Discover Top Posts Tagged with #fixed the issue

Note!

Hello everyone! My computer had broken down but I finally got a working one so I can start up with prompts and ideas again!!

#fixed the issue #new computer #back to writing!

{ "ягня" }

Це був неначе дощ. Такий прохолодний, різкий, який з кожною краплею заземляв всі можливі вируючі почуття, лишаючи по собі ледь помітний димок байдужості, апатії; такий, який можна застати лише взимку: температура повітря недостатньо морозна, аби утворилися чудні візерунки сніжинок, але водночас і достатня, аби дощ здавався крижаним. І неначе дощ, вода помірними струменями стікала десь згори, краплі ритмічно відбивалися від білосніжного дна ванни, від її шкіри.. кожна із собою приносила частинку холоду, і, здавалося, без зайвих зусиль прорізалася вглиб неї, аж до самісіньких кісток. Їй би зараз не завадила тепла ванна, мляво відгукнулася якась частина її серед темного скупчення думок, ба навіть гаряча -- заспокійлива. Але, попри це, вона не потягнулася до перемикача води, не повернула його в потрібний бік; вона продовжувала сидіти, як непорушна статуя -- у неї не було сил на щось інше. Просто не було. Вона вже навіть перестала слідкувати за часом, скільки вона провела тут: п'ять хвилин? Двадцять? Годину? Дві? Яка різниця. Від пізнання цієї змінної нічого не переінакшиться. Особливо в цей момент, коли час немов зупинився, перейшовши в свій ефемерний стан. Вона вже навіть не тремтіла від настільки студеної води. Ззовні -- ні. Однак всередині неї була воістину какофонія з почуттів, переважно негативних. Переважно тих, які приносили за собою болючі спогади, від яких їй ставало млосно. В дитинстві батьки часто лагідно називали її ягням. Моє маленьке ягня. Що ж, виявляється, вони такі були праві -- вона була ягням, цим наївним, беззахисним створінням, чиї білосніжні кучері були заплямовані засохлою кров'ю, і на чиєму тремтячому тілі лишилися величезні, ніби урвища, рвані, жорстокі рани. Ті рани, які неможливо побачити неозброєним оком, лише помітити в дріб'язковій зміні в поведінці; ті рані, які залишають синці лиш як побічний ефект, лиш як фізичний доказ скоєного; ті рани, які вже ніколи не загояться, які навіть з плином часу будуть віддавати гострим болем в саменьке серце. Її руки злегка здригнулися, вона тугіше притисла зігнуті ноги до свого тіла, міцніше вчепилася у власні плечі. Воно не змивається. Подих помалу, але почав втрачати чіткості ритму, ніби хтось ізсередини тримав її легені в залізній хватці, агонічно поволі витискаючи з них кисень: кожен вдих здавався здавленим, уривчастим, а на кожен видих припадав все більш зболений хрип. Картинка перед очима почала втрачати фокус, понижаючи чіткість до переплетіння темних, млявих й похмурих тонів барв ванної кімнати, а новоутворена пелена сліз лиш більше нівечила виразність абрисів навколишнього оточення. Воно не змивається. Десь з глибин її єства, немов коріння паразитичної квітки, проростала паніка, розкриваючи свої пелюстки в усій красі, й тим самим напускаючи туману на будь-яку залишкову раціональність думок, лишаючи по собі лиш спогади й тривогу. Воно не змивається. Ніби фантомний біль, вона знову відчувала це -- знову відчувала доторк рук на її тілі. Як вони стискають її, як нігті впиваються в її шкіру аж до почервоніння, немов крикуче тавро її немічі. Як вони знову знаходять свій шлях туди, куди їм не дозволено потикатися. Як вони нівечать її саму душу, як безсоромно калічать її беззахисне тіло. Її крики безсилі, її сльози безсиллі, адже монстр був сліпим та глухим до її болю. Вовк невпинно продовжував плюндрувати ягня. Воно не змивається. Воно не змивається. Воно не змивається. В- Аж раптом, коли вже все довкола перетворилося на чорну пустку, цей кокон паніки дав тріщину і крізь неї пустив їй повітря, лише через один єдиний звук. Стукіт. На неї немов вилили відро крижаної води -- як би дивно це не звучало зважаючи на її нинішню ситуацію -- настільки різко її вивело зі стану задушливого кошмару. Вдих вийшов занадто різким, через що тихенький схлип все з зійшов з її вуст. Вона молилася, аби цього не було чутно, точно не для новоприбулого за дверима.

