Відомі слобожани, які обрали українськість: Майк Йогансен
Останній зимовий день. Завтра весна. Новий початок, нова можливість обрати українську мову — у налаштуваннях пристроїв, у соцмережах, у розмові. Усюди. Чимало українців (а часто — іноземців), зокрема тих, хто ввійшов в історію, свого часу зробили вибір на користь української; і це вдалося їм так добре, що мало хто й запідозрить, що вони не розмовляли й не писали українською раніше.
Скриншот із відеоролика «Майк Йогансен. Історія одного “чудермайстра”» Центру досліджень визвольного руху
Перехід на українську мову чи повернення до рідної мови? Українізація чи дерусифікація?
Як правильно? У випадку українського поета та прозаїка доби Розстріляного відродження Майка Йогансена справедлива кожна із цих характеристик. Так, ви все правильно зрозуміли. Хай як це парадоксально загалом, в українських реаліях, проте, унаслідок московського панування та пригноблення усього українського, на жаль, звичною є історія, коли відомий український письменник (ба навіть мовознавець і словникар), чий творчий доробок переважно українською, не говорив і не писав українською одразу. Харківець із народження Майк Йогансен, як і багато інших українських прозаїків, поетів, драматургів та решта культурних і наукових дієвців, лише у свідомому віці перейшов у спілкуванні та творчості на українську мову, чи то пак повернувся до рідної мови своїх предків за материнською лінією.
«Не перемінивши своєчасно прізвища на Грецюк або Стецюра, бисть замовчан від щирої української критики», — писав Йогансен в «Автобіографії» (1929). У книжці «Подорож людини під кепом» того самого року схоже зазначав: «Моє прізвище! Як я міг би сказати їм своє прізвище, що наробило мені вже стільки лиха. Я давно знаю, що якби моє прізвище було Грицюк, то був би я знаменитий поет української землі. <...> Каюся, з дурних гордощів не перемінив я фамілії свого батька на Остапчука або Якимчука і зоставсь невідомий українському читачеві на десятки років».
Ох, Михасю, не через химерність для українських терен твого прізвища ти зоставсь невідомим на роки й цілі десятиліття (ба навіть завдяки йому тобою нині цікавляться), а через те, що обрав своєю ідентичністю українську, через те, що почав говорити й творити українською. Багато носіїв українських прізвищ, твоїх колег по перу, — Бузько, Коцюба, Поліщук тощо-тощо — зостануться невідомими українському читачеві на ті-таки десятки років. Через століття будуть люди, які не знатимуть твого імені, але знатимуть імена всіляких булгакових, лєрмонтових, пушкіних... («А де ж ті, яких було закатовано, / Спалено, порубано, побито, репресовано? / Де ті, що життя віддали за своє — / Де вони є? Де вони є?!»)
Щоб не пасти задніх, українці в Україні відмовлялися від української ідентичності — і герой Кулішевої трагікомедії, харківський службовець Мазайло, змінював своє українське прізвище на російське Мазєнін, бо тільки так підніметься по кар’єрних сходах і в очах навколишніх; а як вступиш у Компартію, то «добриє люді» ще й путівку в Крим дадуть...
Хто не чув про Майка Йогансена (а з огляду на всі старання московитів, воно й не дивно), либонь, справді може подумати, що людина з такими нетутешніми іменем та прізвищем — це або іноземець, або творче псевдо якогось умовного Владислава Банякова. Частково так і є. Йогансен — це справжнє прізвище напівукраїнця, адже батько письменника, учитель німецької мови Гервасій (Гервазіус-Еміль Наполеон) Андрійович (Гайнріхович) Йоганнсен (саме так, з подвоєнням, той записував своє прізвище), був вихідцем із Латвії та походив з остзейських німців. В окремих матеріалах є свідчення про шведське чи норвезьке походження літератора, які він сам і поширював. Але, ймовірно, Йогансен мав швидше данське походження, судячи з його прізвища.
Водночас Майк — несправжнє ім’я письменника, а «західний» псевдонім, скорочений варіант на міжнародний манір, до якого полюбляли вдаватися українські авангардисти (пор.: Михайло -> Майк Йогансен, Георгій -> Ґео Шкурупій, Микола -> Нік Бажан) та який Йогансен обрав, щоб підкреслити своє європейське скандинавське походження. А втім, по материнській лінії Михайло Гервасійович Йогансен — наш козак, адже його мати Ганна Федорівна зі старобільського козацького роду Крамаревських.
