Ось ви не знаєте, а мені в понеділок 23 лютого виповнюється 32 роки. Я в шоці. Колись я думала, що не доживу навіть до 30ти. Хоча потім я дізналась, що подібні думки приходять до багатьох двадцятирічок.
Так от.
Якось так склалось, що зараз мені якийсь лівий акк тут на тамблері лайкнув дуже старий пост. І я просто почала гортати сторінки свого блогу і натрапила на пост, який писала як раз 10 років тому. Десь в лютому місяці 2016 року.
Я зараз дуже вибачаюсь, але тут буде росйська. Бо це також показник того, які думки у мене були раніше, як я їх формувала і в чому я змінилась. Взагалі там пост був про "Мої недоліки", но я там дуже детально описала свої емоції та світосприйняття. Своє відношення до самої себе, в кінці-кінців.
Я хочу зробити розбір того поста 10-річної давнини зі своїми коментарями на зараз, коли я вже доросліша і мудріша.
Будь ласка, не тригеріться на російську мову. Ви були попереджені.
Знаете, еще буквально года 3-4 назад я бы здесь написала какую-то чухню вроде “жопа толстая”, “сиськи маленькие”, “нос большой” и еще что-то такое же идиотическое. Сейчас я люблю и свои маленькие сиськи, и свою не самую маленькую пятую точку и даже свой нос, который у меня пол лица занимает практически. Зачем искать в себе внешних недостатков, в конце-концов? Я так родилась и изменить ничего не могу, да и не хочу. Все от себя зависящее я сделала еще в 2013м году, когда похудела.
(До речі, це, напевно, єдиний тейк, з яким я і досі згодна. Я все ще сильно заганяюсь через свою вагу і боюся погладшати. Зараз я більше уваги приділяю догляду за обличчям і волоссям, інколи відвідую косметолога і докладаю зусиль, щоб собі побобатися. Я - лукістка. По відношенню до себе, в тому числі. І я хочу виглядати красиво)
У меня есть реально серьезные недостатки. Есть вещи, которые я в себе просто люто ненавижу, но ничего не могу с собой поделать. Будучи подростком я была уверена, что я вот такая все из себя бесчувственная, ничто меня не трогает и никто меня не волнует и все в таком роде. Но сейчас я поняла одну простую вещь. Я - тряпка. Вот просто кошмарная. Плакса, нытик и пессимист до мозга костей. Я могу заплакать практически от чего угодно. Даже от видео с котиками в интернете, если оно мне слишком милым покажется.
Я уже, знаете, давно не подросток, но до сих пор могу вот взять и разреветься от того, что на меня просто мама накричит. Я прорыдала всю вторую половину первого курса (считай где-то с февраля 2016 чуть ли не по май). Только к середине апреля начала брать себя в руки. Потом у меня был второй наплыв. Это были август-сентябрь 2016, когда у меня была задержка больше 3х недель и я вбила себе в голову, что забеременела. Как сейчас помню, как сделала тест, вышла из комнаты на необходимые 5 минут, позвонила Яне и все эти 5 минут рыдала в трубку и твердила о том, что я не хочу детей и не хочу ломать свою жизнь. Это было ужасно. (Я все ще доволі сльозлива людина і можу заплакати від відео з котиками чи від якогось сумного рілсу чи тіктоку. Але зараз я знову повертаюся до думки, сформованої у мене в підлітковому віці. Я не вважаю себе прямо людиною без почуттів, але мало що в реальному житті може мене вибити, бо я намагаюсь все тримати під контролем. Я не дозволяю почуттям взяти над собою гору. Через це я можу зі сторони здаватися жорсткою, холодною, відстороненою. Але я все ще дуже м'яка всередині. Мені просто немає кому цю м'якість показати. Я і не хочу. Бо боюся болю, який може за цим посідувати. Я вже обпікалася в житті).
Мама вообще называет меня очень мнительным человеком и говорит, что я сама притягиваю к себе проблемы и неудачи. Что нужно мыслить позитивно и тогда в жизни все будет збс. Но я не могу. Мне тяжело мыслить позитивно тогда, когда со мной раз за разом случается какая-то херня. Я честно пытаюсь жить по принципу “ Все что не делается, делается к лучшему”. Но я не могу. Из-за этого у меня тотальная неуверенность в себе и в своих силах. Никогда в жизни я еще не шла на экзамен с мыслью, что сдам его. Черт, я даже за одеждой не хочу ездить т.к. заранее знаю, что это пустая трата времени, что мне ничего не понравится, а то что понравится, то моего размера не будет. У меня так абсолютно со всем в жизни. Я очень много жалуюсь. (Цей аспект, напевно, змінився більш за все. Я досі багато нию, якшо що. Але я в мільярд разів сильніша зараз, ніж я була тоді. Життя в еміграції без батьків поруч, без хоч якоїсь підтримки і наодинці зі своїми проблемами - це неймовірно закаляє. Це робить тебе біль жосткою людиною. Через те що я пройшла, я тепер дуже погано толерую людей, які не здатні хоча б на половину того, що можу зробити я. І я розумію, що це мій величезний недолік.
