
pixel skylines
dirt enthusiast
Three Goblin Art
Sweet Seals For You, Always

Discoholic 🪩
Cosmic Funnies
occasionally subtle

tannertan36

PR's Tumblrdome
hello vonnie
🪼

titsay
Sade Olutola
No title available
cherry valley forever
TVSTRANGERTHINGS
No title available
Jules of Nature
Alisa U Zemlji Chuda
Lint Roller? I Barely Know Her

seen from Brazil

seen from Malaysia

seen from United Kingdom

seen from Germany
seen from United States

seen from United States
seen from United States
seen from United States
seen from United States

seen from Türkiye
seen from United Kingdom
seen from United States
seen from United States

seen from United States
seen from Germany
seen from United States
seen from United States

seen from United States
seen from United States
seen from Lithuania
@karp8
summer child
you cover up your arms with your sleeves
even in hundred degree heat
автор цього чудового зображення - ania eiffel
428 days and counting
і це зовсім не про повномасштабну війну
бо все почалось за 6 днів до неї
я рахував. тому що це насправді важливо
немов щось впало на голову та все навколо перекрутилось. вибило ґрунт з-під моїх ніг. серце ніби стало втричі більшим і у грудях лишилось так мало місця, що перехопило подих і стало важко дихати. здавалось, що зараз виростуть крила і я злечу над тим дахом
до речі, кажучи про війну, взагалі-то це одночасно і смішно, і несподівано, наскільки у порівнянні з книгами та фільмами переживаєш її, під яким кутом на все дивишся, розставляєш пріорітети, пристосовуєшся до нової реальності. про що думаєш, які будуєш плани (ха, в моєму становищі), на що сподіваєшся. так і кортить іноді кричати самому собі “АЛО ТИ ЩО СОВСЄМ, ЩО ТИ СОБІ НАВИГАДУВАВ, ЗОСЕРЕДЬСЯ ТА ЇБАШ”
а зараз буде ще смішніше: справа в тому, що мені здавалось ніби війна мала б все спростити. так, ти в жорстких рамках, але тобі майже нема чого втрачати, ти маєш не тримати в собі почуття, відкриватись, казати що думаєш, бо якщо не скажеш - далі може вже не трапитись нагоди. війна розв’язує тобі руки, постійна загроза змушує ризикувати, ти в падаючому літаку, то що втрачати у порівнянні з мирним життям, якщо через 5 хвилин тебе може не стати?
виявилось, що все трошечки складніше. нерішучість нікуди не поділась, а зізнатись у своїх почуттях страшніше, ніж зголоситись їхати на нуль. авжеж, мова не лише про нерішучість, є й інші вагомі фактори. це насамперед повага до іншої людини, небажання робити її заручником твоїх обмежень, відсутності вільного часу, хоча б якогось вихідного, можливості кудись поїхати разом, щось запланувати бодай на півдоби вперед, та багато чого ще, насправді. власне, уміння ставити себе на місце іншої особи та співчувати їй - одна з тих моїх якостей, які я вважаю правильними, навіть пишаюсь нею. змусити проходити дорогу тобі людину через всі ті речі, пов’язані з війною - егоїстично. я не впевнений де опинюсь завтра, все міняється кожного дня, з шаленою швидкістю. не знаю коли стану вільною людиною, навіть не знаю чи доживу до кінця цього року. та що тут розписувати? мені просто страшно прив’язатись до іншої людини і все це втратити за одну мить, отак стисло і просто. це чесно. і це логічно. моя голова розуміє, що на війні я б мав думати не про те, чого мені зараз хочеться, а про те, чого потребує країна
але чому я маю? як же моє серце? невже ненависть та жага помсти повинні все затьмарити, заповнити собою мої думки; хіба відчуття боргу та обов’язку важливіші за якісь особисті переживання, почуття, власні інтереси? чи маю я моральне право бажати чогось теплого, гарного та приємного в той час, коли мої хлопці на виїзді накладають турнікети на відірвані кінцівки побратимів й працюють з розваленого підвалу та прислухаються, чи близько до них лягають снаряди?
наскільки взагалі доречно втрачати зараз голову, чомусь радіти, закохуватись як бовдур, хотіти бачити симпатичну тобі людину щодня? хіба це так погано та несправедливо по відношенню до всіх навколо? не розумію, не знаю, нормальні ці терзання чи ні. але нічого з собою не можу зробити, здається. та й не хочу. з останніх сил тримаюсь. заради чого приносити себе в жертву темним, деструктивнив відчуттям й думкам, розчинятись у люті, гризти себе щодня? чи не природніше для людини бажати світлого почуття, весь час думати про красиву усмішку неймовірної дівчини, про її зводячий з розуму погляд?