Попри матір-українку Йогансен зростав серед звучання німецької та російської мов. Адже інститут шляхетних дівчат «виховав» Ганну Крамаревську людиною російської культури, а батько з дня у день садовив дітей обабіч себе й примушував читати «Фауста» в оригіналі.
Свій перший вірш іще Михайло, а не Майк, у дев’ятирічному віці написав, ні, вирізав ножем на дверях льоху. То був філософський німецькомовний твір про старість і смерть. Активно віршував німецькою та російською ще під час свого навчання у гімназії. Проте згодом, року 1916-го, юний поет купно спалив ці вірші, бо вони не задовольняли його.
У 1917-му Йогансен закінчив класичне відділення історико-філологічного факультету Харківського університету, де спеціалізувався на латині. А вже наступного року почав писати вірші українською мовою і виявив, що так «вони виходять природніше». Тож творчість Йогансена українською, так би мовити, зародилася з російського попелу.
День рідної мови — кожен день
Цими лютневими днями чотири роки тому, з передчуттям неминучого початку й власне початком повномасштабної збройної російської навали на Україну, чи не кожен день був днем рідної мови. Хай не міжнародним, як 21 лютого, але особистим у житті багатьох українців та українок, які ще в передсвітанкову пору зі звуками вибухів пробудилися у всіх сенсах цього слова й зрештою зробили вибір на користь української мови. Саме тоді, коли ризикуєш утратити те, що сприймаєш як належне, починаєш по-справжньому цінувати це: свободу, рідне місто, століттями пригноблену мову, національну ідентичність і життя, урешті-решт.
Відмова від російськості й повернення до українськості. Зріз епохи
Як і багато українців, Майк Йогансен повністю відмовився від російської та перейшов / повернувся на українську мову в час зовнішніх катаклізмів і спричинених ними внутрішніх зламів. Надворі стояв 1918-й. Час революційних подій, голодомору, «червоного терору», кривавих розправ, які скоювали Муравйов і денікінці.
«З 1918 року провадив голодне життя аж до року 1922-го», — писав Йогансен в «Автобіографії». За його словами, укупі з батьком садовив картоплю, і нею живилася уся сім’я. Однак почасти внаслідок цієї одноманітної їжі вмерло троє із шести душ сім’ї, а саме — батько, брат і сестра поета.
Тоді ж уперше зацікавився політикою, бо, як ми знаємо, ти можеш не цікавитися політикою, але одного дня політика неодмінно зацікавиться тобою. Водночас із-під пера Йогансена з’явилися перші вірші українською. Ось як пише про це літератор в автобіографії: «У 1919 році після денікінської навали зацікавився питаннями соціології. <...> Одночасно спробував писати вірші вкраїнською мовою».
Сій же в строфи люте насіння,
Сій же,
Поки ріже твій син твого сина,
Сій же,
Пазурями землю копай,
Лушпайя
Сій бараболі —
Ще карам не край,
Ще боротись довго за волю.
(уривок із вірша «Голод», 1921)
У цей період Йогансен закінчив аспірантуру при кафедрі мовознавства. «...живучи в нетопленій хаті всю зиму, пройшов словесний відділ, склав за нього іспити в Харкові (але диплома не вибирав) і дістав доручення читати історичний курс української мови на Полтавському філологічному факультеті», — ідеться в «Автобіографії».
М’яка сила та лагідна українізація через проукраїнське й українськомовне оточення
Не останню роль у виборі української мови відіграла і, так би мовити, м’яка сила. Зокрема, на мовне самоусвідомлення митця вплинули викладачі першої української гімназії імені Бориса Грінченка, яку відкрили в січні 1918 року й у яку Йогансен небавом улаштувався працювати вчителем латини.
«Почав писати вкраїнською мовою під впливом учителів школи ім. Грінченка в Харкові», — підтвердив він. У гімназії викладала проукраїнська інтелігенція: мовознавці Олекса Синявський і Микола Сулима, освітянин Олександр Попов, письменниця Христина Алчевська-молодша. Тож можна сказати, що молодий поет потрапив у хорошу компанію, а з ким поведешся — від того й наберешся.
