Discover Top Posts Tagged with #soft universe

𝑆𝑂𝐹𝑇 𝑈𝑁𝐼𝑉𝐸𝑅𝑆𝐸

АВ, у якому у Спока палають вуха, коли хтось вимовляє його ім'я без його відома, а Кірк надто часто промовляє «Спок» останнім часом

•×• легкий nsfw,

•×• легкий hurt/comfort

Спеціально для чудової @leyunqa , з Днем Народження, кицю!🥹

Кірк чекав довгих сорок секунд перш ніж двері до власної каюти відчинилися перед обличчям. День видався, можливо, найважчим з усіх на цьому тижні, й не через напружені стосунки з Клінгонцями, не через неполадки у його дівчинки Ентерпрайсу, а через двадцяти двох годинну зміну разом зі Споком на мостику.

Особисте пекло Джима Кірка, ось що це.

З кожним днем навіть просто перебувати поруч ставало все важче. Не в дні, сповнені безумними пригодами, дні у шаленому ритмі, коли знову треба рятувати планету та команду, ні. У дні клятої порожньої тиші, блукання по космосу у пошуках хоч чогось. В такі дні Кірку найважче.

Тому що Спок прекрасний. Тому що Спок смішить навіть не докладаючи зусиль. Тому що Спок гарячий ніби зірки, у прямому сенсі. Коли він стоїть поруч з капітанським кріслом, Джим відчуває цей пекельний жар і не до кінця поки розуміє, чи він належить високій температурі тіла Спока, чи йому самому через рій неприпустимих думок.

Він міг би назвати їх друзями. Так, вони точно друзі. Спок радиться, ділиться думками з приводу абсолютно різних питань, проводить з ним свій вільний час, граючи в шахи, і це… Це те, що роблять друзі, так?

І оскільки вони друзі, те, що робиться в голові Кірка, воно… Воно недоречне. Дуже недружнє. Дуже пере-дружнє.

Сідаючи на холодні простирадла ширшого ніж потрібно ліжка, Кірк не може перестати думати про Спока. Про його розумний, дещо байдужий у більшості випадків, погляд, про зневажливо підняту брову у відповідь на дурні запитання, про відсотки ймовірності будь-чого, які він вираховує за лічені секунди. Як же це гаряче, Господи, за що це йому.

Не завадило б з кимось поговорити, можливо. Або переспати.

Але говорити про Спока, тим паче про цю особливу проблему… Ні, нізащо, навіть з Боунсом.

До сходження на Землю чи у міжгалактичний порт ще довгих три роки, а секс з кимось з команди абсолютно недопустимо для капітана.

Людське тепло, якби ж хоча б на кілька годин… Поцілунки та дотики швидко повернули б його до норми.

«Не сміши» кричав внутрішній голос, «тобі не потрібні будь-які дотики, ти хочеш аби тебе торкався він»

Кірк злегка стукає долонею скроню в надії, що цей голос випаде з голови на ліжко та піде собі, але цього не відбувається. Як і минулого разу. Як і позаминулого. Як і… Добре, він вже доволі довго у стані «Господи, Спок, просто торкнися мене на одну секунду, я благаю!»

І це погано. Це дуже-дуже погано.

У холодній кімнаті Кірку знову стає спекотно від власних думок. Від «а що як»

Що як Спок на секунду, одну чортову секунду відірве свої довгі тонкі пальці від шахової фігури і торкнеться його зап'ястя. Відчує як підскочить його пульс, як у скаженому ритмі заб'ється серце від одного тільки дотику, тепла чужої долоні.

Що як поволі Спок підніме ці пальці від його руки до обличчя, обережно торкнеться подушечками вилиці, проведе по щоці вниз до підборіддя, підійме, аби зазирнути в очі Кірка і побачити темне бурхливе море з бажання. Опустить долоню нижче до шиї й стисне як тоді, коли Джим розізлив його, коли вперше побачив у Спока емоції і як це було захопливо і страшно водночас.

Він важко ковтає клубок у горлі.

Чому ж це так нестерпно…

Та Кірк знає що допоможе. Знає, адже вже майже місяць тільки на цьому тримається.

У Спока знову палають вуха. Вже вп'яте за цей місяць, вже вдруге на цьому тижні.

Це дивно, адже температура корабля завжди стабільно прийнятна, а говорити за його спиною про нього мало хто наважується, принаймні вони не використовують ім'я, віддаючи перевагу, як це називається у людей, прізвиськам – Містер Холодний, Містер Байдужий та інші похідні. З якоїсь, поки не визначеної, причини, більшість вважає його беземоційним, хоча він вже кілька разів демонстрував протилежне.