мабуть, немає правильного рішення. сумління або сміливість? холодний розум чи палкі емоції? правильність ціною самопожертви або відчайдушний стрибок заради можливості бути щасливим? давай роби вже щось! ти ж знаєш відповідь. відчуваєш серцем та душею. підсів на неї і вже не зіскочиш. по самі вуха. ніжно. прекрасно. надихаюче. легко. чисто та відверто. так несамовито! аж до мурах)
ви навіть не уявляєте
не знаю як це все вивозити. мене просто розривають на тисячу дрібних шматків. знову і знову, по колу, нескінченно. а потім склеюють і все спочатку. якісь скажені американські гірки. з істеричного сміху я переходжу до розпачу вселенських масштабів, ледь не ридаю у відчаї з підступаючим до горла комом, але він швидко зникає, бо немов через підірвану дамбу хлинуть думки про ніжність та закоханість; вони тепло окутують мене, проте цю течію стрімко відносить і я починаю грузнути у суміші паніки та жаху перед невідомим, однак ця суміш дуже химерно починає переплітатись з цікавістю, бажанням зазирнути у майбутнє, якоюсь дитячою нетерплячістю навіть. все це триває приблизно 3 хвилини. потім перерви на працю або розмови і все спочатку, у різній послідовності та з різною інтенсивністю. я абсолютно розгублений, цей вир новин, почуттів та думок несамовито крутить мною. намагаюсь за щось зачепитись, зупинитись і хоча б на секунду передихнути, проаналізувати та бодай трошки згрісти всі ці уривки емоцій докупи, зрозуміти що мені робити, думати, але все марно. збентежений. щасливий. наляканий. впевнений. на грані зриву. відкритий. втомлений. добрий. ненаситний. щирий. як ніколи живий. ненавиджу цю пекельну суміш. насолоджуюсь нею. жадібно вдихаю її, немов щойно виринув з озера беземоційності, яке кишіть мерцями та чудовиськами. захлинаючись, з останніх сил б’ючи руками по безкрайній воді, несамовито благаю про спасіння. готовий негайно рятувати будь кого, хто втопатиме поруч. намагаюсь вже годину сформулювати, що зі мною коїться. мабуть, відповідь проста - все і одночасно
сумую за тими днями, коли міг просто стрибнути з друзями по автівках та поїхати з палатками на південний буг. коли був вільним, жив, дихав на повні груди. ці дні свободи обов’язково повернуться. знову буде літо. ми сидітемо біля вогнища, слухаючи спів цвіркунів, розмовляючи про життя, про найважчі дні, які вже позаду, про плани, майбутнє. важке, туманне, не таке й безтурботне, але хоча б якесь майбутнє, без щоденних новин з фронту і все нових і нових жахів війни. річка квапливо бігтиме, оминаючи слизьке каміння, а ми будемо то голосно сміятись, згадуючи спільні пригоди, то тихо слухати потріскування гілок у вогні, думаючи кожен про щось своє. потім, коли найвтомленіші вже повлягаються у палатках та вогнище тихо згасатиме, милуватись до нестями зорями на безкрайньому небі, не засвіченому шумним, набридшим вже за тиждень містом, у захваті від неосяжності всесвіту, клаптик якого немов дивиться тобі прямо в душу своїм крижаним, але в той же час таким яскравим поглядом. на цих сподіваннях, на спілкуванні з друзями та родиною я і тримаюсь досі. це все, що в мене зараз є. люди, які поруч. з якими можеш говорити і можеш мовчати. з якими ділиш приємні спогади, які ставляться до тебе з теплотою та розумінням, про яких хочеться піклуватись. прямо зараз мені здається, що це найважливіше у житті. родина. друзі. люди
ненавиджу усі дні де тебе немає
Напевно краще до чого я можу повертатись зараз - це ці фото. Ви не повірите і наврядчи колись відчуєте, як це повертатись з бригади, з пів року на нулі, в місто. Де раптово кудись розтанули всі знайомі, ніхто навіть не цікавиться де ти, бо ти вже давно вирахуваний з близьких людей, забутий, та напевно зайвий. Це відчуття відчуження, напевно посилює те, що в бригаді ти завжди на своєму місці, своїй посаді, поряд побратими, та посестри, яким довіряєш життя. Яким довіряєш. Які обов'язково запитають як ти. Мені цього не вистачає. Але сьогодні мені подзвонили запитати як я. Дякую хлопці, що я не почуваю себе так самотньо тут, без вас. Люблю свою 58у. І всіх причетних. Вас. Шалено хочеться в гори. На Піп Івані випав сніг.
Шум триває