Згодом у жартівливій «Автоанкеті» митця, опублікованій 1929 року в одеському журналі «Шквал», на запитання: «Чому ви пишете українською мовою?» він відповів: «Бо я не живу в Ірляндії, не живу в Тамбові». Ось так просто й водночас так складно для багатьох досі.
Літературна творчість українською
На початку 1920-х Йогансен став активно друкуватися українською мовою у різній періодиці. Зокрема, заявив про себе як про українського поета 1921 року публікаціями в журналі «Шляхи мистецтва», збірнику «Жовтень» та альманахах «На сполох» і «Штабель». Водночас російською мовою нічого не друкував. Того самого року вийшла його дебютна збірка поезії «Д’горі». Проте сам Йогансен своєю першою поетичною книжкою уважав «Доробок» (1924), куди ввійшли тексти 1917–1923 років.
Через рік, 1925-го, побачила світ перша прозова книжка письменника «Сімнадцять хвилин», яка складалася із чотирьох оповідань. Дебютний авантюрний роман Йогансена під псевдонімом Віллі Вецеліус «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших», що вийшов того-таки 1925 року, став першим українським бестселером: кожен розділ книжки видавали окремим випуском, а загальний наклад сягнув 100 тисяч примірників. А вже 1930 року видано окремою книжкою magnum opus Майка Йогансена — «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію».
Активна участь в українському літпроцесі
Йогансен став не просто українським літератором, а одним із провідних митців літературного процесу 1920–1930-х і зачинателем українського авангарду. Молодий поет швидко зблизився з Василем Елланом-Блакитним, Миколою Хвильовим, Володимиром Сосюрою та іншими харківськими письменниками. Разом із ними став фундатором Спілки пролетарських письменників «Гарт» у 1923 році. За два роки він із групою колег вийшов із «Гарту» й заснував літературне об’єднання «Вільна академія пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ).
Коли ВАПЛІТЕ мусила самоліквідуватися, саме Йогансен був ідейним натхненником позагрупового мистецького альманаху. Так 1928 року виник «Літературний ярмарок» — одне з найоригінальніших видань 1920-х. У січні того-таки року письменник ініціював створення «Техно-мистецької групи А». Разом з учасниками цієї групи видавав «Універсальний журнал» (УЖ). Гасло видання «Немає в світі такої речі, про яку не можна цікаво розповісти» — це гасло самого Йогансена. Коли й ті припинили існування, 1934 року вступив до Спілки радянських письменників України.
Праця на українській науковій ниві
Михайло Гервасійович був філологом широкого діапазону: лінгвістом, лексикографом, укладачем підручників, теоретиком літератури, критиком-рецензентом, перекладачем. Здобувши ґрунтовну лінгвістичну освіту, будував філологічну кар’єру: учителював у школах Харкова; викладав у Полтавському інституті народної освіти, а згодом — у Харківському ІНО, у 1930-ті роки був викладачем загального мовознавства в Інституті профосвіти; писав мовознавчі розвідки та праці з теорії літератури; досліджував фольклор; писав посібники з української мови й рецензії на підручники української мови; укладав граматики та російсько-українські словники; а також брав участь у створенні «скрипниківки, українського правопису 1928 року. Він досліджував проблеми мовознавства, зокрема фонетики та лексики. Про його науковий доробок і вимогливість до себе як до людини, що пише, свідчить така цитата: «Хто без цікавості читає словники, з того не буде доброго письменника».
Йому належить авторство таких розвідок: «Пристосування латиниці до потреб української мови» (1923), «Шляхи розвитку сучасної літературної української мови» та «Lexica. Сучасні українські словники практичного вжитку» (обидва — 1925), а також «Фонетичні етюди (замітки з нагоди фонетики м. Шишак на Полтавщині у зв’язку з літературною вимовою)» (1927) та «Академічна неписьменність» (1930). Окрім того, Йогансен — автор підручника «Украинский язык. Пособие для курсов и самообразования» (1923) і співавтор посібника «Загальний курс української мови» (1931) за редакцією Леоніда Булаховського. Він також один із укладачів «Практичного російсько-українського словника» (1926) та «Російсько-українського словника приказок» (1928). Серед літературознавчих праць Йогансена — «Елементарні закони версифікації (віршування)» (1922) та «Як будується оповідання. Аналіза прозових зразків» (1928).
