Я тепер розумію, що мав на увазі Едріан, коли казав, що спогади і роздуми (reflections) - це різні речі. Сьогодні, 17-го червня, в мене залишились лише спогади, вже багато разів продумані. Спогади про те, як пролетіли ще півроку мого життя. Забавно усвідомлювати, що ти почав розділяти своє життя на «до» і на «uwc». Забавно пояснювати людям, куди тебе чорти занесли. Забавно говорити про місію і розуміти як глибоко ти в неї віриш, і які далекі від неї люди. Забавно розмовляти вночі мовою, яку ти терпіти не міг рік тому. Забавно, коли тебе питають: «що нового?», не знати з якого нового почати. Забавно розуміти, що сказати «до побачення» людям, з якими провів лише рік, було набагато важче, ніж тим, кого знаєш усе життя. Забавно знати, що твої близькі зараз так далеко. А хоча ні, це не забавно, це боляче і сумно. Я почну з цього, останнього спогаду, тому що не хочу ним закінчувати.
Я боялась останнього дня, особливо останніх годин. Мабуть, в мене були аж занадто гарні стосунки з другорічками. Просто мені не хотілось думати, що наступний рік я зможу провести без них і що наступна наша зустріч може ніколи не відбутись. Нам адміністрація, якшо чесно, не дала особливо оговтатись. Ми приїхали з проджект віку і, намагаючись довести до ладу безлад в наших кімнатах, почали пакування. Усе якось дуже швидко відбувалось, і я пам’ятаю в повітрі таку атмосферу легкості і навіть радості, адже нарешті у нас є час один для одного і для себе. Лише для сну знову немає. І ти проводиш час з найдорожчими: ти з ними говориш, обіймаєшся, спиш або, більш вірогідно, не спиш, співаєш з ними пісні, п’єш чай або вино, заходиш у кімнату без причин: просто аби бути разом.
Якщо пам’ять усе ж мені не зраджує, у нас було чотири доби. Першу я витратила (окрім усього цього прибирання за розкладом) аби прогулятись у місто, подихати Диліжаном, купити чогось смачненького. Тут хочу зробити невеличкий відступ. Мене увесь рік рятувала лише музика, але по-справжньому гарно ставало лише від гітари Сашка. Серцем розливалось якесь тепло і відчуття, що ти вдома. Я завжди лікувалась звуком його струни, мені здається, саме так співає його душа, і звук цей прекрасний. Я, чесно, не знаю, як він витримав мене, тому що я не могла не підспівувати своїм жахливим голосом, бо Саша співав от саме те, що потрібно. Так шо зі мною його сольна кар’єра не вдалась. Мені здається у нас навіть якийсь зв’язок з’явився через цю музику, бо я вивчила його особливості і знала, коли він тягне або співає швидше, ніж оригінал, і точно знала, що він не залишить мене без «спи собі сама», і якось одразу відчувала: чи буде це вечір української музики, чи він виконає щось зі свого, чи почнеться увесь той брєд, яким наповнена його свідомість. Тому я не уявляла себе без такого прощального співу. І от саме в перший день, точніше, в першу ніч ми прийняли таке важке рішення: не спати до ранку і присвятити його музиці. Я купила вина і шоколад аби підбадьорити хлопців (вино я вибирати не вмію доречі, не вірменське) і ми вчотирьох: я, Маша, Саша і Раміль сіли на першому поверсі. Я дуже вдячна Маші, бо вона завжди підтримує мої ініціативи, так шо вона, як кажуть, дала мені прапора у руки. І я так рада, що вона була зі мною того вечора. Тому що вона для мене така своя; хто б міг подумати: зустріти естонку з такою глибокою слов’янською душею. Незабаром нас знайшов ще і Міко, отак ми засіли. Саша грав, ми співали, говорили про щось зовсім неважливе, сміялись, немов у нас і справді безтурботне життя і граюча молодість. Я лише пам’ятаю таке тьмяне світло в кімнаті, зелене табло з відліком часу і як трішки паморочилось у голові від дешевого вина.