Так, я все ще при цьому повна сумнівів. Коли треба взяти на себе більше відповідальності чи почати щось нове — я буду сумніватися і переживати. Але я піду і зроблю. Незважаючи ні на що. Бо за мене ніхто нічого не зробить. Мені ніхто не допоможе. Я покладаюсь лише на себе. І це зробило мене не самою приємною людиною по відношенню до оточуючих)
ОЧЕНЬ. Особенно на счет того, что касается моего здоровья. Потому что у меня ВЕЧНО что-то болит. Мама тупо орет на меня и говорит, что я сама себе все придумываю и внушаю от нечего делать. Такое ощущение, что мне это по приколу. Вот я просто обожаю не спать ночами от того, что голова болит. Просыпаться от боли в кишках. Останавливаться при ходьбе через каждые 10 метров от того, что в боку колет. Я, блять, просто фанат всего этого, по мнению моей мамы. А я так от всего этого устала!!! Мне же всего 22! Я хочу чувствовать легкость в своем теле, хочу наслаждаться своими каникулами и, в принципе, своей молодостью. А у меня уже второй год проходит в походах от врача к врачу и от одного приема лекарств к другому. При чем, по словам врачей, ничем таким я не болею. У меня просто очень чувствительный кишечник, который реагирует на все стрессы (а вы все еще помните, что я немного ёбанутая) и проблемы с носоглоткой. И всё. Но тогда какого хера у меня каждый день ощущение, что я разваливаюсь на части? (походи по врачах все ще актуальні, до речі. Зараз я маю хронічне аутоімунне захворювання щитоподібної залози і я маю раз на три місяці здавати кров і пити ліки до кінця свого життя. Окрім цього теж періодично щось додається - то підозра на камні в жовчному, то пісок в нирках, то періодичне запалення сечового. Я зараз ще окуляри ношу і по стоматологам стабільно 2-3 рази на рік хожу. Але я прийняла це і стараюсь відноситись більш відповідально для свого здоров'я. Хоча останнім часом почала якось забагато курити, чим я не пишаюсь)
Я... я просто ужасный пессимист. Кошмарный. Потому что я каждый год боюсь, что он станет для меня последним. Я реально живу в кошмарном страхе того, что я могу умереть в любой момент и просто не знаю, что с этим делать. Мама не помогает. Семья не помогает. Ничего не помогает. Потому что все что я слышу это “не накручивай себя”. “ты сама придумываешь себе проблемы” или, мое любимое “все будет хорошо”, Когда? У кого? Когда уже это хорошо настанет у меня и я смогу просто спокойно жить, учиться, отдыхать и не думать о таких глупостях? К слову о том, на сколько я плакса. К окончанию этого поста я уже успела разреветься. Отлично. (Знаєте, я вот зараз не можу навіть сказати, чи боюсь я смерті на даний момент. Боюсь, напервно. Але життєвий досвід навчив мене, що боятися треба не самої смерті а того, як саме ти помреш. Я дуже боюся довно і в муках помирати. Але якщо сьогодні вночі в мене відірветься тромб і я не прокинусь завтра - я цього навіть не помічу. Я, напевно, боюся вмирати, поки мої батьки тут, на землі. Вони в мене ще доволі молоді - обом тршки за 50. Я і так за 2 тисячі кілометрів від них. Так що про смерть я можу собі дозволити тільки тупо шуткувати. Хоа інколи фраза про те, що якби знала, що буде далі, то померла би в Ковід, виглядає не зовсім як жарт.)
Вы простите, что я тут столько негатива вылила. Я вообще стараюсь не писать подобного в блог, но... Это правда просто ужасный мой недостаток. Я сама себя ненавижу за такое поведение, но ничего не могу поделать.
Цікаво, що, дописуючи цей пост, я також трохи прослезилась. Я все ще м'яка і вразлива глибоко всередині. Але за ці 10 років я обзавелася високою стіною навколо мене. В мене відросли колючки, через які я мало кого підпускаю до себе. Щоб ви розуміли, в мене не з'явилося жодного нового друга ось з того російськомовного поста 10-річної давнини. Але є ті, з ким спілкування повністю припинилося.
До 32 в мене немає нормальної кар'єри. Я встигла лише 3 роки пропрацювати вчителем в Одесі, а потім ми поїхали. І тут я також працюю в школі, але не вчителем. Це така собі работа... перспектив немає, ЗП мінімальна.
В мене немає сім'ї, чоловіка чи дітей. Я навіть не розумію, чи хочу я цього колись. Бо за останні декілька років в мене часто пролітала в голові думка типу "Слава Богу, що в мене зараз немає дитини". Але протилежна цьому думка не відвідувала мене жодного разу.
Да, мені через щитоподібну і не можна в найближчий час.
Я просто хочу до мами і до папи. Крепко їх обїйняти, може трошки поплакати і знову побути маленькою дівчинкою хочаб якийсь час.