#ukrainetumblr

[mad-mad-head]

Так сумно, що не передати словами. Ніщо не тішить, ніщо не рятує. Цей новий рік нічого не значить, як свято. Багато всякого сталось і багато подій пережилось, але яка різниця? Ми змінюємо ще одну цифру в календарі і вкотре всі разом подумки просимо миру, знаючи, що ніякі сакральні дати не витягнуть нас з цієї чорної діри. Минулого року ми плакали від гордості, а сьогодні я хочу плакати від розпачу. Отакий собі моральний стан.

Всі фотографії в інсті - жалюгідна ілюзія якогось там (недо)щастя. Всі щасливі люди насправді не такі вже й щасливі. Я теж така людина. Раніше я хоча б могла нормально спати, а тепер і цього не можу.

[illusionofyourheart]

ні про що

Іноді так хочеться втекти туди, де ніхто тебе незнає, туди де тільки спокій, туди де цінують твій простір та твої думки, навіть якщо вони і недовподоби комусь, туди де можна нарешті розслабитися і ні за що не перейматися, туди де серце буде спокійне, а з обличчя не буде сходити посмішка.

Інколи хочеться забутися, закружляти у вихорі таких чудесних, веселих та незабутніх пригод/подій, щоб навіть забути хто ти і що тут робиш, щоб усі негаразди і печалі самі собою кудись зникли, наче розчинилися в повітрі мов їх тут і не було.

так хочеться нарешті знайти своє місце в цьому світі, своє щасливе місце в цьому грьобаному, але прекрасному світі!

p.s. не полишайте пошуки себе та свого місця і Ви обов'язково знайдете те чого так не вистачало Вам та Вашій душі!

[blogcatiche-blog]

тут всі барви сонця на пелюстках,

тут птахи співають свої неймовірні пісні, а повітря наповнене цією музикою за край,

тут тихо і голосно водночас,

мені спокійно і боязко злякати своєю присутністю той спокій.

я хочу зупинити час,

хочу назавжди залишити цей спокій в своїх венах, під шкірою.

я хочу стати частинкою цього місця,

місця, де я жива.

[mad-mad-head]

Про старих жінок і найкраще з можливого

Мій ноутбук вмикається близько однієї хвилини. Перед цим я хвилин тридцять намагаюсь налаштуватись на робочий день. Якщо працюєш з дому, то твоя кімната стає місцем, яке ти любиш і ненавидиш водночас. Місцем, якого тобі забагато. Або ж в якому забагато тебе.

Мені не завжди вдається з першого разу ввімкнути в собі відповідальність, бо всесвіт в моїй голові почувається дуже збентежено. Я цілими днями намагаюсь його вгамувати, але моя схема не робоча, я поганий заспокоювач. На трієчку.

Що ж… Так вже сталось. Нам випала доля жити в країні, де щодня з життя йде сила силенна людей і мені не залишається нічого іншого, ніж проживати з цією думкою кожен свій звичний день. Втім, погодьтесь, теперішня реальність така, що не сподіватись смерті - дивно. Зрештою, треба розуміти, що не існує еталонів почуттів. Бути у відчаї - нормально, оплакувати дійсність - нормально. Ми завжди робимо найкраще з можливого.

І в цьому світі, де в небезпеці знаходяться ті, кого любиш, ти мусиш якось триматись на плаву, залишатись собою, робити затишок в своєму орендованому комфорті на сорок з чимось квадратів, заробляти гроші, виглядати нормально і знаходити достатньо внутрішнього ресурсу на якісь адекватні почуття. Сили обовʼязково почнуть закінчуватись і тобі доведеться шукати нові там, де Бог забув їх покласти. Так, хай буде з великої букви. Старі жінки роками співали йому в церквах: «Боже великий єдиний, нам Україну храни».

Мабуть, якось не так співали.

[mad-mad-head]

«Все буде добре» не заспокоює, здається.

Кращий варіант - «Я не знаю, як буде. Але проживу це з тобою».

На чому тримається цей світ? На китах? Чи на любові і підтримці? В сьогоднішньому хаосі ми всі рятуємось, як можемо. Ми живемо в країні, у якій іде війна. І ця думка завжди живе в сердечку, тому воно болить. Зранку, в обід і ввечері. Відсторонення - найкращий спосіб уникати розмов про те, «як ти». Ти сам - своя найбільша підтримка. Ти сам - свій найкращий друг.

Кожного разу, коли я почуваюсь тривожно, мені хочеться про це написати.

В моєму телефоні є нотатка з фразами, які допомагають мені, коли я знову вибиваюсь з колії. Я перечитую їх і трохи повертаюсь в адекватність.

Осінь пробігла холодом по спині. Місто стоїть в заторах. Я теж стою. На балконі. Вмикаю відлік - дві пісні і пора повертатись. Будь-які емоції - не слабкість, а природня реакція на життя.

[mad-mad-head]

Дуже негарний період мого життя припав на дуже гарний період року. Добре, хай буде так. Зі всіх складних ситуацій треба виходити з вдячністю і старатись діяти розумно, все правильно?

Що я відчуваю сьогодні? Я відчуваю, що моє сердечко розламане на тисячі шматочків, я дивлюсь на нього і боюсь навіть доторкнутись, аби воно не боліло ще більше. Я не знаю, як знову скласти його докупи і не уявляю, як можна змусити його функціонувати знову.

Як я могла дозволити цьому статись зі мною?

Я помилилась. Блін.

[mad-mad-head]

Дорогенькі мої, до всього в цьому житті можна звикнути. Навіть заряджати телефон 6 разів на день. Можна звикнути до постійної тривоги всередині і до того, що клавіші на новому ноуті розміщені не так, як було раніше. Можна звикнути заспокоювати себе самій, щоб не тривожити близьких лишній раз. Навіть до страху можна звикнути, у будь-яких його проявах. Можна звикнути бути собою або притворятись кимось іншим.

Як сильно хотілося б мати вплив на все, що так заважає почуватись нормально. Я так захоплююсь сильними жінками і мені так безмежно їх шкода. Нас.

Уявіть, я зібралася з силами і все змінила. Бо кожної ночі всесвіт стояв над моїм ліжком і шептав мені в вухо: якщо почуваєшся не ок - йди. І я пішла.

І життя розвернулось на дуже багато градусів. На всі існуючі. І я звикаю, тримаю свою тривогу в собі і точно знаю, що зі всім можна впоратись. Головне - нічого не боятись.

[mad-mad-head]

Послухайте історію.

Вперше я побачила його в одному задрипаному барі, коли нам обом було по 18. Не надто вдалий вік, щоб поводитись адекватно, погодьтесь. Він був не з тих сірих людей, на яких не звертаєш уваги, тому довелось зробити вигляд, що я не звернула. Але погані хлопці завжди потрапляють в поле зору. Тим не менш, він нахабно пробив стіну мого лицемірства і ми наробили купу спільних дурниць, про які йому смішно згадувати, а мені - соромно.

Я мабуть не найкраща з тих, хто йому траплявся раніше. Але я - точно не найгірше, що могло з ним статись за останні п’ять років.

Він розказує мені, що таке любов, а я просто не перебиваю. Іноді мені хочеться, щоб його не було, не було нас і всього такого. Я не впевнена, чи зможу любити його так, як він хоче, але зізнаватись в цьому - вже для мене подвиг.

Пройшло неймовірно багато часу, коли ми нарешті почали говорити по-дорослому.