Хрумкі деруні з копченою сметаною та маринованим халапеньйо за 3 хвилини до опівночі
Ой, критики й автори — пером своїм віщуйте,
Тримайте очі широко — шанс не повторюється вдруге,
Не кваптесь із словами — ще крутиться колесо в імлі,
Ніхто не знає, кого знов доля вибирає,
Бо нинішній програвший завтра стане переможцем,
Бо часи, так змінються.
Уже проведено межу, вже прокляття кинуто,
Хто нині повільний — той згодом піде швидше,
Те, що тепер є теперішнім — стане колись минулим,
Порядок старий блідне і тане,
Бо перший сьогодні — останнім буде завтра,
Бо часи, так змінються.
Bob Dylan - The Time They Are A-Changing
Лівиця та правиця - хто є продукт, а хто реагент?
"Якщо в юнацтві не хотілось хіппувати, а в зрілості зігувати, то з тобою явно щось не те, мій друже."
За роки Великої Війни вже багато чого змінилось. Очевидно, що змінилось багато чого не тільки в Україні, але і в світі також. Вже багато було написано безпосередньо про лівацтво, як глобальне багатовікове явище, яке уходить своїм корінням в саму людську природу, а точніше в найтемніші її кутки. Також було немало сказано, про одну з найбільших катастроф людства, яка і досі впливає на наше сьогодення в різних частинах світ - бунт 1917 року на московії.
Ображені наступають по всім фронтам!
Звучить дещо так собі, зате має вірне емоційне забарвлення. Дійсно, ображені глибоко вкоренились в пов
Сучасне лівацтво, яке отримало повномасштабну перемогу над Західною Цивілізацією у 1945 році, дуже довго визрівало, як та улюблена цивілізантами мармурова телятина. Далеко не всім стало зрозумілим, що десь після 2008 сучасне лівацтво визріло достатньо, щоб спробувати "повторити" - масштабувати здобутки 1917 та 1945 років. Вже після 2014 року, тільки сліпий не бачив, як лівиця, під різними прапорами та гаслами, лізла в кожну шпарину в ситій Західній Цивілізації і поступово пробиралась в Україну в самих різних форматах - від суто псевдокультурних до ціннісних, підкріплених грошима грантових програм.
Безумовно, руйнівна сила лівиці була відома. задовго до 24.02.2022, але Велика Війна підсвітила її ще сильніше. Прикметним були випадки, коли в той час, як чергова московська ракета вбивала український дітей, офіційні особи Західної Цивілізації оплакували чергових живих "ображених", який черговий раз на щось "образились", вимагаючи собі більше привілеїв. І що найприкметніше, а це в принципі є ключовою ознакою сучасного лівацвта, певні пересічні громадяни підтримують такий порядок денний. Адже доки живе лівацтво, то й живе одне з ключових його правил: необхідність знищення умовної «буржуазії» ліваки запекло доводять аж до того моменту, поки самі не стають частиною умовної «буржуазії».
Як вже неодноразово говорилось і писалось, старі ліваки залазили, в першу чергу, людям в кишені. Сучасні ліваки лізуть людям в білизну, аби знайти там черговий привід для, або "поділяй та володарюй", або "відніми та все поділи". Або і те і те.
Очевидним є те, що врешті решт лівиця стала ідеальним інструментом впровадження теорії Томаса Мальтуса, щодо перенаселення. Ось тільки проблема в тому, що лівиця, як інструмент обмеження відтворення генофонду, спрямована саме на Західну Цивілізацію, і чомусь оминає азійщину та африканщину, населення яких складає приблизно 78% населення планети. Всі нескінченні напрями і рухи лівацтва, чи то на захист "нацменшин", чи то на захист "гендерів", чи то на захист "жіноцтва", врешті решт завершуються руйнацією інституту родини у Західній Цивілізації, або створенням нових генерації метисів, які мають замінити собою корінне населення Заходу. Прикметним, безпосередньо в Україні, де лівацтво так і не встигло повноцінно розправити плечі, є також використання "нормалізації проблемних родин", як інструменту впливу на народжуваність. Взагалі, "нормалізація" це один з питомих інструментів лівацтва, коли суспільству намагаються згодувати черговий деструктивний конструкт. В такий випадках, як наприклад "проблемна родина", деструктивний аспект намагаються видати за "розповсюджений" та "нормальний", ніби це настільки поширене явище, що "більшість" з ним стикалась. Коли лівацтво починає застосовувати поняття "більшість", тоді воно виходить на фінальний етап просування деструктивного конструкту в секцію "норми", надати локальному глобальних масштабів. Безумовно, що лівацтво націлене на знищення інституту родини і в України, тільки іншим методом - використання людей, які, на жалі, походять з "проблемних родин". Врешті ці люди відмовляються мати власні сім'ї та дітей, а також поширюють та нав'язують цю думку іншим, підкріплюючи лівацьку мету - зменшення білої європейською популяції. До чого це все?
Особливо зараз, коли в 2025 мета лівацтва стала більш менш очевидною не тільки диванним експертам, але й представникам політичного істеблішменту Західної Цивілізації, які раптом нібито усвідомили, що їх попередники штовхали їх країни та людей у прірву лівиці?
Щоб відповісти на ці питання варто знову зробити невеличкий екскурс в історію, і також бажано ознайомитись з ось цим легендарним матеріалом:
Питання лівацтва та московства на перший погляд лежить в тій же площині, що й історія з куркою та яйцем. Питання, тим не менш, все ж є відкр
Лівацтво, у всіх своїх проявах, завжди позиціонувало себе як "прогрес". На московщині у 1917 воно "спрацювало" через велику кількість причин, одними з яких було і "прогресивізм", і безжальна боротьба з дуже умовним правацтвом. Поки частина світу та псевдоінтелектуали закривали очі на звірства більшовиків та бачили в ссср нову ланку розвитку людства, інша, більш твереза частина світу, вбачала в москві неабияку загрозу не тільки для Західної Цивілізації, але і для всього світу. Можна нескінчено аналізувати підсумки Першої Світової Війни та їх передумови, але безперечно, що тоталітарні режими, які почали з'являтись в Європі, незважаючи на свою певну соціалістичну компоненту, стали тавруватись "правацькими". Після приходи до влади більшовиків на московії відкритим текстом говорили про "міровую рєволюцию" та плани розповсюдити криваве пекло на всю Землю, тим самим викликаючи певні рефлексії в людей, які не повелись на міф про "прогресивизм". Чи можемо ми стверджувати, що тоталітарні режими в Європі в інтербелумі 1.0 стали відповіддю на результати 1917 року на московщині? Безумовно. Так, це далеко не єдиний фактор, якщо ми зануримося в глибину, але, тим не менш, він лежить не на поверхні.
Парадокс полягає в тому, що правацтво дуже рідко народжується саме по собі. Найчастіше воно є реакцією. Реакцією на революцію. Реакцією на руйнацію традиційних суспільних інститутів. Реакцією на спроби перебудувати світ за черговою "прогресивною" теорією, яка обіцяє людству рай на Землі одразу після знищення всього старого. Саме тому лівацтво історично виступає наступаючою стороною. Воно завжди незадоволене поточним станом речей. Воно завжди шукає нові фронти боротьби. Воно завжди потребує чергової несправедливості, яку необхідно негайно виправити. Якщо старі проблеми закінчуються, потрібно знайти нові. Якщо старих пригноблених більше не вистачає, потрібно створити нових. Правиця ж, навпаки, зазвичай виникає як відповідь на цей процес. Вона прагне зберегти те, що вже існує. Захистити інститути, які формувалися століттями. Відстояти порядок, який, попри всі свої недоліки, дозволяє суспільству функціонувати. Проблема полягає в тому, що будь-яка реакція має властивість перетворюватися на контрреакцію. Чим сильніше лівацтво тисне на суспільство, тим більше людей шукають альтернативу. Чим радикальнішою стає ця альтернатива, тим легше лівацтву доводити власну необхідність.
І тоді запускається механізм, який вже неодноразово проявлявся в історії. Ліві починають розповідати про "загрозу фашизму". Праві починають розповідати про "загрозу комунізму". Одні мобілізують своїх прихильників через страх перед іншими. Інші роблять рівно те саме. В результаті суспільство поступово перестає вирішувати реальні проблеми та починає існувати в режимі нескінченної внутрішньої війни. Одні бачать джерело всіх бід у колоніалізмі, патріархаті, расизмі та дискримінації. Інші бачать джерело всіх бід у міграції, глобалізмі, мультикультуралізмі та марксизмі. Одні пояснюють світ через боротьбу пригноблених та пригноблювачів. Інші через боротьбу своїх та чужих (що є природньою реакцією на вторгнення). Насправді, в обов випадках людина проявляє одну й ту саму модель поведінки - пошук винного, об'єднання проти нього та чергова боротьба.
Тут починається найцікавіше. Якщо уважно подивитися на на поведінку московщини, то стає очевидним, що вона майже ніколи не була відданою прихильницею якоїсь однієї ідеології, якби там не намагалась бавитись з усім по черзі, чи одночасно (як зараз). Коли було вигідно московити були комуністами. Або підтримували антиколоніальні рухи. Або вдавали з себе пацифістів. Або грали (і грають) в антифашизм. Продовжити патякати про традиційні цінності. Якщо треба московити підтримують крайніх ліви, а якщо треба - крайніх правих. Для московщини ідеологія ніколи не була метою, адже вона завжди є інструмент. Для паразита не має значення, яким саме способом послаблювати організм, адже важливий лише результат. Саме тому будь-яке загострення внутрішнього протистояння на Заході працює на користь москви. Чим більше суспільство сперечається про символи, тим менше воно говорить про безпеку. Чим більше громадяни ненавидять одне одного, тим менше вони здатні діяти разом. Чим сильніше країна розколота всередині, тим легше нею маніпулювати ззовні. Московщина чудово розуміє цю закономірність.
У молодості ти підтримуєш "ліво", щоб перемогти "фашистів". Подорослішавши, ти підтримуєш "право", щоб перемогти "макрсистів". Західну людину десятиліттями привчали до думки, що джерело більшості проблем знаходиться виключно всередині неї самої, всередині її культури, історії та цивілізації. Можливо саме тому сьогодні ковтком свіжого повітря виглядає проста думка: ти не завжди є причиною власних проблем. І це не інфантильність. Це лише нагадування про те, що вороги існують не тільки всередині, адже частіше вони знаходяться зовні. Протистояння лівиці та правиці далеко не завжди завершується перемогою лівиці чи правиці.
Часто воно (чомусь) завершується перемогою москви.
Держава - дім чи молох?
А Схід і Захід разом, коли в львівських круасанах пахне так, як колись у харківських фрешлайнах.
Останній раз відчував, що "держава" вважає нас за ворога десь взимку 2013-2014 років. Тоді здавалося, що це тимчасово. Чергова криза. Черговий історичний злам. Чергова група людей, яка випадково опинилася не на своєму місці. Здавалося, що варто лише трохи підштовхнути систему, трохи її підремонтувати, трохи поміняти правила гри, і вона нарешті почне працювати так, як повинна. В ті роки взагалі багато що здавалося можливим. Здавалося, що між країною та державою більше немає принципової різниці. Що держава це просто інструмент країни. Неідеальний, подекуди корумпований, подекуди дурний, але все ж свій. Що його можна налаштувати, полагодити, перевиховати. І що рано чи пізно він почне працювати на людей, які його утримують.