Чесно кажучи, спершу їй здалося, що стук був всього лише витвором уяви, що це їй тільки примарилося, якби він не повторився. А вже за другою серією стукоту, подався і голос, знаний своїм жвавістю та теплом, "Аню, ти ще довго там? У тебе там все гаразд?" Вона хотіла відповісти, однак всі слова ніби застрягли їй в горлі, шок від нещодавньої панічної атаки досі тяжкою пеленою лежав на їх плечах. Коли ж мовчанка затягнулася, юнак озвався знову, на цей раз в тембрі мелькали помітні нотки неспокою, "Аню..?" З другого разу, їй вдалося віднайти свій голос, і заспокоїтися достатньо, аби він не вийшов тремтячим, "Так, я.. зі мною все гаразд.. А що..?" З тої сторони дверей почулося як голосно Дайске зітхнув з полегшенням, "Йой, ти так мовчала, я вже було подумав щось сталося, хах! Не лякай мене так більше, я ще надто молодий і гарний для серцевого нападу!" Аня не змогла опиратися посмішці, яка поволі, ледь-ледь, боязко розквітла на її вустах. Цей хлопчина був завжди для неї немов промінчик сонця, саме те що їй було необхідно, особливо зараз. "Так, шо я хотів сказати.. А, точно! Я планував приготувати нам по какао, от. Просто я помітив що ти якась ніби більш похмура, то я й типу захотів чимось тебе розрадити. Ну.. планував, але Свонсі мене вигнав з кухні, сказав, що такому бевзню як я, у якого лиш тирса й вітер в голові, не можна довіряти плиту- ну ти тільки уяви це! Тотальний мінус вайб!" Аня могла детально уявити, як хлопець там, по той бік дверей, насуплено схрестив руки на грудях та з пхиканням закотив очі. "Не те щоб я надто довіряв його навичкам готовки, знаєш, хоча він типу до цього готував не настільки крінжові блюда, тому тут хз.. Ну то як, ти там ще довго будеш?" Попри те, що зараз вона почувала себе так, що ліпше би сховалася десь, у найтемнішому закутку, де її б ніхто не зачіпав, і не виходила б ні до кого, вона розуміла, що самоізоляція -- наврядчи вдала ідея. До того ж, вона не хотіла, аби інші почали непокоїться, і через це ставити надто багато незручних питань, відповідь на які вона б фізично не змогла із себе видушити. Тому, намагаючись притупити внутрішні терзання, вона відповіла, її звичний меланхолійний й лагідний голос вже майже не тремтів, "Ні, не довго.. лише пару хвилин і я вийду.." Дайске ця відповідь вдовільнила, це було очевидно по його захопленим звукам та сміху, "Відпад! Тоді чекатиму на тебе, оке? Тільки не затримуйся -- якщо те, що приготує Свонсі, виявитися не настільки поганим, то я беру собі дві порції! … Ну, але якщо воно буде якесь стрьомне типу, то я великодушно віддам свою порцію тобі, так уж і бути, ха-ха", після чого Аня слухала як кроки Дайске віддаляються, їх луна в коридорі стихає, і поволі навколишні звуки знову звелися до ритмічного стукоту води. Ніби дощик. Холодний і непривітний. Однак на щастя для ягняти, у неї був її сонячний промінчик. Не настільки яскравий, аби зігріти, але все ж защихає від зливи й нещадних поривів вітру. І у Ані він був. Цей безглуздий промінчик сонця. І можливо, цілком можливо, він їй допоможе -- притупить її нестерпний біль, бодай на певний час.