Шаурма
Це було літо 2013 року. Я тоді закінчив свій університет, отримав диплом спеціаліста, та вже шикувавсь на вступ до теології у Варшаві, звідки отримав позитивну відповідь. Літо було спекотне, а я в перервах між поїздками до Донецька, Києва та Одеси я займався у Дніпрі оформленням документів, богослужіннями тощо. Місце брудного фонтану вже зайняла карусель з чудернацькими блазнями та декоративними кіосками з гот-доґами та шаурмою. В одному з таких я і купував собі шаурму і фалафель Аніці, поки вона не поїхала до дому 23 серпня.
Ви знаєте, позаяк я не дуже приймаю сучасну політику емігрантів в Європі, ці араби є мені симпатичні: вони відкриті і з ними можна поговорити по душах. Ще ліпше, коли вони після тривалого побуту в християнській чи атеїстичній культурі починають пити алкоголь, і тоді взагалі стають адекватними людьми. І з ним ми розговорилися. Він приїхав з Ливану вчитися на Гірничому Університеті ще десь у 2005-му, а як закінчив, то поїхав до дому, але пробувши там заледве кілька місяців став свідком війни а разом з тим її жертвою. Він приїхав назад до Дніпра, і ось ми з ним стоїмо разом і я їм шаурму щойно ним приготовану і скручену, а він споживає недорогий український тютюн.
А я собі думаю: "як добре, що у мене в країні нема війни, а може і не буде ще за мого життя"
Це було літо 2013-го року, і я згадую цей день як сьогодні не один десяток разів, і пам'ятаю ту спеку і тих заклопотаних людей довкола.
Ми ніколи не знаємо завтра, і Христос також про це казав. Тільки завтра ми дізнаємось що буде завтра. Але живемо далі. Зустрічаючи своїх друзів у Польщі, Німеччині, Бельгії чи по дорозі до США бачу в їх обличчях ті самі заклопотані обличчя що йшли повз мене на площі Героїв Майдану (на той час ще Лєніна) повз мене і мого співрозмовника з країни де була тоді війна.