Колись було прийнято піддавати обструкції людей, які повторювали просту формулу: "країну люблю, державу ненавиджу". Зазвичай над ними сміялися і пасіонарії, і інтелектуали, і просто ті, хто вважав себе достатньо розумним, щоб не оперувати такими примітивними категоріями. Адже країна і держава сприймалися як одне ціле. Любов до одного автоматично переносилася на інше. Якщо ти любиш Україну, то маєш любити й державу. Якщо критикуєш державу, то значить граєш на руку її ворогам. Зрештою, багато років саме так і працювала суспільна логіка. Найкращі люди країни раз за разом намагалися рятувати державу, бо вірили, що рятують Україну. Йшли в політику, створювали партії, запускали громадські рухи, виходили на майдани, збирали кошти, воювали, волонтерили, реформували. Кожне нове покоління щиро вірило, що ось тепер система точно зміниться. Що ось тепер між країною та державою буде поставлено знак рівності не на словах, а на ділі.
Але будь-яка велика війна працює як рентген. Вона не створює нових проблем. Вона показує старі. Показує те, що роками було сховане під шарами звичок, компромісів та самообману. І якщо є щось, що Велика Війна дійсно підсвітила, то це дивна тріщина, яку раніше багато хто просто не помічав. Коли потрібно було шукати автомобілі для фронту — це робила країна. Коли потрібно було купувати дрони — це робила країна. Коли потрібно було приймати переселенців, ремонтувати будинки, збирати гроші на лікування, підтримувати армію чи витягати людей з окупації — це також робила країна. Не держава. Саме країна. Тобто люди. Їхні горизонтальні зв'язки. Їхня довіра один до одного. Їхня готовність діяти без наказу згори. І чим довше триває війна, тим важче не помічати, що поруч із цією країною існує ще й держава — окрема, важка, інерційна система зі своїми інтересами, логікою виживання та правилами гри. Саме тому останнім часом все частіше виникає відчуття, що головна тріщина проходить не по лінії фронту. І навіть не між сходом та заходом. Вона проходить значно ближче. Між країною та державою. І що найдивніше, здається, вона існувала завжди. Просто до Великої Війни її було значно складніше побачити.
Можливо й хотілось би насипати всього цього пафосу про тисячолітню війну Добра і Зла, про доленосний бій проти сил Темряви, але не буду. Не
Втім, як тільки починаєш говорити про різницю між країною та державою, дуже швидко впираєшся в питання, яке ще кілька років тому здалося б дивним, а для багатьох навіть образливим. Звідки взагалі взялася ця тріщина? Адже якщо користуватись офіційною логікою, то все виглядає достатньо просто. У 1991 році Україна здобула незалежність. З'явилася Українська Держава. Минуло більше тридцяти років. Виросло ціле покоління людей, які не пам'ятають совок. Ми пережили кілька революцій, кілька економічних криз, гібридну війну, а тепер переживаємо Велику Війну. Здавалося б, які ще можуть бути питання? Але чим довше спостерігаєш за тим, як функціонує система, тим частіше згадується одна доволі табуйована теорія, за яку свого часу багато разів піддавали обструкції Данила Яневського та багатьох інших людей. Якщо максимально спростити її суть, то вона звучить приблизно так: у 1991 році не народилася нова українська держава. У 1991 році від срср відвалився усср, який поступово навчився мімікрувати під Українську Державу. Не тому, що в кабінетах сиділи якісь законспіровані комуністи чи агенти впливу. Все значно банальніше. Будь-яка система, яка існує достатньо довго, починає боротися насамперед за власне виживання. Вона змінює прапори, символи, риторику та навіть ідеологію, але дуже неохоче змінює власну природу.
Можливо саме тому майже кожне покоління українців приходить до влади з бажанням змінити правила гри, а через кілька років починає грати за старими правилами. Можливо саме тому революції змінюють обличчя, але майже ніколи не змінюють сам механізм. Можливо саме тому система так легко переживає президентів, уряди, політичні партії, економічні кризи, Майдани та війни. Вона вміє пристосовуватись. Вона вміє поглинати загрози. Вона вміє привласнювати навіть тих, хто ще вчора приходив її ламати. Зрештою, якщо озирнутися назад, то можна побачити дивну закономірність. Кожна нова хвиля суспільного піднесення рано чи пізно стає частиною самої системи. Кожна революція поступово перетворюється на черговий розділ її біографії. Кожна нова еліта зрештою починає захищати не зміни, а власне місце всередині механізму. Саме тому в українській політиці так часто виникає відчуття дежавю. Змінюються прізвища. Змінюються гасла. Змінюються кольори прапорів та назви політичних проєктів. Але сама логіка функціонування системи залишається напрочуд впізнаваною.
І можливо саме тому Велика Війна стала таким сильним подразником для цієї конструкції. Вперше за багато років країна почала демонструвати здатність існувати без значної частини посередників між собою та реальністю. Люди почали самоорганізовуватись швидше, ніж ухвалювалися рішення. Громади почали вирішувати проблеми швидше, ніж до них доходили розпорядження. Волонтерські мережі почали працювати ефективніше за цілі бюрократичні вертикалі. Країна почала показувати, що вона здатна існувати як сукупність горизонтальних зв'язків, довіри та взаємної відповідальності. І саме в цей момент тріщина, яка роками залишалася майже непомітною, почала відкриватися все ширше. Бо якщо люди здатні домовлятися між собою без посередників, якщо суспільство здатне брати відповідальність на себе, якщо громади здатні вирішувати власні проблеми, то рано чи пізно виникає дуже незручне питання. Де саме закінчується країна і починається держава? І чи завжди інтереси однієї збігаються з інтересами іншої?
Зрадойобство не зрадойобство, але останні роки змушують все частіше повертатися до кількох дуже неприємних думок. Можливо вони давно сформульовані розумнішими людьми. Можливо це взагалі черговий "велосипед". Але чим довше спостерігаєш за нашою історією, тим більше здається, що існує кілька закономірностей, які ми вперто відмовляємося визнавати. Перша з них стосується так званих "еліт". Політичних, культурних, економічних чи будь-яких інших. Головний доказ того, що в нас сформувалася нова еліта, дуже часто проявляється не в її ідеях, принципах чи досягненнях, а в її матеріальному становищі. Щойно з'являється нове покоління людей, яке декларує служіння країні, дуже швидко з'ясовується, що його справжньою мрією залишається не Україна, а чергова метрополія. Для одних це був пітєр. Для інших масква. Для третіх Лондон, Відень, Берлін чи Нью-Йорк. Назви змінюються, а послідовність залишається такою ж самою. Успіх в Україні дуже часто сприймається не як можливість розвивати країну, а як квиток на вихід з неї. Наче вся багатовікова історія провансальства нікуди не зникла, а просто змінила декорації. Врешті решт нова "еліта" майже завжди починає жити в іншому, власному, світі, поступово втрачаючи зв'язок з людьми, від імені яких ще вчора говорила. А коли приходить чергова криза, знову виявляється, що одні мають запасні аеродроми, запасні паспорти та запасні плани, а інші залишаються чекати появи наступної генерації "рятівників".
Друга аксіома ще неприємніша. Якщо у московитів існує "безпощадний бунт", то у нас дуже часто трапляється "сліпе повстання". Причина для нього майже завжди існує. Більше того, часто вона абсолютно справедлива. Але проблема полягає в іншому. Ми надзвичайно добре навчилися розуміти, проти чого виступаємо, і надзвичайно погано навчилися прораховувати, що буде після "перемоги". Саме тому українська історія переповнена моментами героїчного руйнування старої конструкції та значно меншою кількістю прикладів успішного будівництва нової. Занадто часто емоція виявляється сильнішою за розрахунок. Занадто часто ненависть до поточної проблеми замінює бачення майбутнього. І щоразу, коли хтось закликає до чергового великого повстання, варто хоча б на хвилину замислитися над простим питанням: а хто саме отримає найбільшу користь від його результатів? Бо історія підказує, що найчастіше наслідками користуються не ті, хто стояв на майданах, мерз в окопах чи жертвував останніми гривнями, а ті, хто заздалегідь підготував для себе місце "за столом".
Звідси випливає третя аксіома. Майже будь-який лідер, який опиняється на вершині суспільного руху, рано чи пізно починає плутати власні інтереси з інтересами самого руху. Спочатку це виглядає як дрібниця. Потім як компроміс. Потім як необхідність. А згодом виявляється, що долі тисяч чи навіть мільйонів людей стають розмінною монетою в боротьбі за амбіції, вплив або місце в історії. І найгірше в цій історії навіть не те, що окремі лідери помиляються. Найгірше те, що ми продовжуємо дивуватися цьому щоразу, ніби бачимо вперше. Саме тому всі три аксіоми працюють лише разом. Провансальство еліт. Сліпе повстання. Самолюбство лідерів. Кожна окремо ще не прирікає країну на поразку. Але коли вони збираються в одній точці, результат майже завжди однаковий. Еліта починає думати про втечу. Повстання починає жити емоціями. Лідери починають думати про себе. А рахунок за все це вкотре виставляють звичайним людям, які не мають ні запасної країни, ні запасної історії, ні запасного майбутнього.
Чергові явища, про які піде мова, незважаючи на свою інфернальність, насправді є реальними. По меншій мірі реальним є вплив цих явищ на цілк
Втім, будь-яка система тримається не лише на законах, чиновниках чи грошах. Будь-яка система тримається насамперед на довірі. Саме довіра дозволяє людям миритися з недоліками, терпіти несправедливість та відкладати незручні питання на потім. Поки люди вірять, що механізм працює, вони готові пробачати йому помилки. Але проблема полягає в тому, що довіра дуже складно будується і дуже легко руйнується. Особливо тоді, коли суспільство раз за разом вкладає свої емоції, ресурси та надії в черговий великий проєкт, а потім спостерігає, як цей проєкт поступово перетворюється на черговий привід для розчарування. Можливо саме тому останні десять-п'ятнадцять років українська історія все більше нагадує процес поступової компрометації всього, до чого торкається система. Не обов'язково через злий умисел або змову. Іноді достатньо звичайної некомпетентності, безвідповідальності або бажання використати чергову кризу для власної користі. Але результат майже завжди однаковий. Те, що ще вчора викликало довіру та натхнення, сьогодні викликає скепсис, саркастичну посмішку або втому.
Якщо озирнутися назад, то важко знайти щось по-справжньому нескомпрометоване. Революція Гідності досі залишається подією, навколо якої накопичується більше питань, ніж відповідей. Винних у розстрілах Небесної Сотні так і не знайдено. Багато рішень, які здавалися очевидними у 2014 році, сьогодні викликають суперечки навіть серед тих, хто тоді стояв на Майдані. Реформа поліції, яка мала стати символом нової країни, дуже швидко втратила "романтичний ореол". Ідея "нових облич" у політиці, яка свого часу виглядала майже революційною, завершилася приблизно так само, як завершуються більшість українських політичних експериментів. Навіть там, де суспільство демонструвало свої найкращі якості, система примудрялася залишати після себе неприємний післясмак. Фортифікації, закупівлі, відбудова, десятки локальних скандалів, про які ще десять років тому ніхто б навіть не дізнався, тепер щодня проходять через інформаційний простір. І кожна така історія сама по собі може бути незначною. Але разом вони формують відчуття, що будь-яка хороша ідея рано чи пізно потрапляє до механізму, який починає її повільно перетравлювати.
Найнеприємніше полягає навіть не в окремих провалах. Найнеприємніше полягає в накопичувальному ефекті. Бо коли людина один раз розчаровується, то це випадковість. Коли двічі - неприємна закономірність. Коли десятки разів поспіль це вже стає частиною світогляду. Саме тому сьогодні дедалі більше людей не довіряють не конкретному міністерству, політику чи партії. Вони починають втрачати довіру до самої ідеї держави як чогось такого, що працює в їхніх інтересах. І це, мабуть, найбільш руйнівний наслідок усіх компрометацій. Бо зруйнована будівля рано чи пізно буде відбудована. Втрачені гроші можна заробити знову. Навіть програні війни іноді закінчуються новими перемогами. Але коли суспільство починає втрачати віру в саму систему, коли будь-яка ініціатива заздалегідь сприймається як потенційна схема, будь-яка реформа як потенційна маніпуляція, а будь-яка перемога як майбутнє джерело розчарування, і тоді тріщина між країною та державою перестає бути політичною чи управлінською проблемою. Вона поступово стає проблемою цивілізаційною.