«З Майка був чортівськи здібний лінгвіст», — характеризували письменника його сучасники. Загалом Йогансен володів понад десятьма мовами — від англійської, німецької, французької, іспанської та італійської до старогрецької та латини; знав скандинавські та слов’янські мови, як-от польську та сербську. До того ж опанувати нову мову міг самостійно й доволі швидко Вивчити за день іспанську, а ще за кілька днів перекладати з неї? Це йому раз плюнути! Сісти в обід учити сербську, а ввечері того самого дня уже перекладати сербські думи? Скільки там того діла!
Письменник і друг Йогансена Юрій Смолич так писав про здібність Майка-лінгвіста:
«Коли в час війни в Іспанії прибули іспанські діти-сироти, Йогансен осягнув іспанську мову достеменно на моїх очах — у балачці з іспанською дівчинкою років десяти. Після того він зразу ж перекладав розмови з іспанськими дітьми — з іспанської на українську і з української на іспанську — всім письменникам, які були в бригаді, що приїхала відвідати іспанських дітей в Померках, на дачі Г. І. Петровського. А повернувшись додому, взяв іспанську книжку і вільно її читав. За кілька днів Майк опублікував вже й переклади з іспанської поезії».
«Колись Майкові, пригадую, стала потрібна сербська мова. Це стало йому відомо вранці — ми з ним якраз йшли до Парфішки грати на більярді. І от, заганяючи кулі в лузи, Майк між іншим сказав: “Після обіду полежу годинку — треба вивчити сербську мову”. До речі, на більярд Майк казав по-старовинному “кармалюк”, на лузу — “дучка”. Ввечері він уже сів перекладати сербські думи і здав цей переклад другого дня до обіду. Як відомо, його переклади сербських дум — найкращі».
«...якщо запитати його, як перекласти якесь слово з української на російську або навпаки, Майк зразу казав усі можливі варіанти, наводив походження кожного, визначав всю кореневу систему слова, вказував, як передати це поняття іншим способом — описово, асоціативно, синонімічно, подавав і переклад цього слова ще на дві-три або п’ять-шість мов».
Так само Йогансен самотужки вивчив англійську мову. До того ж його рівень володіння мовою був настільки високим, що натоді його вважали найкращим перекладачем із англійської у Харкові. Зі спогадів Алли Гербурт-Йогансен дізнаємося, що до письменника по поради й довідки «приходили перекладачі з англійської мови», а під час приїзду англійської письменницької делегації до Москви «Майк був за першого долметчера там».
Блискуче перекладав Вільяма Шекспіра, Едґара Аллана По, Редьярда Кіплінґа, Герберта Веллза, Фрідріха Шіллера тощо.
Майстер-штукар, словолюб, словопоклонник
Майк Йогансен був справдешнім «чудермайстром» (як сам себе й назвав) у всьому: і в житті, і у творчості. Усіляко експериментував у літературі й не тільки. Письменник випробовував себе в різних жанрах, формах і стилях. Він писав поезію і прозу, вірші й оповідання, романи й балади, дитячі оповідки й гуморески, мандрівні нариси й репортажі тощо.
Багатогранні філологічні захоплення Йогансена не могли не позначитися на його літературній діяльності, зокрема поетичній. Критика часто називала його «ювеліром форми» (І. Дніпровський), «ювеліром звукосполучень» (А. Лейтес), «чудовим майстром алітерацій» (С. Крижанівський). «Я дуже люблю слово, і я думаю, воно відповідає мені любов’ю... Я люблю його за те, що воно грається зі мною, розважає мене, утішає й ніколи не забуває про мене», — писав, за словами Соломії Павличко, «найграйливіший письменник своєї епохи».
У цій любові до слова зароджувалися й авторські лексичні новотвори (неологізми й оказіоналізми): арцимашина, відзабутий, вдушуватися, глибокосиній, доробок, ехех-ехкати, живосрібляний, заялина, заяр, заячмінь, зеленозорий, зоряновечірній, металоблискуватий, митьоминучий, моєнький, моргокнутися, носовичковий, перевойований, передпара, пивопивця, поперезаражувати, похмуробронзовий, посекретарювати, притишкнути, світоселиця, сереброкрилий, синедаль, словоросль, сосюритися, яйцехват, ясноокеан.
