Іноді на моїх руках зʼявляються рани. Лікар каже, що вони зі мною на все життя. Цікаво те, що у масштабах Всесвіту, моє «все життя» - абсолютний і нічого не вартий нуль. А для мене - це все, що я маю. І здається, навіть з цим не можу впоратись як годиться. Хехе.
На моїх руках зʼявляються рани і буває, що я плачу, бо втомлююсь з цим жити. Але в масштабах чийогось більшого горя, мій смуток - абсолютний нуль. Знецінення - те, на чому триматиметься цей допис. Прошу не сприймати це надто серйозно.
Іноді я плачу не через них. І чесне слово, не можу згадати моменту, коли в мені зʼявилось стільки вразливості. Стільки слабкості, страху і тривожності. В юному віці, здається, простіше бути сміливою. Хоча і це вже важко згадати.
Зараз мені не пишеться, не говориться, не складається. І слова мене не слухаються, і натхнення ходить десь поруч, але не тут. І музика звучить просто тому, щоб не жити в тиші. І в мені вже немає ні краплі поетичності. Тільки звичність. А ще чутливість, вразливість і страх.