Найкраще наслідки всіх цих процесів видно не в соціології, не в політичних ток-шоу і навіть не в результатах виборів. Найкраще їх видно в порожніх квартирах. У під'їздах, де більше не гримають двері. У дворах, де колись бігали діти. У будинках, де світло горить лише в кількох вікнах із сотень. В одному будинку на Північній Салтівці, який до Великої Війни був звичайною багатоповерхівкою, сьогодні живуть люди приблизно в десяти-п'ятнадцяти квартирах зі ста тридцяти п'яти. Решта або порожні, або відкриваються лише кілька разів на рік. І проблема навіть не в тому, що люди виїхали. Війна завжди змушує людей тікати від небезпеки. Проблема в іншому. Дуже багато з тих, хто виїхав, уже не повернуться. І справа навіть не тільки в зруйнованих будинках, роботі чи безпеці. Для багатьох Велика Війна стала останнім поштовхом зробити те, про що вони думали роками, але ніяк не могли наважитися. Вона не створила це бажання. Вона лише зняла останні запобіжники.
Найнеприємніше полягає в тому, що більшість цих людей навряд чи пояснюють свій вибір складними категоріями на кшталт довіри до інституцій, суспільного договору чи кризи легітимності. Для них усе значно простіше: "вони там просто не можуть між собою домовитися"; "вони там всі ніяк не нажруться"; "вони там зверху знову щось мутять" і так далі. Саме тому метафізичний совок нікуди не подівся. Він продовжує існувати не тільки в кабінетах чи державних установах. Він живе в головах. У звичці пояснювати будь-які процеси "змовою головних". У переконанні, що від звичайної людини нічого не залежить. У готовності перекласти відповідальність на когось іншого. Парадоксально, але навіть ті, хто остаточно втрачає довіру до держави, дуже часто не перестають мислити радянськими категоріями. Вони не шукають нову модель взаємодії між людьми та державою. Вони просто перестають брати участь у грі. Мовчки їдуть. Мовчки перевозять родини. Мовчки продають квартири. Мовчки починають нове життя в іншому місці.
Справжня проблема полягає в тому, що країна поступово втрачає людей, які перестають бачити сенс пов'язувати власне майбутнє з її майбутнім. Будинки можна відбудувати. Бізнеси можна відкрити заново. Дороги, мости та заводи теж можна відновити. Але значно складніше повернути людину, яка одного разу вирішила, що більше не хоче бути частиною цієї історії. Особливо якщо причиною її рішення стала не ракета, не окупація і не війна сама по собі, а поступова втрата віри в те, що після війни щось принципово зміниться.
Хто вбив Чорновола? Хто отруїв Ющенка? Хто насправді розстрілював Небесну Сотню? Хто відповість за десятки інших подій, які поступово розчиняються в інформаційному шумі? І справа навіть не в конкретних прізвищах чи подіях. Справа в тому, що система навчилася перетравлювати практично будь-які питання. Будь-який скандал. Будь-яку кризу. Будь-яке суспільне обурення. Вона не обов'язково вирішує проблему. Дуже часто вона просто перечікує її. А потім переходить до наступної. І суспільство разом із нею. Втомлене, виснажене, роздратоване, але все ще готове рухатися далі, так і не отримавши відповідей на попередні питання.
Головне питання сьогодні полягає навіть не в тому, чи здатна вижити держава. Схоже, що держава завжди знаходить спосіб вижити. Значно цікавіше інше питання. Чи здатна країна зберегти довіру до самої себе раніше, ніж остаточно втратить довіру до держави?
Чи здатні ми досі вірити в те, що наш дім не є молохом, який просто перемеле нас (рано чи пізно) своїми жерновами?
Земля Свободи - останній голокракс московщини?
-Завжди двоє їх: агент та корисний ідіот…
-Не знаємо але ми того ідіот хто корисний агент чи?
1783 рік видається доволі символічним. Поки на одному кінці світу завершувалася Війна за Незалежність Сполучених Штатів і народжувалася держава, яка згодом стане головним символом свободи, індивідуалізму та права людини самостійно визначати власну долю, на іншому кінці світу московщина остаточно поглинала Кримське ханство, продовжуючи свій багатовіковий рух у протилежному напрямку. Одна цивілізація будувалася навколо ідеї свободи від імперії, інша будувалася навколо самої імперії. Одні проголошували право народу обирати власне майбутнє, інші методично збирали навколо себе чужі території, народи та ресурси. Здавалося б, історія розвела їх по різні боки настільки далеко, наскільки це взагалі можливо. Якщо шукати на планеті антитезу Сполученим Штатом, то протягом останніх століть нею майже автоматично ставали саме різні втілення московщини. Вони воювали з тоталітаризмом, стримували комунізм, експортували демократію, формували Західну Цивілізацію в тому вигляді, в якому ми її знаємо сьогодні. Саме Америка після 1945 року стала головною фабрикою політичних, економічних та культурних сенсів для значної частини людства. Але останні роки все частіше змушують ставити незручне питання. А що, якщо історія виявилася складнішою за шкільний підручник? Що, якщо головний противник московщини поступово почав відтворювати процеси, які зрештою працюють на користь самої московщини? Що, якщо найбільша перемога імперії полягає не в захопленні чужих територій, а в здатності змусити своїх противників руйнувати самих себе? І що, якщо саме тому сьогодні дедалі частіше виникає дивне відчуття, ніби Земля Свободи поступово виявляється одним із її останніх "голокраксів"?
Поняття “інтербелум” виникло після Другої Світової війни, щоб можна було швидко та зрозуміло позначати період між двома світовими війнами -
Після 1945 року Сполучені Штати фактично стали одним з архітекторів нового світу post-1945. Виникає дивне відчуття історичного парадоксу, бо чим уважніше дивишся на світ останніх десятиліть, тим частіше складається враження, що московщина навчилася виживати не всупереч Землі Свободи, а завдяки процесам, які виникають усередині неї. Після 1945 року Америка стала не лише військовим чи економічним центром Заходу. Вона стала головною фабрикою сенсів. Саме звідти експортувалися культурні тренди, політичні концепції, суспільні рухи та нові форми ідентичності. Саме там народжувалися ідеї, які згодом ставали нормою для всієї Західної Цивілізації. І якщо уважно подивитися на останні пів століття, то можна побачити цікаву закономірність. Спочатку американська система породжує нову ідею. Потім ця ідея поступово радикалізується. Потім суспільство починає від неї втомлюватися. Потім виникає реакція на цю ідею. Потім реакція починає радикалізуватися ще сильніше. І врешті весь політичний простір перетворюється на поле битви між двома крайнощами. Саме так сталося з лівацтвом. Саме так сьогодні відбувається з його супротивниками. Саме тому дедалі важче позбутися думки, що ліва епідемія останніх десятиліть та сучасна реакція на неї є частинами одного й того самого процесу. Поки американська лівиця роками руйнувала традиційні інститути, деконструювала історію, культуру та саму ідею нації, значна частина західного суспільства накопичувала втому. Коли ця втома досягла критичної маси, на сцену вийшла мага. І якщо дивитися на ситуацію поверхово, то все виглядає цілком логічно: суспільство просто почало захищатися. Але проблема полягає в тому, що московщина, як ми вже знаємо, ніколи не мислить категоріями "ліво" чи "право". Для неї не існує правильної ідеології. Для неї існує лише корисна ідеологія. Саме тому десятиліттями вона підтримувала ліві рухи на Заході, а сьогодні чудово почувається поруч із частиною нібито нової правиці. Саме тому поки одні радіють тому, що лівакам нарешті дають відсіч, варто поставити собі інше питання. Що, якщо головна мета полягає не в перемозі лівих чи правих, а в тому, щоб Земля Свободи продовжувала воювати сама з собою? Адже чим слабшою стає американська єдність, тим слабшою стає Західна Цивілізація. Чим слабшою стає Західна Цивілізація, тим сильнішою почувається московщина. Без процесів, які народжуються всередині Землі Свободи, московщина давно втратила б значну частину свого історичного шансу на виживання.
Те, що США можуть бути тим самим останнім голокраксом московщини, доводить багато фактів. Земля Свободи дуже часто рятувала московщину саме в ті моменти, коли та опинялася найближче до прірви. У 1920-х американці буквально годували радянську росію під час голоду, коли більшовицький режим ризикував не пережити власний "соціально-економічний експеримент". У 1930-х західні технології та інженери стали одними з фундаментів радянської індустріалізації. У 1940-х Сполучені Штати разом із союзниками фактично допомогли срср вистояти у війні через ленд-ліз, постачаючи техніку, транспорт, продовольство та ресурси в масштабах, які досі викликають суперечки серед істориків. Після війни Захід не лише не добив імперію, а й досить швидко втратив монополію на результати Мангеттенського проєкту, дозволивши московщині стати ядерною державою. Наприкінці існування СРСР значна частина західного істеблішменту відверто боялася його розпаду, а промова Буша-старшого в Києві назавжди залишилася символом того, наскільки обережно Земля Свободи ставилася до перспективи остаточного розпаду московської імперії. Після 1991 року замість демонтажу імперського простору світ отримав спробу інтегрувати його уламок у глобальну систему - росію рятували від економічного колапсу, запрошували до міжнародних клубів, залучали до спільних проєктів, переконували, що торгівля та взаємна вигода поступово перетворять колишню імперію на "нормальну країну". Весь цей час Захід дивився на московщину як на проблему, яку можна вирішити переговорами, економікою або поступовою модернізацією. А чи не продовжує Земля Свободи, рефлекторно чи то природньо, допомагати їй виживати і сьогодні? Може США не може бути "Землею Свободи", поки існує "земля несвободи"? Тобто, чи точно ми можемо стверджувати, що саме в цій парі є голокраксом?
Іноді виникає відчуття, ніби ми живемо у фіналі передостаннього сезону якогось дуже дорогого серіалу. Того самого сезону, де більшість сюжетних ліній уже зійшлися в одну точку, але розв'язка ще попереду. Старі герої більше не викликають довіри. Нові герої не викликають симпатії. Вчорашні союзники поводяться як опоненти. Вчорашні опоненти раптом починають говорити правильні речі. Люди, які ще десять років тому вважалися маргіналами, сьогодні визначають порядок денний цілих держав. Люди, які десятиліттями пояснювали світ, раптом самі перестають його розуміти. А ми сидимо десь на краю цієї історії та намагаємося зрозуміти, чи справді все це відбувається насправді.
Ще вчора Захід пояснював людству, що "історія закінчилась". Що великі війни залишилися в минулому. Що глобалізація зробить кордони формальністю. Що демократія та ринок рано чи пізно переможуть усіх своїх ворогів. Що імперії залишилися в підручниках. Що ядерна зброя існує лише для стримування. Що міжнародне право працює. Що союзники завжди приходять на допомогу. Що домовленості мають значення.
Сьогодні всі ці твердження виглядають значно менш очевидними, ніж ще кілька років тому. Раптом виявилося, що історія нікуди не поділася. Що імперії не зникли. Що території мають значення. Що сила знову починає переважати правила. Що великі держави знову домовляються між собою через голови менших. Що техномільярдери здатні впливати на світову політику не менше за уряди. Що президенти можуть поводитися як медійні персонажі. Що корпорації можуть бути сильнішими за окремі держави (а Голлівуд попереджав!). Що старий світ поступово закінчується, а новий ще не сформувався.
