Земля
Часом нападе на мене такий меланхолійний, первісний потяг до землі. Долоні, чорні від чорнозему, заглиблюються в нетрі сирої, холодної, вогкої землі. Вона мурзає мені руки на чорно. Я скидаю черевики і ступаю в неї босоніж, чую її бруд між пальцями. Роблю в ній рядок, вона парує від весняного тепла, торішнє насіння сію між борознами. Загортаю грядки пальцями, стаю над ними на коліна. А все, що бачу, ген за обрій - чорна земля. Найкраще, найвагоміше, найбільш ствердне, що можу робити з собою - сіяти, бруднити нею обличчя і руки, кохатись в ній, любити землю, плекати її, нею жити, в ній бути похованою. Стати нею. В ній прорости, влітку бути сполотою, викорчуваною на осінь, лежати в холодному льоху зиму. І знов проростати з неї. В ній жити, лицятися в ній. І нею бути.
Часом нападе на мене такий меланхолійний, первісний потяг до землі.