Він ставив запитання кільком членам команди чи не обговорювали вони його у пізню по людським міркам годину, та всі ніяково відповідали, що звісно ні, «з чого б раптом». Тож Спок полишив спроби відкритої конфронтації. Замість цього він почав намагатися самотужки вирахувати хто це міг би бути. Статистично – кожен. Та якщо брати з урахуванням того, що частина команди не мала до нього жодного відношення, оскільки вони майже не перетиналися, відсоток ймовірних кандидатів стрімко наближався до 36, плюс півтора відсотка похибки.

За три тижні Спок перевірив 29 відсотків з 37,5. І його вуха досі темно зелені та ніби горять вогнем, що досить неприємно. На щастя, це рідко триває довше десяти чи п'ятнадцяти хвилин, чого якраз вдосталь вистачає для, як висловився б Капітан Кірк, «перемити йому кісточки» що є метафоричним виразом до слова «пліткувати», тобто «обговорювати».

Все це починало дратувати, а Споку не подобалося дратуватися.

Він прийняв рішення прямо тут і зараз покласти цьому край (знову людський популярний вираз, що означає «впевнено закінчити справу»)

І допоможе йому з цим його єдиний у житті друг – Джим Кірк.

Тому що він є власником доволі розвинутого інтелекту, дуже добре знає власну команду, отже зможе відповісти на питання хто б це міг бути в першу чергу, а також ніколи не відмовляє в допомозі.

Спок покинув свою каюту без форми, у зручній футболці людського стилю та піжамних штанах і подумки благав, аби ліфт до поверху капітана залишався пустим весь час і ніхто не побачив його не в образі суворого Старшого Помічника.

Ніхто не повинен знати справжнього Спока. Крім, можливо, Кірка.

Обережний дотик до вух – ті справді гарячіші ніж зазвичай, набагато гарячіші. Ймовірно, хтось там без кінця промовляє його ім'я по колу, знущаючись.

Двері ліфта відчиняються, випускаючи його на потрібний поверх.

З ввічливості він збирається постукати та спитати через комунікатор дозволу зайти, але двері каюти одразу ж відчиняються, і його окутує приємна напівтемрява. За секунду очі звикають до зміни освітлення. Погляд падає на підлогу та розкидану на ній форму (капітан ніколи не відрізнявся охайністю в подібних речах), мандрує по кімнаті далі й нарешті знаходить ліжко.

До Спока долітають звуки важкого поверхневого дихання та ім'я, що Джим повторює з різною інтонацією: на видиху дуже тихо, майже не чутно, а потім жалібно благаючи, ніби загублена у вулканських пустелях людина просить води, а після голосніше, вимагаючи.

Він чує власне ім'я – «Спок». Вуха перестають палати.

Кірк нервово блукає кімнатою з кута в куток, запевняє себе, що це не страшно, це майже нормально («та де в біса це нормально, на якій планеті?!»), це лише спосіб зняти напруження і все, нічого протизаконного («він твій друг, це неетично»), і він точно потім зможе дивитися Споку в очі («аякже, як і всі ці тижні, що ти тікаєш від нього з палаючим обличчям, звісно, Кірк, гарна ідея!»)

Слабка думка немов промінчик надії виринає з вирію саркастичних – «треба лише поговорити з ним, і може…», та її одразу ж заміняє друга – «просто подумай про щось інше, не про нього»

Точно, він так і зробить.

Крокує до столу, відкриває найнижчу шухляду, дістаючи звідти на третину спорожнілу маленьку пляшечку силіконової змазки, біля ліжка знаходить серветки.

«Це людська природа, лише один зі способів зняти стрес, немає через що так нервувати» повторює собі, роблячи кілька глибоких вдихів та повільних видихів.

Кірк падає на край ліжка, одразу ж відкидаючись на спину. Звук розстібання ременя у такій тиші дратує, звучить ніби розкотистий грім. Він ігнорує неприємне відчуття прохолодного повітря на голій шкірі – надто вже звик до теплого, нагрітого присутністю Спока.

«Ні, припини про Спока! Зосередься!»

Він ще раз повільно видихає, розтираючи по руці змазку, нагріваючи її. Кілька хвилин і він знову зможе вільно дихати, хоча б на якийсь час.

Відчуття слизької долоні на собі не дуже приємне. Кірк напружується, зосереджуючись, вмикає уяву на повну.

Тепла долоня, що торкається його насправді належить не йому, а комусь іншому. Цей хтось – уособлення всього, чого Кірк так прагне: свободи, тепла, розуміння. Він уявляє, як хтось торкається волосся – довгі тонкі пальці заплутуються у пасмах, опускає руку нижче, ніжно проводячи по щоці, хапає за щелепу, втягуючи у низку швидких поцілунків, більше схожих на укуси на його губах.

Кірк стискає себе сильніше, трохи швидше рухає рукою вгору-вниз. З губ зривається короткий тихий вигук.