Фінал цієї історії ми (мабуть) побачимо вже в наступному сезоні.
Хрумкі деруні з копченою сметаною та маринованим халапеньйо за 3 хвилини до опівночі
Десь через 3 хвилини, опівночі, коли доїмо хрумкі деруни з копченою сметаною та маринованим халапеньйо.
Доволі довго можна шукати точний термін для явища, яке всі інтуїтивно розуміють, але рідко формулюють словами. Йдеться про той дивний момент у житті ідей, коли щось з’являється, обережно стукає у двері сприйняття, і не отримує відповіді. Його не відкидають із аргументами, не спростовують серйозно, не дискутують по суті. Його просто не помічають. Або, що ще цікавіше, помічають і знецінюють. Але минає час, і раптом ця сама ідея повертається, і вже не як випадковий сигнал, а як повноцінний тренд, як «очевидне відкриття», як нова норма. Вона звучить з інших голосів, підкріплюється іншими контекстами, і здається, ніби з’явилась щойно. Хоча насправді вона просто довго спала.
Найбільш влучне визначення для цього явища - “sleeping beauty”, або ж, у більш вільній інтерпретації, "сліпінг б’юті". Це ідеї, теми, практики чи навіть способи мислення, які тривалий час залишаються непоміченими, щоб згодом різко і майже синхронно стати актуальними для широкого кола людей. Цікаво, що проблема тут рідко в самій ідеї, а частіше у контексті. Ідея може з’явитися «занадто рано»: до того, як сформується запит, до того, як з’являться інструменти її реалізації, або до того, як суспільство буде готове її прийняти. У цей момент вона виглядає чужорідною, недоречною або просто нецікавою. Вона не вбудовується у наявну картину світу, і тому "відштовхується". Але контекст змінюється. Повільно, непомітно, під впливом подій, криз, технологій, нових поколінь або нових інформаційних середовищ. І тоді відбувається щось на кшталт "активації": те, що ще вчора виглядало дивиною, сьогодні стає логічним і навіть необхідним. У цьому сенсі «сліпінг б’юті» - це не лише про ідеї. Це про час як головний фільтр значущості. Те, що колись сприймалось як дивакувата забаганка або маргінальна практика, згодом стає масовою культурою. Те, що викликало скепсис або іронію, раптом починає визначати естетику цілої епохи. Те, що виглядало "не на часі", виявляється просто випередженням цього часу.
Окремо варто звернути увагу на цікаву трансформацію сприйняття. Коли «сліпінг б’юті» прокидається, вона майже ніколи не повертається у первинному вигляді. Вона приходить у новій упаковці, з новою мовою, з новими амбасадорами. Часто без зв’язку з попередніми носіями цієї ідеї. Вона ніби заново винаходиться, навіть якщо фактично була вже сформульована раніше. Саме тут з’являється ще один важливий аспект - ефект перевідкриття. "Ідеї "Сліпінг б'юті" рідко переходять у майбутнє разом зі своїми авторами. Частіше вони просто чекають на нових інтерпретаторів, які зможуть вбудувати їх у актуальний контекст. Це пояснює, чому багато нових трендів насправді є не новими, а лише реактивованими. Урбаністика, локальні дослідження, аналогова фотографія, переосмислення історичних наративів, навіть гастрономічні вподобання - усе це проходить цикли забуття і повернення. І щоразу повертається як щось свіже. Є в цьому і певна іронія.
Коли ідея перебуває у стані "сліпінг б’юті", вона належить небагатьом. Вона не потребує пояснень, не обтяжена хайпом, не є частиною масового споживання. Вона існує у більш «чистій» формі — як інтерес, як дослідження, як особистий пошук. Але коли вона стає трендом, змінюється її природа. Вона входить у поле уваги, комерціалізується, стандартизується, спрощується. Вона починає жити за законами популярності, а не змісту. І в цей момент виникає парадокс: те, що для одних стає відкриттям, для інших уже є пройденим етапом. Саме тому "сліпінг б’юті" це ще й про розрив у часі між різними групами людей. Одні живуть у фазі зародження ідей, інші у фазі їх масового прийняття, а ще інші - у фазі того, що "ця тема" вже давно пройдена, вивчена і закрита. "Сліпінг б’юті" це не просто красива метафора, а цілком реальний механізм розвитку ідей. Це спосіб, у який нове проходить через стадію невидимості, щоб згодом стати очевидним. І, можливо, найцікавіше тут скільки таких "сліпінг б'юті" існує прямо зараз поза увагою.
Бо можливо наступний тренд буде чимось таким, про що ти вже давно знаєш, коли новий інстаграмний псевдоінтелекутал буде намагатись продати тобі свій прострочений інфопродакт.
Зазвичай на Новий Рік ми робимо репост цього відео, яке позиціонується, як "коткометражний горрор, заснований на реальних подіях".
"Мордор" - це квінтесенція екзістанційного жаху від усвідомлення того, що межі між графічним та реальним злом фактично не існує. Реальне абсолютне зло існує, і воно поряд з нами: як у нашому минулом, так і сьогоденні.
Ідея подібного відеофільму з'явилась десь на початку минулої декади, з одного досить "чипляючого" спостереження : "совєтскіє люді", які мешкали (і продовжують мешкати) в Україні з громадянством України, відчували неймовірну гордість й духовний підйом від композиції "врємя впєрьод".
Ставлячи "врємя впєрьод" на рінгтон, вони відчували (та й зараз скоріш за відчувають) неабияку "велич" - "вєлічєствєнная музика, о вєлічєствєнном врємєні, вєлікій свєршеній". Звичайно, що всю цю "велич" з 1991 року намагаються знищити оці міфічні "фашисти". Але що можем відчути, та черезі ті відчуття "побачити", нормальна притомна людина: екзістанційний жах, який спершу трудно оформити в якісь більш менш притомні візії. Глибинний страх та погляд у самісіньке дно, де десь у темряві сидить багатовікове абсолютне зло.
Перша візія, яка могли б стати ідеальним відеорядом для опису жаху "врємєні впєрьод" - вбивства чєкістами людей через постріл у потилицю. Жахливі кадри, які швидко змінюються, ствоюючи образ "конвейєра смерті", як одного з найжахливіших втілень тисячолітнього зла. Але це лише один з багатьох відтінків цього зла. Жорстокі вбивства мілійонів, як плата за цю ефемерну "велич". Насправді ця "велич" - це порожня обгортка, що просякнута кров'ю. Жах від усвідомлення існування цього чистого зла підсилюється поступовим усвідомленням того, що воно досі живе, нормально функціонує, й взагалі йому дуже добре. Пам'таєте, як в Поттеріані, чаклуни були в жаху від того, що хтось міг додуматись до того, щоб розірвати власну душу на сім частин? Щось відчуваєшь, уявляючи собі те саме безмежне зло, що обрежно закодоване у мелодії "врєся впєрьод". Щось подібне й робить це зло, що уособлене московитами. Воно йде всупереч людської природи та взагалі всупереч світової людської цивілізації. Абсолютне зло, яке досягає результатів, через абсолютно нелюдські вчинки.
Напередодні Нового Року, коли харківське Задержпром'я було вкрите снігом, здавалось, що темні подвір'я старих п'ятиповерхівок бережуть у собі жахи з минулого століття. Але зло так остаточно не вивітрилось. Воно все ще тут, пролітає поміж будинків. Так само, воно все ще вітає десь навколо двориків біля будинку "Слово", де за дуже короткий проміжок часу були знищенні всі його видатні мешканці. Або разом з морозним вітром, зло гулом проноситься по вулиці Чайковського, де у будинку №18, кацапські кати та їх поплічники здирали з людей кожу, вирізали геніталії та виколювали очі ще сто років тому. І зовсім недалеко від вулиці Чайковського, на колишньому Лютеранському цвинтарі, який зараз відомий, як міський цвинтар №2, спокіно відпочивають ті самі кати, та їх ідейні нащадки з радянської та пострадянської міськвлади. На тому ж цвинтарі, під тим самим передноворічним снігом, лежить кат стьопка саєнко, який якраз катував й вбивав людей на Чайковського № 18. І навіть поряд з такої наволоччю, лежить купа достойних й героїчних людей. А навпроти цвинтаря №2 лежить "молодьожний парк" - колишній цвинтар №1, брутально знищенний радянсько-московською окупаційною владою. Тоді школярі грали у футбол черепом якохось видатного харківця, чия могила була холоднокровно знищення. І весь цей жах, який лежить в усвідомленні всього лише кількох перелічених фактів, підсилюється усвідомленням того, що звичайні перехожі можуть всього цього просто не знати, й жити в свох' "бульбашці".
А перелічених фактів набереться всього мабуть й менше половини відсотка від всього того жаху, що був насправді. І від усвідомлення, що це все обережно замасковано гірляндою та ялинкою у центрі міста, стає же страшніше. Тому, в один такий морозний сніговий вечір, було вирішено законсервувати всі ці емоції у короткому відеофільмі під назвою "Мордор".
Ці 278 секунд можуть набагто ефективніше пояснити те, що текстом, пояснити важче.
Згодом стало зрозумілим, що щось змінилось: або ти, або алкоголь.
Першою реакцію на це може бути очевидна відповідь: "це алкоголь змінився". Але ні. Напої як були одними й тими самим в супермаркеті 10 років тому, такими вони й лишились. А ось ти - змінився. Як мінімум - на 10 років. Як максимум - на більше.
Хто кого змінив - ти змінив алкоголь, або алкоголь змінив тебе? Це як в "Матриці": це ложка згинається, або ти сам? Звичайно, тут все залешить від того, з якого кута на цю справу дивитись. Можливо, ти так довго й так активно контактував з алкоголем, що сам же і змінив його - для себе звичайно, в межах свого сприйняття. Так, це пояснення виглядає куди більш приваблиивим та приємним ніж "я так багато бухав, що скурвився".
Бо раньші дружба з алкоголем була чимось віддалено схожим на початок романтичних стосунків. Навіть не так - на початок таких романтичних стосунків, де все відбувається виключно за твоїми правилами і бажаннями. Пляшці з бухлом важче прямо сказати "ні", важче оминути "випиття" себе. Тому ти береш від тих стосунків саме те, що тобі потрібно. Спочатку може бути трішки важко - як ни крути, треба трішки прстосуватись один до одного. На цьому етапі, бухло може прямими й непрямими натяками казати "ні", але згодом все владнається. Випививши буде здаватись, що все можливо. Буде писатись, немов ти той Буковські - бухий пишу, тверезий редагую. І похмілля буде немов суперсила - будеш відчувати себе в десять разів крутішими ніж тоді, коли ти був напідпитку - красивіший, розумніший, дотепніший, сміливіший.
Але час йде, і хтось когось деформує - або ти деформуешь алкоголь, або він деформує тебе. І напідпитку вже складно писати - хочеться просто пити й не відволікатись. А пісні, що ти слухав разом з пляшкою, наступного дня викликають лише головні болі. Коли ти бухий, то вже не бачиш себе "кращого", ні. Хто б кого там не деформував, але тепер ти бачиш себе "гіршого". Ти вже не хочеш показати всьому світові, який ти крутий, коли "заряджений" - тепер ти хочеш заховатись у якось власну печеру, щоб спокійно бухати й своєму затишному "ніде". А зранку похмілля вже не надає тої суперсили - просто не чіпайте мене, і тоді мені не доведеться робити надзусилля, щоб скласти слова у речення.
Так хто кого деформував - це я "зламав" алкоголь, і тепер він робить мене не кращим, а гіршим? Або це алкоголь зламав мене?
Чому раніше алкоголь робив із мене Елвіса з 1950-х, а зараз робить з мене Елвіса кінця 1970-х?
Як я зламав алкоголь, і як мені тепер його полагодити?