«Коли б за Майком ходила стенографістка і підбирала, нотуючи, усі ті справжні перли вигадки, дотепу, своєрідного бачення світу й блискавичного творчого перетворення усього щойно побаченого, — після Йогансена залишився б цілий корпус видань з поезії, прози, гумору та сатири зокрема, підібраних приказок та прислів’їв, розкопаних невідь ізвідки (бо Майк ніколи не рився в будь-яких архівах), дивних архаїзмів та оригінальних влучних нових словотворів і взагалі безліч всілякої інформації та відомостей з найрізноманітніших галузей знання — в оригінальній, своєрідній, специфічно йогансенівській інтерпретації (м’якої іронії з несподіваним влучним і убивчим сарказмом)», — описував Смолич талант Майка Йогансена.
Літературознавець Юрій Лавріненко так схарактеризував «чудермайстра» з «химерним йменням»: «Як тонкий поет-філолог, кохався в слові і мові українській, що стала не тільки його інструментом, а й джерелом надхнення, незглибною копальнею багатих словесних руд і самоцвітів... Йогансен має такий великий власний словник, якому міг дорівнювати своїм багатством хіба тільки словник Миколи Бажана; що Йогансен вчинив повстання проти натуралістичного слова, став майстром спектралізації і розкриття многопляновости слова... Він не дарма вчився в Харківському університеті — університеті Потебні, який розглядав уже саме слово як поетичний твір. <...> він розкривав у найбільш прозаїчному слові затаєні в ньому поетичні можливості, очищав його від того бруду, який лишається на всякій речі й істоті після тривалого їх вжитку. Тонкий майстер звукосполучень, алітерацій, словесної музики, Йогансен у всьому дозволяв собі пускатись на гру, яку бачимо в морській хвилі, в дитини і в мистецтві. Дехто помилково брав це за пустопорожню “іграшку”».
Сам Йогансен так писав про свою працю на українській ниві: «І в віршах своїх, і в прозі, і в теоретичних статтях неуклінно старався підняти українське слово до європейського рівня. Не дбав за гроші і не дбав за славу, і не шукав дешевих ефектів». Він був не один такий, що не тільки позбувся обмоскаленості й повернув собі українську ідентичність і мову як визначальний її складник, але й зробив вагомий внесок в українську культуру. Саме завдяки позиції та стійкості конкретних українців різних регіонів, серед яких багато уродженців Слобожанщини — Григорій Квітка-Основ’яненко, Борис Грінченко, Юрій Шевельов та інші, — українській націй удалося зберегтись попри всі заборони, утиски й загрози, не кажучи вже про сумні перспективи, а її культурі — наче рослині, проростати крізь бетон.
Залишив свій слід письменник і в театрі й кінематографі. Зокрема, у співавторстві з Миколою Хвильовим і Остапом Вишнею Йогансен написав оперету «Мікадо» та ревю «Алло на хвилі 477» для театру Леся Курбаса «Березіль».
Йогансен писав навіть титри для німого кіна. Так, коли в Харкові постало Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), Майка Йогансена запросили створювати українські титри для перших українських фільмів.
Але на цьому його діяльність у кінематографі не обмежилася: був і сценаристом. Зокрема, написав сценарій для довженківського фільму «Звенигора». А втім, коли Олександр Довженко переробив майже весь фільм, унісши ідеологічні правки, Йогансен зняв своє ім’я як сценариста.
Приклад Михайла Йогансена — напівнащадка вікінгів і напів козаків, сина балтійського німця і помосковщеної українки — показує, що рідна мова — це не обов’язково мова неньки, материнської колискової, не завжди та, яку дитина всмоктує з молоком матері та якою каже своє перше слово. Адже колонізатори стирають ідентичність колонізованих на цілі покоління, а нащадки емігрантів переважно не знають рідної мови й конструюють геть іншу національну ідентичність. Тому рідна мова — це нерідко про свідомий вибір, а не про налаштування опції за замовчуванням. Прикметно, що багато українців, які внаслідок змосковщення розмовляють російською, рідною мовою усе одно називають українську.
Чи потрібно українцям українізовуватися? Ні. Це навіть звучить недолуго, що, до речі, зауважував Йогансен: «Я почуваю, що про українізацію вже досить. І слово воно якесь чудне — щось на штиб італізації італійців або германізації німців». Українізовувати можна Канадщину чи запозичені слова під український словотвір. Україні ж потрібні люта демосковізація (деколонізація, деімперіалізація, декомунізація) і повернення свого (репресованого й украденого), а не лагідна українізація.