Уявляє, як його тіло, що тремтить від нетерпіння, утримують на місці, притискаючи долонею до ліжка. Як хтось промовляє низьким голосом «Джим», а після залишає губами дотик за дотиком на його грудях, животі й ребрах, де навіть трохи лоскотно.

У повітрі ніби з'являється статичний розряд. Кірк з шумом видихає, закидуючи голову. Заплющуючи очі міцніше, сам того не помічаючи, він кличе Спока, промовляє ще раз, благаючи – «Спок».

Здається.

Уявляє, як торкався б гарячої немов саме вулканське світило шкіри з зеленуватим відтінком, як сплітав би їх пальці разом, знаючи наскільки вони чутливі, розуміючи, що це дасть Споку можливість чути його почуття, відчувати голосні думки. Як обережно цілував би кінчики палаючих вух, рахуючи кожен рваний видих, кожне тихе «Джим» від задоволення.

Кірк прочитав би тисячі, навіть мільйони книжок, аби тільки знати найдрібнішу особливість вулканців. Він відклав би всі свої справи на потім, щоб годинами вивчати як Спок реагуватиме на поцілунок тут чи дотик там. Він присвятив би життя тому блиску, що бачив у очах Спока кожен день, тому затуманеному насолодою погляду, що мріяв колись у них побачити.

Він вимовляє у повітря «Спок», вкладаючи у це абсолютне усвідомлення своєї закоханості.

За власними думками Кірк не помічає як двері до його каюти відчинилися.

Кілька довгих хвилин Спок стояв не рухаючись. Він міг розвернутися, зачекати поки двері перед ним зачиняться та піти, вдати, що нічого не бачив та не чув.

А міг і залишитися.

Останнє «Спок», що лунає ніби музика, переконує. Він робить крок вперед, двері за ним зачиняються.

Джим на ліжку не звертає на нього уваги, не помічає присутність ще когось у кімнаті. У куточках його очей сяють краплинки сліз.

Вулканці не кохаються. Принаймні більшість з його роду. Це називається інакше, має інше значення, не має в собі емоцій.

Люди… Люди навпаки надто багато уваги приділяють коханню й особливо коханню в горизонтальному положенні.

Спок ніколи не розумів як це, ніколи й не хотів зрозуміти.

До Джима.

Поодинокі думки про красу синіх очей, що нагадували Земні океани, цікавість до того які на дотик розсипані по тілу шрами різної форми й довжини, які почуття пов'язані з ними, яким буде відлуння думок, коли Спок торкатиметься тих відміток, які Кірк заробив, рятуючи його життя.

Цікавість підштовхувала, крок за кроком, все ближче до ліжка, що з легкістю могло вмістити двох – яке марнотратство вільного простору.

Джим видихає у повітря його ім'я, повіки тремтять, кидаючи тіні на виразні вилиці. Спок обережно й повільно торкається долоні, що стискає простирадла в чіпких пальцях. Підіймається вище, торкаючись зап'ястя, але і це не викликає в Кірка реакції, здається, його свідомість зараз деінде. До чуттів Спока допливають м'які хвилі з тепла і задоволення. У бажанні отримати більше він веде пальці вгору по світлій шкірі, стискає плече – Кірк хмурить брови – зупиняється на шиї, відчуваючи шалений як для людини пульс. Почуття й емоції Джима стають чіткішими в його голові, вимальовуються у ще поки розмиті образи чогось яскравого й хаотично прекрасного.

Ліжко злегка прогинається під вагою ще одного тіла, Джим нарешті повільно розплющує очі, намагається впіймати обличчя Спока своїм розфокусованим зором.

У такій ситуації вірне очікування – побачити в цих очах страх, паніку чи гнів, але не відчай і глибокий сум.

Гірка посмішка з'являється на його губах, і Спок точно знає що вона саме гірка, бо відчуває цей присмак на язиці, відчуває як від долоні на спітнілій шиї до розуму ринуть важкі чужі почуття.

– Схоже, люди недооцінюють силу уяви… – шепоче Джим, відриваючи руку від простирадла.

Долоня Кірка на власній щоці не викликає дивних відчуттів, його пальці, що торкаються волосся, здаються прохолодними.

– Можу я?..

Спок робить глибокий вдих, збираючи думки до купи, перш ніж кивнути, але все одно з губ зриваються непрохані стогони, коли Кірк притягує до себе ближче, проводить пальцем по вушній раковині, слідом лишаючи легкий короткий поцілунок на гострому кінчику вуха.