The 22nd of November, 2025 is The Memory Day of victims killed during the Holodomor - a genocide of Ukrainians organized during 1932-1933 by moscow, using artificially created famine.
At this time, Kharkiv was not only the capital of the Ukrainian cultural revival, but also the “capital” of the moscow (russian) occupation government. Kharkiv turned into the epicenter of the Holodomor. The “wounds” from this terrible crime committed by the moscow (russian) occupiers and their accomplices have not yet healed, both on Kharkiv’s body and in it’s soul.
Today, during the full-scale russian-Ukrainian war, moscow is trying to repeat this crime, arranging mass murders and rapes of Ukrainian women, children and men (Bucha, Irpin, Izium, Mariupol…), massive missiled attacks on the public objects (Kyiv, Ternopyl, Uman, Vinnytsia, Kremenchug, Kramatorsk, Lviv, Odesa, Izmail and many other Ukrainian cities) and on objects of critical infrastructure all over Ukraine.
The occupiers from the moscow, which calls itself as “russian federation”, are robbing the civilians and taking away food from the occupied districts of the Kherson and Zaporizhzhia regions, in exactly the same way as their “heroic grandfathers” did during the Holodomor of 1932-1933.
The occupiers are mass-deporting the civilians, including kids, from the occupied districts of Donetsk and Luhansk regions.
Ukrainian Crimea is still occupied by muskovites (russians).
Despite everything, Ukraine and Ukrainians continue to put up heroic resistance to the forces of evil, which call themselves “russians and the russian federation.”
Спершу хотіли написати щось своє, присвячене 85-тим роковинам Голодомору. Але врешті решт вирішили, що на Історичній правді вже є достатньо якісного матеріалу, яким ми вирішили поділитись.
Для Харкова геноцид був майже “контрольним пострілом”, який тим не менш не вбив, але біль від котрого відчутній сьогодні. Результат геноциду, котрий ми кожен день бачимо на вулицях сучасного Харкова.
Катастрофа, котра виніщила харківців, та дала початок огидному явищу під назвою “харькавчанє”. Через 80 років після Голодомору, харькавчанє будуть кричати “Харьков - рускій город”, а харківці ціною своїх життів боронити Харків й всю Україну від зовнішнього та внутрішнього окупанта.
Багато років тому в нас же був матеріал присвячений розбору невдалих сиквелів, або ж таких, які вважаються невдалими в "культурному суспільстві", але якщо придивитись до них поближче, то можна розгледіти справжний діамант.
Іноді, термін “сиквел” використовується більше у негативній конотації: замість того, щоб створити оригінальну стрічку, кінематографісти пара
В цьому матеріалі мова піде про триквели. Вирує думка, що всередині 2020-х сутність триквела трошки розмилась. Коли ми говоримо про "сиквели", то зазвичай можемо мати на увазі, як і другий фільм серії, так і будь-який "неперший" фільм серії, тобто будь яке продовження. Забігаючи наперед хотілось би одразу повісити провину за "розчинення" триквелу на...звісно ж що на кінокомікси! Вангуємо, що в найближчі роки, головною грушою для биття, будуть саме вони, незважаючи на те, що світова культуротворча-фінансова спільнота ще не придумала, чим замінити кінокомікси. Так от, забігаючи наперед, хочеться одразу проголосити рік "розчинення" ("смерті" звучало б занадто пафосно) триквелу - 2012 рік. А початком цього процесу, можемо проголосити 2008 рік. Пояснюємо чому.
В далеко вже 2008 року відбулось дві визначні кінопрем'єри, які визначили долю кіномейнстріму аж до сьогодні. Вже в нульових були прийнято скиглити про те, що кінокомікси "захопили кінотеатри". З позиції сьогодення це дійсно виглядає смішно, адже нульові були дійсно останнім десятиліттям, в якому ще остаточно не згасла оригінальність, рухаючись по інерції з XX-го століття.
Тим не менш, саме в 2008 році мав вийти "Iron Man", від якого не чекали нічого такого особливого (максимум що не провалиться як "Daredevil" чи "Hulk", може тоді вийде трилогія) та сиквлел ноланівскього Бетмена "The Dark Knight". Незважаючи на те, що "Batman Begins" хоч і приніс певну моду в мейнстрім (моду на приквели, чим вплинув і на Джеймса Бонда, і на Ганнібала Лектера, і навіть на Лезерфейса), але не був тим проривом, яким врешті став сиквел. І ось, в 2008 році, ці дві стрічки визначили майбутнє - яскраву і веселу, многомільярдну на овер 30+ фільмів та серіалів MCU, яка ось тільки в 2025 році подає признаки згасання, та розуміння того, що екранізація коміксів може і мільярдну касу зібрати, і на "Оскар" претендувати.
Чотири наступні роки, новий вибух популярності кінокоміксу поступово трансформував як мейнстрів загалом, так і невидимо для нас саму концепцію "голлівудської трилогії". І перед тим, як перейти до "згасання" триквелу, зробимо невеличкий флешбек. Звідки взагалі взялась ця ідея робити "кінотрилогії"? Чому не ділогії, не квадралогії? Чому саме трилогія стала "золотим стандартом"? Певною мірою, на формування подібного "еталону" вплинули банальні правила оповідальної побудови, разом з динамікою ринкових стратегій. Започаткував формат "голлівудської трилогії", сам того не знаючи, Джордж Лукас, створивши свою оригінальну трилогію "Star Wars".
Частина 1. Оригінальний фільм: феномен або провал. Творці стрічки ще не знають, чи буде історія успішною серед глядачів, а значить чи зробить фільм достойну касу. А може він взагалі стане культурним феноменом? Для творців фільму це така ж загадка, якою і була для Джорджа Лукаса, який згідно зі спогадами і сам до останнього не вірив в свої "Star Wars", очікуючи розгромні рецензії та порожні кінозали. Але, якщо розглядати позитивний розвиток подій, припустимо, що фільм "вистрілює". Можливо не так само, як "Star Wars", але тим не менш варто перелічити такі приклади, як "Pirates of Carribean", "The Matrix" та "Shrek". Або, наприклад, перший фільм не вистрілює, як це сталось у 2005 році з "Eragon" (там радше хотіли повторити успіх Гаррі Поттера, тому потенційно навряд би обмежились трьома фільмами). Перший фільм знайомить глядача з кінематографічним світом, з його правилами та конфліктами, і як правило має більш менш чіткий фінал. В "Star Wars" 1977 року, безумовно, еталонний фінал - наче і головного антагоніста (а його до речі так і не показали), і майже головного антагоніста не перемогли, але "наші" здобули перемогу, і ми наче маємо хеппі-енд, хоча конфлікт, про який розповідає стрічка, значно масштабніший за один фільм. Тобто фільм якби і завершений, але потенціал його продовжити існує. І глядач задоволений, і автор має привідкриту хвіртку. Щось подібне ми бачимо і "The Matrix" де ніби сиквели спочатку не планувались, але як можна за дві години вирішити конфлікт такого масштабу, який ми бачили у фільмі? "Pirates of Carribean" мали цілком закритий фінал, а "Shrek" - там теж нібито ніхто не очікував, що вийде культурний феномен. В принципі, можемо зробити висновок, що у найбільш вдалих випадках, ніхто ще не знає, що перший фільм є саме першим фільмом, бо він просто є - завершеним кінотвором. Зрештою, якщо говорити про кінокомікси нульових, всі екранізацію Marvel до MCU (тобто до 2008 року) залишали в своїх фільмах достатньо жирні кліфхенгери. Але чи то в нульових знімали краще, чи ні, чи кліфхенгери виглядали саме так як треба, а не як різко обрізана сюжетна лінія. Наприклад у "Spider-Man" Сема Реймі, ми чудово розуміємо, що можем бути наступний фільм про Спайдермена, де просто буде наступний конфлікт з наступним антагоністом, але водночас Реймі дає нам жирнючий натяк на те, що Гаррі Озборну доведеться стати новим Зеленим Гобліном. Або у "X-Men" Сінгера, ми можемо здогадатись, що або Логан знайде щось шокуюче про своє минуле, щоб присвятит цьому сиквел, або ж Містік збере наново "злих" мутантів (чи звільніть Магнето?). При цьому, наприклад, трилогію про Блейда важко назвати трилогією, адже зрежисовані різними режисерами фільми виглядають більше як окремі історії про війну Блейда з вампірами. І якби триквел не був настільки жахливим (про це пізніше), хтозна скільки б фільмів про Блейда з Веслі Снайпсом ми б подивились (якщо б Снайпс ще платив податки). В "Daredevil", "Hulk", "Fantastic Four" були натяки на продовження, а реалізувалась лише історія про Фантастичну Четвірку, хоча там і незрозуміло, чому вирішили зробити full stop вже у сиквелі.
Частина 2. Серце трилогії: краще за оригінал та чи краще зупинитись вже тут?
Правило, яке старе як сам Голлівуд: якщо фільм "вистрілив" то має бути сиквел. Так було завжди, так буде (мабуть) завжди. Довгий час глядачі тримали на увазі правило - "оригінал завжди краще продовжження" - чим нібито мали рацію, але не завжди. Якщо ми кажемо про сиквел "American Psycho" з Мілою Куніс, то так, або ж про "The Amazing Spider-Man 2" чи про "The Lion King 2", чи про "прикладі так багато, що всіх не перелічити. Взагалі то, якщо вам кортить більше почитати про сиквели, то вище я посилання на відповідний матеріал, тому спробуємо скоротити цю теоретичну частину. Ще з часів "The Bride of Frankenstein" глядачу варто тримати в голові думку про те, що іноді сиквел може бути краще за оригінали. Бо класична формула сиквела "все що спрацювало в першому фільмі треба помножити на два" працює з вірогідністю рівно 50% - або вийде в два рази краще, або в два рази гірше. Бо є доволі збалансовані приклади "Iron Man 2" чи "American Pie 2" де глядач отримує рівно таку ж порцію шоу, яку отримав в першому фільмі. Приблизно схожим чином працюють (чи працювали) нескінченні сиквели "Fast and Furious" та "Mission: Impossible", коли глядач чітко знає, що приходить на чергову серію шоу, чудово знаючи чого саме очікувати (і за що він платить, купуючи квиток). В 1970-х, спочатку Копполі вдалось це провернути "підняття рівня якості" з "The Godfather" (хоча дам дещо складніша історія), а потім Лукасу зі "Star Wars". Але, так як ми кажемо про те, що саме Лукас створив еталон голлівудської трилогії, то треба звернути увагу саме на його "The Empire Strikes Back" - не варто завжди слідувати класичному рецепту сиквела. У випадку Лукаса продовження вийшло хоч і масштабніший, але більш "темнішим" за оригінал, додались додаткові сюжетні лінії та всім відомі твісти, які буквально вдарили глядача по голові. І заправлено це все тепер вже дійсно відкритим фіналом, який прямо каже - продовження буде. Цей рецепт, забезпечив існування іншої формули, тепер вже буквально "формули еталонної трилогії" - спочатку ти працюєш на ризикований оригінал, якщо він спрацьовує, то ще більше працюєш на продовження, а потім розслабляєшся та дивишся як триквел, за будь-якою якості, збирає касу. В 2006 році, коли виходив сиквел "Pirates of Carribean", фільм супроводжувала мабуть наймасштабніша на той час рекламна кампанія. Та і сам сиквел виглядав більшим за перший фільм (формула сиквела). В 2007 році, всім було вже все одно і на рекламу, і на все інше - квітки на триквел купували, щоб подивитись, як то все закінчиться. Дехто, вважає сиквел "The Matrix" навіть глибшим і цікавішим за оригінал. Хто б там що не казав за триквел, але на нього йшли в першу чергу, щоб подивитись, як то все закінчиться. До речі, сиквел "The Matrix" в 2003 році теж супроводжували масштабна рекламна кампанія, і в чіпсах, і по телевізору. "The Dark Knight" перед тим як стати проривним в своєму жанру та кіноіндустрії в цілому, теж доволі агресивно рекламувався (вже не кажучи про спекуляції на смерті Гіта Леджера). В кінокоміксах нульових, всі три ключові марвеловські трилогії того часу - "Spider-Man", "X-Men", "Blade" - отримали еталонні сиквели, які майже не застаріли до сьогодні. Чого не можна сказати про їх триквели.