Свою кучеряву «Автобіографію» невтомний вигадник Майк Йогансен закінчує так: «...оселившися в царстві тіней, буду вести розумну бесіду з Гезіодом, Гайне і Міґуелем Сааведро Сервантесом. Але я буду з ним говорити українською мовою, бо вірю, що наша квітчаста батьківщина є діямант у ґроні вільних народів світу. І ще я скажу там, у царстві тіней, що я, Майк Йогансен, був при житті і залишусь по смерті одним із кращих поетів Української оновленої землі, що я, вовік невтомний, словом і ділом ніс призначений мені прапор гордо і високо». Навіть у потойбіччі письменник мислив себе в українській системі координат.
Що почитати в Майка Йогансена
Сніг
Старий шкандибає недужий,
Старий замітає вулицю,
Старий такий убогий,
Сивий старий.
Вимітає воду з калюжі.
Старий підсліпа щулиться,
Старий замітає вулицю,
Сивий старий.
Розганяє листя, розгулюється
Мете, замітає вулицю,
Замітає, гонить колом.
Никає білий по вулиці,
Розчиняє двері, розтулює
Задубілі зіниці вулиці
— Викидає місто в поле.
Ні води,
Ні листів,
Ні сліпця,
Ні дерев,
Ні долин,
Ні гір.
— Видер очі з лиця
Скажений залізний звір.
1923
* * *
Не падав сніг, а сонце стигло
І нахилялось до землі,
Коли його холодне тіло
У ліс далекий понесли.
Запало сонце, скніла пам'ять,
Була мов тиша лісова
Лягла між дикими дубами
Еллана горда голова.
Щоб на весні зелений корінь
Сповинув серце ватажка,
Щоб у леліючі простори
Сочиста виросла рука,
Щоб кленом стала тінь Еллана,
Щоб у землі він не лежав,
Щоб голову його кохану
Уранці промінь привітав.
* * *
Весна
На неписану зими поему
Упала, розтала веснинка:
Перша тема
На останню білу сторінку.
Іду поважний, похмурий і мрію
Про щось — про поділ земельної ренти,
А навколо грають, пустують дурні весновії:
Сміються з мене, інтеліґента.
І от солодким духом цигарки
Пихнув на мене старий робочий;
Наче воно не зима і не Харків,
А степ полинами пливе і лоскоче.
Став, стою — і думаю так приближно:
Вірю, зробимо Весну на світі!
Щось підходить близько, ніжно:
— Товаришу, дозвольте прикурити.
1924
* * *
«Скажіть, чому українська мова така трудна? — кокетливо запитала гарненька Ната. — Я прекрасно вчилася по-французьки, й було дуже легко: мерсі мадам; і по-англійськи також: олрайт і гудбай; але українська мова занадто тяжка для мене — скажіть, чому це так?» — «Скажіть, коли в нас буде іспит?» — «Я все одно провалюсь, я зроду не вивчу цієї мови». — «Де ви живете, професоре?» — «Ви добре знайомі з усіма українськими письменниками?»
Професор Нарбонов методично зняв окуляри й звів їх угору. «Прошу вас, не поспішайте. Я одповім усім». Професор добув з кишені хустку, протер окуляри і почав відповідати. «Так, українська мова дуже важка, і це саме через її милозвучність. Грубе європейське чи російське вухо не може вловити тонкощів української мови. Нехай європеєць вимовить слово “паляниця”. Хай спробує. Або краще нехай і не пробує. Так, іспит буде швидко. Так, громадянка Орліва може провалитися на іспиті, бо вперто пише і називає себе “Орлова”, а не “Орліва”, як треба по-вкраїнському. Так, професор живе недалеко в народному університеті. Так, професор прекрасно знайомий з усіма українськими письменниками. В Сосюри й Хвильового він хрестив дітей. З Йогансеном він жив на дачі в Норвегії. З Кулішем Пантелеймоном варив куліш на березі Дніпра коло могили Шевченка. З Кулішем Миколою вкупі писав “Дев’яносто сім”, причім Куліш написав усіх тільки тридцять, а він, професор Нарбонов, шістдесят сім».
(уривок новели-анекдота «Професори українізації» зі збірки «Солоні зайці», 1929)
