автор цього чудового зображення - ania eiffel
і це зовсім не про повномасштабну війну
бо все почалось за 6 днів до неї
я рахував. тому що це насправді важливо
немов щось впало на голову та все навколо перекрутилось. вибило ґрунт з-під моїх ніг. серце ніби стало втричі більшим і у грудях лишилось так мало місця, що перехопило подих і стало важко дихати. здавалось, що зараз виростуть крила і я злечу над тим дахом
до речі, кажучи про війну, взагалі-то це одночасно і смішно, і несподівано, наскільки у порівнянні з книгами та фільмами переживаєш її, під яким кутом на все дивишся, розставляєш пріорітети, пристосовуєшся до нової реальності. про що думаєш, які будуєш плани (ха, в моєму становищі), на що сподіваєшся. так і кортить іноді кричати самому собі “АЛО ТИ ЩО СОВСЄМ, ЩО ТИ СОБІ НАВИГАДУВАВ, ЗОСЕРЕДЬСЯ ТА ЇБАШ”
а зараз буде ще смішніше: справа в тому, що мені здавалось ніби війна мала б все спростити. так, ти в жорстких рамках, але тобі майже нема чого втрачати, ти маєш не тримати в собі почуття, відкриватись, казати що думаєш, бо якщо не скажеш - далі може вже не трапитись нагоди. війна розв’язує тобі руки, постійна загроза змушує ризикувати, ти в падаючому літаку, то що втрачати у порівнянні з мирним життям, якщо через 5 хвилин тебе може не стати?
виявилось, що все трошечки складніше. нерішучість нікуди не поділась, а зізнатись у своїх почуттях страшніше, ніж зголоситись їхати на нуль. авжеж, мова не лише про нерішучість, є й інші вагомі фактори. це насамперед повага до іншої людини, небажання робити її заручником твоїх обмежень, відсутності вільного часу, хоча б якогось вихідного, можливості кудись поїхати разом, щось запланувати бодай на півдоби вперед, та багато чого ще, насправді. власне, уміння ставити себе на місце іншої особи та співчувати їй - одна з тих моїх якостей, які я вважаю правильними, навіть пишаюсь нею. змусити проходити дорогу тобі людину через всі ті речі, пов’язані з війною - егоїстично. я не впевнений де опинюсь завтра, все міняється кожного дня, з шаленою швидкістю. не знаю коли стану вільною людиною, навіть не знаю чи доживу до кінця цього року. та що тут розписувати? мені просто страшно прив’язатись до іншої людини і все це втратити за одну мить, отак стисло і просто. це чесно. і це логічно. моя голова розуміє, що на війні я б мав думати не про те, чого мені зараз хочеться, а про те, чого потребує країна
але чому я маю? як же моє серце? невже ненависть та жага помсти повинні все затьмарити, заповнити собою мої думки; хіба відчуття боргу та обов’язку важливіші за якісь особисті переживання, почуття, власні інтереси? чи маю я моральне право бажати чогось теплого, гарного та приємного в той час, коли мої хлопці на виїзді накладають турнікети на відірвані кінцівки побратимів й працюють з розваленого підвалу та прислухаються, чи близько до них лягають снаряди?
наскільки взагалі доречно втрачати зараз голову, чомусь радіти, закохуватись як бовдур, хотіти бачити симпатичну тобі людину щодня? хіба це так погано та несправедливо по відношенню до всіх навколо? не розумію, не знаю, нормальні ці терзання чи ні. але нічого з собою не можу зробити, здається. та й не хочу. з останніх сил тримаюсь. заради чого приносити себе в жертву темним, деструктивнив відчуттям й думкам, розчинятись у люті, гризти себе щодня? чи не природніше для людини бажати світлого почуття, весь час думати про красиву усмішку неймовірної дівчини, про її зводячий з розуму погляд?
мабуть, немає правильного рішення. сумління або сміливість? холодний розум чи палкі емоції? правильність ціною самопожертви або відчайдушний стрибок заради можливості бути щасливим? давай роби вже щось! ти ж знаєш відповідь. відчуваєш серцем та душею. підсів на неї і вже не зіскочиш. по самі вуха. ніжно. прекрасно. надихаюче. легко. чисто та відверто. так несамовито! аж до мурах)
pixelskylines
discoholicmusic
tangentwithtanner
prguitarman
titsay