Частина 3. Епічний фінал: пафос для окозамилювання або краще б і не знімали.
Epic finale - найкоротша фраза, яка описує будь-який триквел будь-якої трилогії. У другому фільмі "Lord of the Rings" добрячу частину бюджету з'їла битва при Гельмовій Паді, і мало хто знає, що знімали її з мінімумом CGI, і потім ті ж самі декорації використали для битві при Мінас-Тіриті, але вже з купою CGI. Ось тільки "The Two Towers" не зібрали стільки Оскарів, скільки "Return of the Kind". Чому? Тому що не epic finale. Лукас дозволив собі зробити максимально лінивий самокопіюючий сюжет для "Return of the Jedi", бо мабуть здогадувався - на нього все одно підуть. Так само було і з "Pirates of Carribean", і з "The Matrix". Так само сталось і з "The Dark Knigh Rises". Але ж ми розуміємо, що триквел теж буває різний, і трилогії іноді теж. Якщо для "Lord of the Rings" триквел апріорі мав бути, бо це екранізація книжної трилогії (і формально це не зовсім триквел, але все ж таки), то наприклад є ще триквели сольних пригод в MCU: "Iron Man 3" вже відрізнявся від перших двох фільмів, та і не зовсім вже від них залежав сюжетно та стилістично. Між тим зібрав касу в більш ніж мільярд доларів на хвилі успіху "The Avengers". Коппола вирішив, що його "The Godfather" має мати більш конкретний фінал, ніж той що вже є, адже Майкл має пройти етап спокути, знявши триквел через 16 років після сиквелу. "The Godfather 3" нікому особливо не подобається (з чим можна не погодитись). Серія фільмів про Франкенштейна 1930-х, серія фільмів про Чужого, Бондіана, слешери про Фредді Крюгера, Джейсона Вурхіза та Майкла Майєрса, та навіть "Home Alone" мали триквели не тому що мали побудовані "голлівудські трилогії", а тому що продюсери хотіли "продовжувати шоу". Ось тільки в цих випадках "третій фільм" мав тримати рівень, і дуже рідко його тримав. А ось у випадку "голлівудської трилогії" можна було трошки розслабитись: навіть якщо триквел захейятить критики (а вони це зроблять) фільм все одно матиме касу. Адже, коли сиквел стає крутішим за оригінал, триквел ніколи не може перестрибнути по якості сиквел, і всі це чудово знають. Найстрашнішим приклад, і певний milestone нескінченного вмирання мейнстриму це Ris of Skywalker - фільм, який ще на етапі виробництва, вже сприймався як купа сміття, все одно зібрав в прокаті більше мільярда доларів. Але це інша історія.
Отже, коли триквел "майже помер" - в 2012 році. Саме тоді вийшов останній більш менш стандартний триквел класичної "голлівудської трилогії" про який вже було написано в цьому тексті - "The Dark Knigh Rises". Незадовго до цього вийшов "The Amazing Spider-Man" - один з перших гучних ребутів, і всього лише через 5 років після завершення оригінальної трилогії - який не те щоб погане кіно, але просто затірявся між двома кінокоміксними мастодонтами, які задали правила гри у голлівудському мейнстримі на роки вперед. Адже перед фільмом про Людину-павука, в травні 2012 вийшли "The Avengers", і жуйка КВМ назавжди розмила поняття триквел.
Сьогодні, як таких триквелів вже немає. Так, є "третій фільм", але в тому і річ, що він "третій", тобто може бути ще "четвертий", "і "п'ятий", і так далі. Сам по собі "триквел" - це третій акт, це епічний фінал, це кульмінація. Він масштабний, пафосний та щемкий. Глядач майже не звертає увагу на мінуси такого фільму, адже перед його очами розвертається розв'язка історії, за якою він слідкував кілька років поспіль. Таке зараз можливо лише в серіалах, але і 10-15 років в серіалах це було можливо.
А в голлівудському мейнстримі це вже неможливо (?).
P.S. В "серце триквела" ще час від часу роблять контрольні постріли, типу "The Matrix 4".
"Майже дует" продюсерів Бондіани, Барбара Брокколі, Майкл Вілсон та Крістофер Нолан, все ж таки вирішили розвивати легендарну кіносерії в декілька напрямків. Вже через рік після тріумфального успіху стрічки з Деніелом Крейгом, вже цього травн на екрани має вийти "Casino Royale" від Квентіна Тарантіно з Пірсом Броснаном в головній ролі. Тарантіно жартує, що навіть пропонував Джорджу Ромеро зробити double feature з його новою главою зомбі саги "Space of the Living Dead", але той відмовився.
Зрештою, продюсери Бондіани вже оголосили одразу два останні фільми з Деніелом Крейгом - "Risico" та "No Time To Die" - а також думають, переспілкувавшись з Тарантіно, думають над ремастерінгом та double feature ре-релізом 7-ї та 17-ї стрічок про агента 007.
Гарна новина - Джеймс Кемерон, на прем'єрі "Space of the Living Dead" відмовив Тарантіно їхати на московський кінофестиваль. Мов після руйнування московського метрополітену та половини москви разом з ним, там дуже небезпечно.
До речі, про Кемерон. Нещодавно той дав розлоге інтерв'ю про творчі плани після минулорічного тріумфу "кінокоміксу десятиліття" "Avengers Assemble".
Кілька важливих цитат від метра:
Триквел "Титаніка", який планують The 20th Century Fox це "велика помилка";
Також, Кемерон прокоментував плани Disney створити ремейк "Покахонтас" тільки у космосі. "Гівно ідея" - пряма мова метра.
Також Джеймс Кемерон трохи привідкрив таємницю, щодо планів Marvel Studios на продовження Месників. Ключові тези:
В планах студії створення ще щонайменше трьох фільмів про Месників. Кемерон повернеться до режисури;
Він натякнув, що на це раз отримає ще більше творчої свободи. Як мінімум, він планує залучити до написання сценарію Джонатана Нолана, замість "якихось там" Саймона Кінберга, чи "боронь боже" Кевіна Фейгі;
Режисер каже, що порозумівся з головою студії Аві Арадом, та разом вони напрацювали спільне бачення розвитку кіносерії. Пряма мова: "Перші три фільми про Месників були таким собі epic conclusion всього того, що інші студії та режисери робили з персонажами Marvel у 1990-х та 2000-х. Ми провели грандіозну роботу, зібравши всіх їх під "одним дахом", пов'язавши всіх в єдину історію. Тим не менш, ці фільми (про Месників) все одно мали на собі той "наліт" кінокоміксів середини 2000-х. Ми плануємо створити справжній кіноепос, надихаючись такими шедеврами, як "The Lord of the Rings" та "Star Wars". Наступні три фільми, вірогідніше за все, будуть зніматись одночасно, аби мати змогу зібрати всю "банду" разом. Ми плануємо створити "кінотрилогію 2010-х" випустивши всі три фільми до кінця цієї декади."
На питання про можливий сюжет майбутніх фільмів, Кемерон дав довгий та розлогий коментар. Ось основні тези:
Події нової трилогії мають початись через кілька років після фіналу попереднього фільму;
Персонажі, яких можливо зіграють Том Круз, Бред Пітт, Джон Красінскі, Леонардо Ді Капріо та Кейт Вінслет, навряд з'являться одразу, але будуть "вводитись" в сюжет поступово;
Таким же самим чином, як і в першій трилогії, кожен наступний фільм буде починатись там, де закінчився попередній;
Основою сюжету буде "зіткнення 6 різних цивілізацій, як на Землі так і за її межами", тим самим планується масштаб "більший за масштаб Star Wars"
На просторах всесвітньої мережі, кілька днів тому з'явився нібито злитий драфт сценарію Джонатана Нолана, який має назву "The Avengers Returns". Блоггер під ніком MrGarrison69 провів розбір драфту, сформулювавши основні тези (УВАГА, МОЖЛИВІ СПОЙЛЕРИ):
Фільм починається з космічної битви між расами Крії та Скруллів. Капітан Марвел - герой раси Скруллів - ховає свого сина, який є першою в історії дитиною народженою від батька Крії та матері Скрулл, в космічну капсулу та відправляє на Землю;
На Землі світ дізнається про існування цивілізацій Ваканди та Атлантиди, які тисячоліттями скривались від людства. Між двома країнами починається війна, яку намагається зупинити Рід Річардс;
Месникам доводиться знову зібратись на розділитись на дві команди: одна команда, на чолі з Професором Ксавьєром, відправляється в космос, аби не дати втягнути Землю у війну Крії та Скруллів, а інша команда - на чолі з Рідом Річардсом - намагається зупинити війну між Вакандою та Атлантидою;
На певному етапі, свою присутність розкривають Нелюди, та стають певним "ланцюжком" між земним та космічним конфліктом;
Нових Месників - Залізної Людини, Капітана Америка, Тора, Людини-мурахи та Оси - у фільмі майже немає. Нібито Нік Ф'юрі та Брюс Беннер намагаються таємно зібрати цю команду;
Тор, який скривається за особистістю Дональда Блейка, прибув на Землю багато років тому з особливо місією, після Рагнарока в Асгарді, але через аварію при посадці частково втратив пам'ять;
Примарний Вершник Шибайголова повертається за Ніком Ф'юрі, має "страшну таємницю";
Росомаха буде пов'язаний з поверненням Капітана Америка;
Тоні Старк буде "неоднозначним" персонажем, та потенційно буде задіяний у вирішенні "питання Ваканди та Атлантиди".
Присвячується безсмертному та (на жаль) завжди актуальному оригінальному шедеврові Митця.
Дійові особи
Владімір, пересічний громадянин
Алєксандр, пересічний громадянин.
Надєжда, пересічна громадянка.
Ємєльян, пересічний громадянин.
Валєнтін, малолєтній пересічний громадянин, син Надєжди, та майбутній законотворець.
Гриша, аспірант-волонтер.
Миша, докторант-волонтер.
Толя, синок Опанаса та майбутній гравець онлайн-казіно.
Опанас, спрацьований офісник з Дніпра.
Голос із озера, який належить купающємуся пенсіонеру "особливого значення".
Дія перша.
Бунгало з крафтовим пивом і тигровими креветками-гріль біля Озера Молодості. Приємна літня погода з не дуже пекучим сонцем. В бунгало сидять пересічні громадяни та гpають у каpти.
Алєксандр (до Надєжди): Владімір-то твой в ігрє нє бєльмєса нє пєтріт!
Владімір: Нарвался на туза моєго, а тєпєрь вот і злішся. Злішся ведь, я віжу…
Ємєльян: Так что у нас тєпєрь, двє послєдніх?
Надєжда: Ти что, друг сітний, с луни что-лі свалілся? Щас дєвочєк-то нє бєрьом.
Алєксандр: Владімір, ти что підарас, с чєрві захода-то нєт! Ну ви посмотрітє, єму об’ясняєш, а он сідіт как нєрусскій, єблом торгуєт.
Надєжда: Валєнтін, японскій бог! Ти почєму у кота яйца-то откpутіл? Твой кот что-лі?
Валєнтін: Мамочка, адін pазочек-то дьоpнул…
Надєжда: Гляді у мєня, Валєнтін!
Алєксандр: Hадєжда, ну єго к манахам! Ми ігpаєм ілі нєт?
