Видимість речей оманлива.
Дійсність завжди одна й та сама.
Дійсність цілком незворушна й самотня.
Ніщо у світі не ставиться до мене такприязно, як математика.
«Якщо молода жінка в діловому костюмі, з великою сумкою через плече на сусідньому стільці завзято читає в барі книжку з твердою обкладинкою про Маньчжурську залізницю і навіть п'є щось хмільне, то навряд чи можна вважати її висококласною повією, яка полює на клієнта».
Талант не обов'язково тебе нагодує, а от інтуїція, будь певен, не залишить голодним.
На жаль, у більшості випадків жестикуляція та міміка через телефон не виявляються такими ефективними, як звичайно.
— Досить цікавий погляд. Комацу — оптимістична чи самовпевнена людина?
— Ні перше, ні друге. Він просто цинік.
По небу за вікном швидко промайнуло щось маленьке й чорне. Начебто птах. А може, чиюсь душу звіяло на край світу.
Забудьмо те, що не згадується.
На противагу математиці, яка безперервно тяглася до неба, ліс художньої літератури мовчазно стелився перед його очима.
Тенґо успішно вчив розв'язувати математичні задачі й водночас яскраво розкривав приховану в них еротику.
Якщо дороги назад нема, то нічого іншого не залишається, як рухатися вперед.
У рішучому погляді та вольовому профілі десятирічної дівчини він бачив непохитний намір не піддаватися часовій ерозії.
Час має таку величезну силу, що може геть-чисто скасувати всі людські зміни. Безперечно, над внесеними поправками допише нові й поверне все в попереднє річище.
Найкраще — бути без нічого. А за родича вважати каучукове деревце — просто ідеал.
Міріади цикад, прилипнувши до кори дерев, безупинно сюрчали.
Бо, як добре подумати, то світ, в якому ми живемо, — це велетенська показова кімната. Заходиш у неї, сідаєш, п'єш чай, поглядаєш на краєвид за вікном і, коли настає відповідний час, дякуєш і виходиш.
Можливо, ми для цього світу — клітини своєрідної епідерми. Якщо це так, то нема чого дивуватися, що хтось одного дня несподівано зникає.
Дівчина на це не відповіла. Здавалося, навіть не чула його запитання. Може, мала у вухах особливі клапани, які розрізняли доречні запитання від недоречних і відкривалися та закривалися відповідно до потреби, немов зябра водяника.
Одного разу заховане доведеться берегти від людських очей.
Незалежно ні від благодаті, ні від страждань, усе обернеться в дим і розчиниться в осінній атмосфері.
Здається, і в наш час, коли темряву вигнано звідусіль, відчуття подяки Місяцеві за таку щедрість міцно закарбувалося в людських генах. Як спільний теплий спогад.
Якщо без пояснень не зрозумів, то й з ними не зрозумієш.
Самотність роз'їдає людину, немов кислота.
Найлегше обдурити людину, яка впевнена у своїй правоті.
Тільки дуже самодисциплінована жінка середнього віку може мати такі чарівні зморшки з делікатним інтелектуальним змістом.
Було тихе пообіддя, найпридатніше для читання.
Напевне, на далекій півночі було невичерпне джерело, яке їх постачало. Вперті люди у грубих сірих уніформах там з ранку до вечора мовчки виробляли хмари. Як бджоли — мед, павуки — павутиння, а війни — вдів.
— За придбання чогось дорогоцінного людина зобов'язана платити. Такий закон у світі.
— Можливо. Однак не вдається розрізнити, що таке дорогоцінна річ, а що плата. Бо вони страшно переплутані між собою.
Я — тільки машина. Здібна, витривала й бездушна машина. З одного отвору поглинаю новий час, перероблюю його на старий і випускаю через інший отвір. Саме в цьому сенс її існування.
Людина зазвичай щось пропускає. Бо має лише два ока.
Дзідзо — буддійське божество, покровитель дітей і подорожніх.
Коли з'являється надія, душа користується цією нагодою й починає діяти. Та от коли надія не справджується, людина впадає у відчай, а відчай породжує безсилля.
Людське життя — це лише наслідок ряду безпричинних, а часто й брутальних подій.
— Смерть людини, за будь-яких обставин, — страшна подія. Бо у світі утворюється ще одна яма. Нам треба ставитися до неї правильно, з повагою. Бо інакше яма не закриється.
— Яму не можна залишати відкритою, бо в неї може хтось упасти.
Якщо умреш сьогодні — завтра не вмиратимеш.
Цю відстань не можна виміряти числами. — Як відстань між людськими серцями.
Той, що на третій день після появи на небі своїм серпиком розкриває оболонку людської душі, а ставши повним, висушує, краплина за краплиною, її похмуру самоту. (Місяць)
Вони стояли разом, з'єднавшись в одне ціле, й мовчки поглядали на Місяць, що плив над будинками. Освітлений новим вранішнім сонцем, він швидко втрачав свою нічну яскравість, аж поки не перетворився на кружечок, вирізаний з попелястого паперу, що повис у небі.
s-u-f-j-a-n-s-t-e-v-e-n-s
titsay
amandla