– Завжди було цікаво як ти відреагуєш…

Сині очі надто блищать у напівтемряві, що абсолютно неможливо, та Спок бачить цей блиск перед собою, усвідомлює реальність цього погляду, відчуває як у його розумі вимальовуються прекрасні картини з яскравих кольорів емоцій. Вільною рукою він опускається нижче, торкаючись грудей і животу. Як тільки зупиняється, підчіпляє пальцем ремінь, сколихнувши тишу металевими звуками, кольори змінюються, до почуттів додається хвилювання з домішками нервового очікування. Спок стискає руку Кірка у своїй долоні, відновлює ритм, який зруйнував.

Тепер його вуха палають від допитливих дотиків пальців та нерівних видихів, а в розумі ніби розквітають найдивовижніші Земні квіти.

Але йому цього мало. Спок хоче ще, хоче побачити про що Джим думає, які образи малює йому його розум.

Він відриває долоню від шиї, піднімаючи її вище, та Кірк не дозволяє, перехоплюючи своєю. Спок через шкіру відчуває стійку невпевненість і страх, бачить на дні очей сум і невідворотність.

Джим намагається щось сказати, ховаючи погляд, та не наважується.

Спок цілує як цілують на Землі, м'яко зминаючи губи Кірка своїми, й всупереч ніжності поцілунку з силою згрібає його тіло в обійми, дозволяючи Джиму стискати талію стегнами з такою силою, що будь він людиною – на ньому залишилися б синці.

– Дозволь… – шепоче, знову намагаючись доторкнутися до скроні.

Кірк вагається, його нерівне дихання стає нерівним диханням Спока. Зрештою він киває, кладе долоню на гострі вуха – людські пальці обпікає жаром.

Розум Джима безмежний і яскравий, хаотичний, з темними кутами й потворними демонами всередині пітьми. Свідомість Спока на секунду губиться серед такої глибини, від напору образів і спогадів, почуттів.

Спок бачить себе очима Джима: на мостику, на новій невідомій планеті, за грою в шахи, усміхненого та сумного, байдужого й веселого після Кіркового жарту.

Чує чужі думки у ці миті: «прекрасний» пролунало в голові тоді, коли він трохи нахиливши голову вбік пояснював Консулу про стратегічні помилки; «геніальний» – коли вони разом із Сулу розробляли нову систему поливу рослин; «співчутливий», «справедливий», «чесний» – коли довелося вмовляти Зоряний Флот про особливе ставлення до біженців зі зруйнованої надновою планети. Свідомість стає просякнута повагою, вдячністю й почуттям, яке так знайоме Споку. Воно надто нагадує жар вулканських світил, ніжність рідких подихів вітру і бурхливість океанів під час шторму.

Він не одразу помічає тремтіння пальців на своїй щоці й блискучі краплі у куточках очей. Джим дрібно тремтить під ним, намагається втиснути власне тіло у матрац сильніше, уникаючи дотиків до себе, своїх думок і душі.

Було б неправильно нічого не дати йому у відповідь, не відкрити хоча б маленьку частинку свого розуму – ту далеку й сховану, де він береже кожен спогад, пов'язаний з Кірком.

Цілувати Джима так, як це роблять на Землі надто приємно, надто захопливо. Відчувати його мандруючого у свідомості, знати, що він бачить його думки й дозволяє бачити свої…

Спок хапає Кірка за руку й кладе її собі на плече, поки пальці іншої все ще пестять чутливі вулканські вуха. Його накриває бажанням побачити яким буде розум Джима у мить найбільшого блаженства.

Власні пальці знову ненавмисно чіпляють ремінь, але ніхто з них двох не реагує на металевий звук.

Джим прекрасний. З нечітким темним поглядом, червоними щоками, пухкими губами, з яких вкотре зривається його ім'я. Краплинки поту стікають по чолу вниз до пальців Спока на скроні. Долоня на плечі тисне сильніше, швидкі пальці занурюються у волосся. Джим притягує до себе, цілує, розділяючи хвилю задоволення, що поглинає їх обох.

Його розум прекрасний. У ньому так багато різних спалахів емоцій, це нагадує Споку мерехтіння галактик і народження зірок, вибухи наднових… Ні, навіть гарніше. Яскравіше. Краще.

Краще за все, що він так любить, гарніше за все, що він коли-небудь вважав гарним, тепліше за будь-що.

Вперше за життя Спок не знаходить потрібних слів, не бачить сенсу щось казати вголос, лише перебирає вологі пасма й дивиться у сині очі.

Кірк вирівнює дихання, торкається тремтячою рукою краю його футболки. Спок відчуває, знає на підсвідомому рівні, що Джиму потрібні міцні обійми й гучні слова про те, що між ними тепер дещо більше ніж дружні відносини. Він притискає до себе, огортаючи у власне тепло, і залишає поцілунок на скроні.

Їм більше не потрібно слів, аби зізнатися у коханні.

тег-лист: @ukrfanficshn @iliuetssttip

#star trek #укррайт #spock #jim kirk #укртумбочка #soft universe #тендітний всесвіт #birudeboysdog #au