Валєнтін: Вот виpасту, дядя Алєксандp і вам яйца откpучу, чтоб ви блядовалі помєньше.
Всі пересічні регочуть. Hа озері потехеньку здіймаються хвильки і пpиємно блюпають у беpег.
Дія друга.
Плацкартний нежіночий вагон звичайного поїзда. На полках сидять Гpиша, Миша, Толя і Опанас. Вони дивляться в вікно, доїдають шаурму з вокзалу, п’ють дріп-каву і взагалі pозважаються – як то положено у поїзді.
Толя (дивлячись в вікно): Папа, оно диви – самосвал.
Опанас (гладить синка по голові): Ото, синок, якби ти щас на доpогу вибіжав, де той самосвал, так би усє кишки у тєбя і шваpкнули.
Толя: Папа, оно диви – поле. Папа, а там наші билі?
Опанас (гладить Толю по голові): Билі, синок, оні кpугом билі.
Толя: Папа, а оні там стоялі насмєpть?
Опанас (пиздить Толю по голові): Замовч!!! Hе пизди!!! Вже заїбав батька у доску!
Миша: Воно дитина, не понімає шо папі тяжело.
Гриша: Ви здалеку їдете?
Опанас: З Днєпрапєтровска!
Миша (дістає контабас): Батя, будеш пить?
Опанас: Та, блядська печінка… Hу наливай!
Толя: Папа, і мєнє дай!
Опанас: Hа! Тільки сцять не пpоси. Всі випивають.
Опанас: В Озері Молодості викупаюсь нахуй, і його от скупаю (показує на Толю). Йому вpачі сказали шоб багато купався.
Толя: Папа, а шо лучче – пулімьот чи танк?
Миша: Танк лучче, по пулімьоту pаз пиздане і пиздарики. (З цими словами Миша наливає біттер, затверджений Клопотенком, Опанасу, Гpиші, Толі і собі).
Толя: Папа, я, як виpосту, виучуся на ахвіцеpа чи на камандіpа. А шо лучче – ахвіцеp чи камандіp?
Гриша: Та адін хуй!
Опанас: Вафльониш ти іще на ахвіцеpа вчиться.
Миша: Скажи, Толя, “заєбал ти меня, папа, сваімі ахвіцеpами, я на озеро їду купаться. Хочеш купаться?
Толя: Я стpілять хочу!
Дія третя.
Вєpанда з крафтовим пивом, креветками-гріль та пересічними громадянами. Піднявся вітер, озеро пpиємно штоpмить.
Владімір (беpе в pуку чималу камінюку): Hадєжда, посмотpі как я щас камень-то бpошу!
Надєжда: Hу что ти, как пацан, сєбя нє уважаєш? Старий вєдь поц уже!
Владімір: Вот давай поспоpім раді смєха-то – тpі pаза подскочіт. (Владіміp кидає камінюку в озеро, яка відpазу тоне).
Надєжда: Hу что, обосpался підаpас? Что, нє стидно?
Ємельян: Владімір, камень-то плоскій надо бpать. Вот посмотpи какой у меня – pаз пять подскочіт!
Надєжда: Как пацани, єй богу. Люді-то кpугом смотpят, мудозвони стаpиє.
Владімір: Молчі шаболда, а то і тєбя бpосім в озєро нахуй!
Іспугана Hадєжда молчіт. Владімір и Ємєльян кидають камні. Алєксандp, завідуя їм, находить огромну камінюку і, вимахуючи нею, біжить униз.
Алєксандр: Пока ви тут мудохалісь, я вот что нашол! (Алєксандp показує Владіміру і Ємєльяну скользку пpотивну камінюку і швиpяє її в озеро).
Голос з озера: От я блядь щас якомусь підаpасу кину!!!
З моpя вилазить пенсіонер "особливого значення" в плавках і з золотими хрестами на волохатих гpудях. Одна рука у нього на 10 сантиметpів довша за іншу.
Пенсіонер (до Алєксандра): Я блядь пиздану адін pаз, так мєня в Феофанію возьмут, а тєбя нєт!!!
Валєнтін (до Алєксандpа): Дядя Алєксандp! Вам что, дядя калєка яйца откpутіт, чтоб ви блядовалі помєньше?
Тpивожна мовчанка, штоpм на моpі дедалі сильнішає.
Дія четверта.
Плацкартний нежіночий вагон звичайного поїзда. За столом сидять п’яні Гpиша, Миша, Опанас і Толя і ведуть свєтскую бєседу.
Миша (до Гриші): Сіжу я в баpе на Вірменській, кpугом дизайнерські стулья – заєбісь сдєлано! Заходить мудак і каже: “Ето мєсто мойо, может ви пєpєсядєтє?”. А я говоpю: “Hе хуя сєбє, ти шо оборзєл, может ти сам пєpєсядєш!”
Миша: Я єбу такі ваpіанти!
Гриша: Я тєбя за то уважаю, Миша, шо ти pісковий паpєнь.
Миша: В них там блядь, на уліцах всьо не по нашему написано. А спpосі шо-нібуть, так он сначала так подивиться, а потім по-своєму шось тиpи-пиpи, по-pуськи ніхуя не понімає. А тьолки хуйовиє в них, так (показує pукой біля голови) єщьо нічего, а остальноє хуйовоє.
Гриша: І шо, і кругом не по-нашему написано?
Миша: Да йоб твою мать, нахуя мнє піздєть?
Опанас (до Толі): Сина, оно подивись – гори!
Толя (без ентузіазма дивиться на густий ліс та гори): Папа, а лєс он большой і тьомний, так шо нічого не видно?
Опанас: С фонаріком відно.
Толя: А єслі фонарік зламався, тагда відно?
Опанас: Та заїбав відно, шо ж тогда увідіш!
Толя: Папа, а там в лісу наші?
Опанас (зловісно): Там кацапи…
Всі зловісно мовчать. Поїзд зупиняється, чути кpики “Пpиїхали!” і погpозливу сирену.
Дія п’ята.
Бунгало з крафтовим пивом [і пересічними громадянами]. Hа озері здіймається штоpм. Пересічні громадянами сидять у бунгало.
We will not say anything new, since these impressions have been strong for many years now - the people of the West perceive “russians” as residents of imperial centers. Guys, “russians” are only well-fed and prosperous residents of the city center of moscow, which are not much different from well-fed and prosperous citizens of the city centers of London, Rome or Paris. The same for residents of st. petersburg, a seemingly pro-European city and center of the so-called “russian culture”. However, you should find out that in the 18th century st. petersburg was built by Ukrainians captured in russia. Yes, yes, the “cultural capital of russia” stands on the bones of thousands of Ukrainians who were brought there in the same way as in the 20th century Ukrainians were taken to Siberia, where they built cities and developed infrastructure for russians. And just as it is happening now - in the 21st century.
In fact, friends, real “russians” are not at all spineless and pampered residents of a couple of russian megacities. Real “russians” are a deep folks. The same deep folks that lives in the vastness of Siberia and the Far East, unknown to most civilized people - that very “Northern Asia”. Strange name, right? You won’t meet it anywhere especially, because everyone is used to the fact that it’s “just russia”. This deep folks rarely leaves their habitats, where little is known about civilization - about paved roads, iPads, Xboxes, normal toilets or the same memetic washing machines or refrigerators. It is this deep folk, which makes up the bulk of the bulk of the russians, that brings the lenins, stalins and putins to power. And it is this deep folks that rapes Ukrainian children, kills pregnant Ukrainian women, destroys and robs Ukrainian houses.
If you think that they are doing this for the first time, then you, unfortunately, you are deeply mistaken. They have been doing this for centuries. It was this deep folks who did the same thing in 1917-1920, it was this deep folks who killed millions of Ukrainians by artificial starving in 1932-1933, in order to then rob and settle in the house in Ukraine. It is this deep folk that is doing this today.
If you think that the existence of a deep folks justifies the so-called “civilized russians” from moscow and st. petersburg, then you are mistaken again - this is the same deep folk who broke into the “closed club of satiety” and tries to impersonate civilized people. In fact, the inhabitants of moscow and st. Petersburg are the same deep folks - they just managed to wash themselves and find out what is a washing machine, computer, olive oil, Nintendo Switch and so on.
Perhaps you will say that the deep folks are not guilty, that their “politicians” or “czars” are guilty, that they brought this deep folks to such a pure state. However, no. They have been like this all their history. All these monsters lenins, stalins and putins are just aggregated deep folks, just aggregated “common russians”. And these aggregations are needed by deep folks to hang on them all their collective crimes. The deep folks have been doing this for centuries. And they will do so as long as it is allowed to do so.
In the early 1920s, they tried to deceive the people of the West by kneeling down and asking for help.
But it is enough to feed them and help them to get up form their knees, and they immediately begin to become impudent, behave aggressively, threaten, and then …then the deep folks from russia come to Ukraine, rob Ukrainians and doom millions of Ukrainians to starvation - this is called the Holodomor.
In the early 1990s, the people of the West again took pity on the deep folks, when they fed them, they thought that russians are struggling to be free, that they should be helped to get off their knees and start to live as civilized people.
But they just repeated everything by the same scenario. They get off their knees, created a putin, and as a result - Bucha, Mariupol, Kharkiv…
It is unprofitable for the Western states to know anything about the deep folks - it is better when 1/6 of the land sits quietly, drink vodka and sells its energy resources.
When we talk about this deep folks, about these “common russians” like this, they called us “nazi” and” fascists”. But Ukrainians didn’t rape and killed russian kids and women, Ukrainians didn’t rob their houses and steal their goods. This is what “russians”, this deep folks have done with Ukrainians, and then, they called Ukrainians “nazi”. Just because they can’t stand how we can live as civilized people when they live like a horde of orcs. And they will continue do this, until we won’t stop them.
Вулиця "гвардєйцев-широнінцев - мабуть остання з найбільших вулиць Харкова, яка досі носить на собі кацапське тавро. Якщо вам здається, що представники влади, руками активного прошарку населення, займаються умовним окозамилюванням з процесами "декомунізацією", "деколонізацією", "дерусифікацією" і т.д., то вам треба трошки дізнатись значення цих двох слів у назві однієї з найбільших салтівських вулиць.
"Гвардійці-широнінци" - черговий відомий радянській міф, який був неодноразово розвінчаний не тільки в Україні, але на московії. Так званий "пьотр широнін", командувач тих самих "гвардійців", уродженець російського міста в'ятка, нині відомого як кіров рєспублікі удмуртія, який там же і похований. В 2022 році, після початку Великої Війни, на московії почали формувати так звані "добровольчі батальйони". За інформацією як в наших ЗМІ, та і в московських, в кіровє було організовано так звані добровольчі батальйони "широнін" та "в'ятка". Очевидним є прямий зв'язок, між назвою харківської вулиці, яка достатньо сильно постраждала від московських обстрілів, та тими іменами, які московити дають своїм ордам, які йдуть в Україну вбивати українців.
Ця вулиця, як вже було сказано вище, є однією з найбільших салтівських вулиць, яка починається з Салтівського Хлібзаводу (буд. №1) на перетині із Салтівським шосе, тобто від району перших салтівських селищ, та простягається до межі міста через Північну Салтівку, де перетинається з вулицею Наталії Ужвій.
Навпроти торгового центру "Екватор" знаходиться гаражний кооператив "Північний". Чи думали колись мешканці Північної Салтівки, які роками паркували там свої автівки, що це місце колись потрапить на шпальти The Washington Post, коли по ньому будуть гатити з артилерії московити?
Так чому ж жертва має продовжувати носити тавро насильника?
Є пропозиція перейменувати вулицю "гвардєйцев-широнінців" на Вулицю 8-го Вересня. Чому саме така назва?
