коли читаю чиїсь хороші вірші, або бачу інші творчі успіхи людей поруч. Або не поруч, просто в моєму інформаційному просторі.
Я хотіла написати довгий допис про свого колишнього, але зрозуміла, що це нічого не змінить, тож нащо виливати свою жовч. Нащо публічно пояснювати іншим, що саме у стосунках із ним мені нашкодило.
Я звинувачую і себе і його у тому, що зі мною сталося. Я іще довго буду оплакувати свої рани і відновлювати довіру до чоловіків. Я іще довго буду збирати себе по шматочкам після стосунків із ним.
Чесно? Мені погано. Шукаю психотерапевтку, що приймає офлайн у Києві.
Іноді знаходжу сили кудись вийти — у парк, чи на виставку. Але, загалом... Мені важко все, я не розумію, чого хочу, в мене немає апетиту, я щодня плачу і життя здається болем.
Я трошки різалася. Трошки по глибині та рівню травматичності, але не по кількості.
Я втомлююся навіть від музики.
Коли я намагаюся заснути, то в моїй голові лунають голоси, які кажуть усілякі дурниці, які не мають стосунку до мого життя. Іноді повторюють одні і ті самі фрази купу разів і мені дуже важко переключитися на щось інше, бо я не контролюю цей голос, він продовжує кричати у моїй голові, навіть коли я думаю про щось інше. Іноді ці голоси бувають зранку, або просто впродовж дня, але зазвичай вони з'являються уночі і в темряві та тиші є особливо нав'язливі.
Я знову не відчуваю і не розумію хто я, не вірю у власні сили і це дуже демотивує. Я почуваюся розбитою і зраненою. Здається, моя психіка майже буквально розбита, розколота, подрібнена — тому я чую чужі голоси і не завжди маю зв'язок зі своїми бажаннями.
Найгірше, коли це трапляється під час взаємодії з іншими людьми. Особливо під час сексу. Буває, я почуваюся окремо від свого тіла, або наче є дві реальності, у одній з яких я щось почуваю і у іншій, у якій я не відчуваю, і я застрягла у другій, але моду бачити першу, і наче бачу (відчуваю) себе зі сторони. І в такі моменти дуже важко щось сказати. А потім я про це забуваю.
Також у мене тривожні думки і тривога без думок. Це коли я здатна мислити. Іноді звинувачую себе у тому, що мені погано, адже людям поруч не легше від мого (у брата депресія, мама одна в селі і її чоловік на фронті, у подруги чоловік теж на фронті, і ще левова частка моїх знайомих служить). Іноді мені погано від того, що не маю сил на самореалізацію. Я відчуваю заздрість, коли читаю чиїсь хороші вірші, або бачу інші творчі успіхи людей поруч. Або не поруч, просто в моєму інформаційному просторі.
Чесно? Мені погано. Шукаю психотерапевтку, що приймає офлайн у Києві.
Іноді знаходжу сили кудись вийти — у парк, чи на виставку. Але, загалом... Мені важко все, я не розумію, чого хочу, в мене немає апетиту, я щодня плачу і життя здається болем.
Я трошки різалася. Трошки по глибині та рівню травматичності, але не по кількості.
Я втомлююся навіть від музики.
Коли я намагаюся заснути, то в моїй голові лунають голоси, які кажуть усілякі дурниці, які не мають стосунку до мого життя. Іноді повторюють одні і ті самі фрази купу разів і мені дуже важко переключитися на щось інше, бо я не контролюю цей голос, він продовжує кричати у моїй голові, навіть коли я думаю про щось інше. Іноді ці голоси бувають зранку, або просто впродовж дня, але зазвичай вони з'являються уночі і в темряві та тиші є особливо нав'язливі.
Почуваюся спустошеною. З красивого у житті: туман, нова зачіска, концерт Ігоря Цимбровського у квітні, загублені поштою любовні листи, новий щоденник з синьою обкладинкою, очі за якими я сумую, вистава у Дикому Театрі, зеленаві весняні сни, повідомлення від чувака з фронту: "так, живий-здоровий..."