це пост за 19 вересня 2022 року від людини, якої я ніколи не знав. випадково натрапив на його тг канал. на той момент вже майже 2 місяці мене просто неймовірно накривало морально, я був абсолютно спустошений та роздратований, не розумів що роблю і навіщо живу, був у відчаї, захлинався від самотності і ізолювався від всіх, крім своїх побратимів, та й то вимушено, бо ми весь час разом і від них нема куди подітись. так, звісно, я не сидів пів року на нулі, як автор, і взагалі на той момент ще не їздив на фронт (та й вирушив згодом не те щоб у бій, просто близько до двіжа), що додатково мене пригнічувало, але це відчуття відчуження та зайвості, про яке писав Звісно, неймовірно точно повторювало мій тодішній стан
попередній мій пост у цьому блозі, написаний 30 грудня близько півночі і опублікований лише зараз (бо публікувати його тоді було занадто болісно, соромно та тупо, як я вважав, але зараз вже прийшов час для самотерапії та рефлексії) саме про ці відчуття. це тривало довгих 5 місяців, я посипався і просто існував, не жив. і коли після виїзду вперше за 5 місяців побачився з друзями, у той день 30 грудня, то весь час ловив себе на думці, що в деякі моменти насправді я не з ними, іноді дивлюсь крізь них, замовкаю і думаю про своє, не чую половини їхніх реплік, все ще в обіймах самотності. але вона вже починала програвати та відступати. завдяки друзям, які здатні мене терпіти та люблять мене, я це знаю і також їх люблю. насамперед завдяки подрузі, вона може й не здогадується і може я себе накручую, але здається насправді витягнула мене з цього стану своїм ставленням, своєю вдачею. вона неймовірна, дуже добра, класна, справжній промінець сонця у ці найскладніші часи мого життя
як же сумбурно та ніяково я все це описую, проте і почуваюсь зараз відповідно. все намішано, воно просто ллється з мене і я не можу зупинитись(
2 дні тому дізнався, що Звісно не стало. у тг каналі було запрошення на прощання з ним, у коментах купа людей згадували його, ділились різноманітними спогадами, як він їм допомагав, якою неймовірно чуйною та цікавою людиною був, хтось навіть не був з ним знайомим, як от я, але все одно були вдячними та тепло відгукувались про нього, а потім у коментах з’явилась його мати з дуже щирими та теплими словами подяки всім цим коментаторам і мене просто РОЗ’ЇБАЛО, я почав плакати прямо на робочому місці. навіть зараз, через 2 дні, я не стримуюсь і пишу зі сльозами на очах, з величезним комом у горлі. в мені вирують і смуток з тугою через Звісно, і спогади про ті найтяжчі 5 місяців апатії та самотності, і теплота та доброта друзів та оточуючих, яку я відчуваю і намагаюсь віддавати також. той пост Звісно 19 вересня дав зрозуміти мені, що я не такий вже одинокий і хоча б одна людина на цьому світі відчуває те саме і намагається через це пройти. знаю, що це банальщина та тупість, проте саме так я відчуваю тепер і відчував тоді. згодом це почуття дало мені можливість зібратись, знову зійтись з друзями та вийти з того жахливого постійного стану, що складаєтсья з сумішків пригніченості та спустошеності, зайвості, самотності, який ніколи не хотілося б переживати знову
прощавай, друже Звісно! дякую за все. ШУМ ТРИВАЄ
самотність.
всепоглинаюча
всюдисуща
до блювотиння постійна
щоденна щохвилинна
невпинна
невблаганна
постійна
нескінченна самотність.
вона так міцно вчепилася, ніби без мене вже ніяк. немов закохана до нестями дівчина. що ти в мені знайшла? так, ми довго були разом, прожили роки, іноді були щасливими, але може вже вистачить? скільки це ще триватиме? я втомився від тебе, ти мені набридла. вибач, що так різко та прямо. просто як є. мені страшно, що я також не зможу без тебе, чесно. відпусти, давай залишимось друзями. або коханцями. давай іноді зустрічатись, коли нам буде погано, коли будемо втомлені від всіх навколо, коли захочеться трошки одинокості з крапелькою туги. ти постійно зі мною, дай мені спокій. навіть коли я в дрібній хатинці з побратимами день і ніч два тижні, де яблуку ніде впасти; коли у моїх навушниках грає музика і я дивлюсь крізь людей, роблячи вигляд що не бачу, як вони мені щось сигналізують чи намагаються сказати; коли розмовляю з друзями і раптом замовкаю, бо розумію що насправді я зараз не з ними, а з тобою, люба, бо не можу тобі зрадити. досить, кохана, я тебе не забуду, але все скінчено. будь ласка! ДОСИТЬ(
30.12.2022
we can beat them
forever and ever
then we could be heroes
just for one day
проходят недели, но у меня всё никак не получается отойти, забыть и идти дальше. надо делать это через силу, но почему-то не хочется. ведь нет негативных эмоций: только тепло, доброта и понимание. ещё и этот фильм, этот момент с тоннелем и эта песня дэвида боуи. кажется, будто всё прямо в точку - те же чувства, переживания. жаль только, счастливого конца не будет. как бы ни хотелось, сколько бы надежды где-то внутри не теплилось, похоже это не мой случай. even for one day