8-е Вересня це "середина" Харківського контрнаступу в 2022 році (принаймні за офіційною версією).
8-е Вересня це день народження Наталії Ужвій, вулицею якої завершується Харків, та Вулиця.
8-е Вересня може мати релігійні та традиційні елементи, наприклад, адже в цей день святкують прадавнє свято Рожаниці.
8-е Вересня може мати як особистий, так і загальний контекст в залежності від сприйняття.
А ще, в Іспанії, яка нам активно допомагає, це день волонтера, а в нікчемному оон це день вибачень.
Перші дні осені на Північній Салтівці завжди були особливими. Через наш двір, посеред вишні та абрикосів, знову простягались потоки школярів, а місцеві дідугани намагались щось наловити в ставку за домом серед болотних черепах.
Хоча життя ніби все ще там, серед понівечених будинків, треба бути реалістами і розуміти - як було вже не буде. Фотографія нижче зроблено з того вікна, яке стало дірою на фото вище. Тому немає вулиця, де стоїть цей будинок, нести на собі тавро, під яким московські живодери приходять нас вбивати.
Розтрощений московської ракетою кабінет російської мови та літератури №50 в Харківський Школі №17 - яскрава ілюстрація Українського світу в якому ми живемо. Та як би ми не намагались відокремити себе від цього світу - ми є його складовою частиною. Взагалі, бажання відокремити себе від оточуючого світу є можливо головною формуючою ознакою нашого покоління - покоління створеного в романтичних та наївних 1990-х, та сформованого в теплих і комфортних 2000-х.
Час від часу чуємо, що ось ніби нещодавно 1980-ті були позавчора, а 1960-ті якихось 30 з гаком років тому. Але реальність робить не приємний бац, і виявляється, що 1980-ті вже були ціле людське життя потому, а ці кольорові 1960-ті - більш ніж півстоліття тому. Час минає швидше, ніж ми встигаємо його відчути, бо коли все ж таки відчуваємо, то виявляється, що час вже сплинув. Чи то така природа людини, чи то таким є космос, чи то людина в космосі, або космос - в людині. Так чи інакше, але у вирі хороших і поганих подій, епідемій і війн, голоду і руїни, смертей і поїздок на море, формується те, що ми називаємо "життя", яким би воно час від часу мерзенним і порожнім не здавалось. "Життя", якому ми постійно шукаємо пояснення, натрапляючи як на чужі, так і на власні маніпуляції. Ми (не всі) постійно копирсаємось в собі, в світові, в сенсах (і не тільки), намагаючись осягнути це "життя", поки плин часу поступово його розмиває. Процес амортизації починається від народження. Так само, як природа не жаліє будинки, за якими не доглядає людина, так само природа не жаліє людей, за якими не доглядають інші люди.
Кожне покоління, хоче воно того чи ні, представляє собою як суб'єкт, так і об'єкт цього світу. Від свого народження до згасання і смерті, покоління балансує між цими двома станами - покоління використовують інші покоління, або підлаштовувати світ під себе, а саме покоління робить те ж саме з поколіннями молодшими. Слово на букву "с", що в буддизмі позначає вічне коло переродження вже настільки тхне смітником біля макдональдзу, як його багаторазово використовували всякі хіпстери 2010-х та екзальтовані псевдоінтелектуали. Але так, слово на букву "с", що в буддизмі позначає вічне коло переродження, на жаль, ідеально підходить для того, щоб описати життя будь якого покоління - в цілому й для кожного індивідууму зокрема.
Безпосередньо те безіменне покоління, про яке йде мова, з'явилось в епоху, що була породжена ейфорією 1989-1990 років. Колись давно, Західній Цивілізації довелось піти угоду із "меншим злом", аби перемогти, як їм здавалось, "більше зло". І ось Західна Цивілізація переживала останні роки свого Золотого Віку, який, як здавалось, вона виборола не в останню чергу через угоду із "меншим злом". Ейфорія цих останніх років була забезпечена нібито "безкровним" вирішенням питання з "меншим злом" - нібито зло само собою якось "розсмокталось", і тепер ми всі будемо жити дружно. Нарешті, тепер, наприкінці кривавого та людожерського, але такого карколомного ХХ століття, настане той омріяний "мир у всьому світі"! І саме в цю натхненну епоху кінця 1980-х початку 1990-х на світ з'являється наше покоління - покоління дітей 20,25.
Шкода, що ці "надії дорослих" були лише солодкою (само)брехнею, ніби примарою оазісу в пустелі, якби її зробили штучно. І все би було б нічого, крім одного маленького нюансу - ціле покоління, що з'явилось в роки цієї ейфорії, у фіналі ХХ століття, увібрало в себе цей оманливий запах свободи, цей фантастичний смак найвищої, здавалось би, точки розвитку нашої цивілізації. Ніби ось воно все перед нами - в дитинстві цього покоління народжується нібито найкраща музика, знімаються нібито найкращі кінострічки, кордони й межі нібито стираються, а технології розвиваються швидше ніж будь коли. Нібито. Річ у тім, що це маленький нюанс якраз і полягає в тому, що покоління, що з'явилось буквально на вершині піраміди Маслоу, в наступні чверть століття має не злетіти ще вище, а впасти буквально до самісінького фундаменту цієї піраміди. Ніхто не пояснив, і не міг пояснити, що ейфорія скоро закінчиться, і хоча ми ще по інерції будемо жити у цьому ж самому вирі у легендарні Нульові, все остаточно пройде в 2010-х, а в 2020-х все стане набагато гірше.
Еліти Західної Цивілізації обіцяли, що справжній Золотий Вік "миру у всьому світі" настане у XXI-му столітті. Невідомо достеменно, чи ці еліти підозрювали, що говорять неправду, чи дійсно вірили в те, що кажуть, або ж спеціально створювали ілюзію. Так чи інакше, але саме це Покоління стало головним об'єктом в глобальному світі. Вони були впевнені у свободі та відсутності кордонів, які мають від народження. Ці відчуття були сформовані у Покоління на певному метафізичному рівні. Неважливо хто ти, де ти народився, як ти розмовляєш, і що тобі подобається - ти нібито можеш сам обирати будь-який елемент власної особистості. Більше того - ти сам можеш створити для себе будь-яку особистість, а завтра, якщо вона тобі набридне, то створити нову. Тепла, а іноді занадто гаряча, ванна ейфорійного кінця ХХ-го століття навчила Покоління фокусуватись на собі, проживати це життя крізь себе. А для того, аби закріпити цей ефект, Покоління навчилось відокремлювати себе від оточуючого світу, аби він не заважав бути максимально зосередженим на собі. Тому так і відбулось - вони самі обирають собі Батьківщину, мову, зовнішність та стать. Якщо цей світ лізе до них із своїми правилами і моральними компасами, від яких Покоління нудить, то вони просто знову переводять фокус всередину себе. Для Покоління справжній світ - всередині, а все що навколо - ресурс задля підтримки свого внутрішнього світу.
При цьому не всі представники Покоління саме такі, адже багато з них вже принесено в жертву кривавому молоху, якого нібито вже й поховали ще в ХХ-му столітті. Що ж пішло не так? Може не варто було укладати угоду з "меншим злом"? Еліти думали, що воно якось само собою розрулиться? Ні, на жаль це так не працює. "Менше зло" вижило, як то завжди буває, бо наш світ є самою звичайною, але складно влаштованою системою. І так, аби Західна Цивілізація, ядро нашого світу, продовжувало існувати, йому потрібне "менше зло". Воно як той знесилений Волдеморт - якась закривавлена кулька, щось ледве дихає. Воно знову відроджується, розростається, знову гине, але знову не до кінця. Це "менше зло" ніколи не добивають, завжди дають можливість вижити та відродитись, бо без нього не буде функціонувати система нашого світу. Та сама система, що дає можливість Західній Цивілізації існувати в ситих і теплих умовах, а Поколінню - жити з фокусом на свій внутрішній світ.
Наскільки можна бути безрозсудним, щоб думати, що це буде тривати вічно? Наскільки можна бути безрозсудним, щоб будувати довгостроковий перспективний "мир у всьому світові" маючи у фундаменті цієї конструкції угоду із самим злом? Але, задля свого виживання, еліти Західної Цивілізації будуть йти до кінця, аби довести, що вони були праві, що угода зі злом може принести злагоду. Вони будуть приносити у жертву все, що не шкода, і в першу чергу - Покоління. Так, воно перше піде на жертовний вівтар, у дурнуватих намагання "задобрити зло". Нібито "ось зараз вони нажруться, і ми знову заживимо, як раніше". Але ні. Угода зі злом, якщо продовжувати проводити аналогії зі світом Гаррі Поттера - книжки, які буквально навчили наше Покоління читати - це те саме, що намагання Дамблдора знищити перший голокракс.
Західна Цивілізація, через свою угоду з "меншим злом" самостійно і добровільно інфікувала себе. Народжуючи Покоління в ейфорії кінця ХХ століття, вона не розуміла, що вже хвора, і далі буде тільки гірше. Але яка приємна новина для еліт Західної Цивілізації - нове Покоління прийме на себе основні симптоми хвороби - чи то буде гинути в найкривавіший війні після Другої світової, на яку всі намагаються закрити очі, чи то буде споживати наслідки глобалізації та лівацької лібералізації. Що в першому, що в другому випадку наслідок один - наше Покоління може стати останнім. Якщо не останнім, то наступне покоління буде іншим - чисельно меншим, якісно не напитаним ейфорією свободи кінця ХХ-го століття.
Наше Покоління Дітей 20,25 вже пройшло шлях щонайменше чверті століття - хтось давно вже в землі, хтось з посмішкою видаляє собі геніталії, а хтось намагається знову повзти по піраміді Маслоу. Наше Покоління було приреченим стати жертвою угоди Західної Цивілізації із злом. Кого більше з нами немає навряд отримає безсмертя у пам'яті тих, хто так і залишився дитиною кінця ХХ-го століття - інфантильною, віруючою у примарну неіснуючу "свободу", впевненою у власних правах та відсутності обов'язків, самозакохану, але іноді готовою принести себе на жертовний вівтар заради інших.
Бо діти 20,25-го століття це сучасні дорослі, котрі так і залишились тими дітьми на зламі віків, і яким випало на долю втримати цей світ - як мінімум спробувавши полагодити той старенький моральний компас.
The 23rd of November, 2024 is The Memory Day of victims killed during the Holodomor - a genocide of Ukrainians organized during 1932-1933 by moscow, using artificially created famine.
At this time, Kharkiv was not only the capital of the Ukrainian cultural revival, but also the “capital” of the moscow (russian) occupation government. Kharkiv turned into the epicenter of the Holodomor. The “wounds” from this terrible crime committed by the moscow (russian) occupiers and their accomplices have not yet healed, both on Kharkiv’s body and in it’s soul.
Today, during the full-scale russian-Ukrainian war, moscow is trying to repeat this crime, arranging mass murders and rapes of Ukrainian women, children and men (Bucha, Irpin, Izium, Mariupol…), massive missiled attacks on the public objects (Kyiv, Vinnytsia, Kremenchug, Kramatorsk, Lviv, Odesa, Izmail…) and on objects of critical infrastructure all over Ukraine.
The occupiers from the moscow, which calls itself as “russian federation”, are robbing the civilians and taking away food from the occupied districts of the Kherson and Zaporizhzhia regions, in exactly the same way as their “heroic grandfathers” did during the Holodomor of 1932-1933.
The occupiers are mass-deporting the civilians, including kids, from the occupied districts of Donetsk and Luhansk regions.
Ukrainian Crimea is still occupied by muskovites (russians).
Despite everything, Ukraine and Ukrainians continue to put up heroic resistance to the forces of evil, which call themselves “russians and the russian federation.”
annaxmalina
titsay
gummygunk
germansingergirl