in the day, in the night say it right, say it all
одна из любимых стареньких песен уже второй день на рипите. помогает мне собирать осколки самого себя. или крошит ещё сильнее - пока что не могу понять. на самом деле никакой драмы даже не произошло, просто в неподходящее время случилась не самая приятная вещь: как выяснилось, быть пустым местом для симпатичного тебе человека - самый настоящий отстой (вау, кто бы мог подумать). ругаюсь на себя за то, что это настолько выбивает из-под моих ног почву. теперь бы понять, как перестать истязать себя самокопанием :(
three, four
no, i don’t mean nothing at all to you
Ми не встигнемо, там написано:
«Ми до шостої. Будьте стислі»
Бути каплею, бути каменем,
Бути Каїном, бути Авелем.
Дмитро Павличко - “Коли умер кривавий Торквемада”
Коли умер кривавий Торквемада, Пішли по всій Іспанії ченці, Зодягнені в лахміття, як старці, Підступні пастухи людського стада. О, як боялися святі отці, Чи не схитнеться їх могутня влада! Душа єретика тій смерті рада — Чи ж не майне десь усміх на лиці? Вони самі усім розповідали, Що інквізитора уже нема. А люди, слухаючи їх, ридали... Не усміхались навіть крадькома; Напевно, дуже добре пам'ятали, Що здох тиран, але стоїть тюрма!
1955
У жаб'ячому ставку квакають жаби. Я пишу при світлі лампи, бо тут немає електрики. Дроти закінчуються за п'ять миль звідси і, гадаю, це дуже мило з їхнього боку. Врешті-решт, кому потрібна ця електрика?
Річард Бротіґан “Генерал Конфедерації з Біґ-Сур”
I have, myself, full confidence that if all do their duty, if nothing is neglected, and if the best arrangements are made, as they are being made, we shall prove ourselves once more able to defend our island home, to ride out the storm of war, and to outlive the menace of tyranny, if necessary for years, if necessary alone. At any rate, that is what we are going to try to do. That is the resolve of His Majesty's Government – every man of them. That is the will of Parliament and the nation. The British Empire and the French Republic, linked together in their cause and in their need, will defend to the death their native soil, aiding each other like good comrades to the utmost of their strength.
Even though large tracts of Europe and many old and famous States have fallen or may fall into the grip of the Gestapo and all the odious apparatus of Nazi rule, we shall not flag or fail. We shall go on to the end. We shall fight in France, we shall fight on the seas and oceans, we shall fight with growing confidence and growing strength in the air, we shall defend our island, whatever the cost may be. We shall fight on the beaches, we shall fight on the landing grounds, we shall fight in the fields and in the streets, we shall fight in the hills; we shall never surrender, and if, which I do not for a moment believe, this island or a large part of it were subjugated and starving, then our Empire beyond the seas, armed and guarded by the British Fleet, would carry on the struggle, until, in God's good time, the New World, with all its power and might, steps forth to the rescue and the liberation of the old.
Океания всегда воевала с Евразией
Оруэлл и Хаксли гениальны. Не пойму, зачем их сравнивают или даже противопоставляют. В их главных романах совсем разная основная суть и оба они неправдоподобно много видели и понимали из своего времени. Жаль, что выводов из их творчества человечество (и свинособачество, которое к человечеству не относится, конечно же) сделало мало. Выискивать в их главных произведениях крохи и прикидывать сейчас, что там сбылось, а чего уже не будет - тупость. Надо понимать разницу между рандомными предсказаниями цыганки с вокзала и антиутопией, в которой автор проецирует свои нынешние опасения на вымышленный мир будущего и чуть ли не возводит их там в абсолют. Впрочем, сейчас оруэлльщины с каждым днём всё больше, информационная война набирает обороты. Диктатуры, похоже, не предвидится, вместо этого из года в год будем всё больше скатываться в хаксливское потребительство, затыкать уши наушниками, пялиться в экраны, забивать на всё, окукливаться, не ходить на выборы и позволять отрезать от нашей свободы кусок за куском. Пишу это в шапочке из фольги, сидя в бункере.