atranarta

[atranarta]

Берлін – 3 місяці потому

Берлін нікого не залишає байдужим. У нього або закохуються з першого погляду, або його не розуміють, воліючи більше не повертатися. Я безумовно належу до першої групи, і хочу пояснити чому.

Багато людей уявляє Берлін надсучасною столицею процвітаючої країни, з усіма “стереотипними” німецькими якостями: пунктуальність, манірність, чепурність, порядність, чистота і охайність. Якщо у вас такі ж сподівання стосовно цього міста, готуйтесь бути розчарованими. Ці якості більш притаманні Західній Німеччині, Берлін же – повна протилежність описаного. Ті, хто “обпікся”, найчастіше звинувачують Берлін у тому, що він брудний, багатонаціональний, “постсовково”-сірий та депресивний, з купою бомжів та фріків. Не буду брехати, багато з цього – правда. Але хочете вважайте мене дурною, хочете – невиправним романтиком, але саме у цьому і є чарівність цього неймовірного міста.

Я розберу по пунктах. 

“Постсовкова депресивність”. Цього не відняти. Це є частиною нелегкої історії Берліну. Під час війни майже все місто було зруйноване. Його відбудовували з руїн, а іноді – і заново. Потім була Берлінська стіна, яка простояла 28 років. Звісно ж, це не могло не повпливати на архітектуру і всю інфрастуктуру. Зараз Східний Берлін місцями нагадує Київський Хрещатик, а місцями – типові житлові квартали з панельними багатоповерхівками. Звісно ж, після знесення Стіни ніхто і не думав про те, щоб зносити половину міста і відбудовувати її заново, адже у тих будинках жили люди. Але Східний Берлін можна назвати утопічним Києвом: тут немає бездомних собак, реклами та вивісок де попало, фасади будинків не спотворені супутниковими тарілками та нависними балконами, а навпаки – турботливо доглянуті: десь обшиті кольоровими панелями, десь – розмальовані якісним стріт-артом, входи в під’їзди акуратні і чисті, у дворах завжди прибрано, у всіх однакові вікна та однаково заскелені балкони. І знаєте, я помітила, що на цю “постсовковість” плюються тільки ті, хто на неї надивився у себе в країні. Деякі ж німці та іноземці навпаки обожнюють і плекають ці квартали. Певне для них це екзотика.

Багатонаціональність. Десь я читала, що Берлін є “найкольоровішою” столицею Європи. Я можу зрозуміти німців, яких це дратує. Але будучи приїжджою людиною, негативно висловлюватись на рахунок “кольоровості” вважаю як мінімум дивним і егоїстичним. Чому я, українка, маю право жити тут, а якийсь, скажімо, ліванець – ні? Звичайно, це приносить свої незручності. Наприклад, коли ведеш розмову з іноземцем з сильним акцентом, коли у тебе у самої ще бідний словниковий запас і акцент огого. Звісно, у деяких націй яскравіше за інших виражені деякі негативні якості. Наприклад турки багато смітять. Зате деякі росіяни і українці поводять себе, як королі всесвіту і ходять “під шафе”. Про все це можна довго розповідати і мінусів, звичайно, дуже багато. Зате завжди є можливість скуштувати якусь особливу аутентичну кухню, почути якусь абсолютно нову для тебе мову, побачити сотні відтінків шкіри і розрізів очей, познайомитись з будь-ким із них, з їхньою культурою.

Бомжі. Вони є і їх багато. Держава намагається максимально контролювати їх кількість та спосіб життя. Кожен безробітний тут отримує непогані гроші на харчування, медичне страхування та право на житло та роботу. Також тут є багато приютів та ночліжок, де вони можуть помитись, побритись та поїсти. Тому рідко який бомж має тут характерний запах, у багатьох з них є велики і милі песики, вони не агресивні і заробляють на життя тим, що продають спеціальні газети та журнали, які їм видає держава (ну і пляшки здають звісно теж). А якщо вони і випивші, то все одно людяні, добрі і адекватні. Зазвичай, такий спосіб життя – це їх свідомий вибір. 

Фріки. Не знаю як вам, але мені подобається те, що в Берліні можна бути ким завгодно. Берлін завжди прийме тебе, ким би ти не був – диваком, божевільним чи простим роботягою. Не важливо, скільки у тебе татуювань, якого кольору твоє волосся та наскільки чистий твій одяг. Панк-бабусі сидять на касах в супермаркеті, а сучасне покоління азіатських неоготів запросто працює в сфері обслуговування. Приїхавши сюди вперше 3 роки тому, я одразу відчула цю надзвичайну енергію, простоту і свободу самовираження. І саме тоді я зрозуміла, що колись обов’язково хочу тут жити.

Після об'єднання, Берлін до 2000 року складався з 23 адмінітративних округів, які дуже сильно відрізнялися один від одного за площею і кількістю населення. З часом їх об’єднали у 12, але досі ці райони дуже відчутно відрізняються один від одного – кожному з них притаманні свої особливості, у кожного є свій “центр” і своя ратуша. Часто, в’їжджаючи в інший район, з’являється відчуття, що ти десь в іншому місті. 

Окремо заслуговують на увагу берлінські кафешки, забігайлівки та ресторани. Основна їхня фішка – простота і “безпонтовість”. Як нещодавно сказала одна моя знайома: це коли ти заходиш в кав’ярню розміром не більше за твою ванну кімнату, сідаєш на якусь обтесану колоду і п’єш найсмачнішу каву в своєму житті. Особливо я люблю яскраво виражену еклектику в інтер’єрі – коли ти сидиш у старовинних оксамитових кріслах за чайним столиком ледь не Вікторіанської епохи, а за спиною у тебе сидить компанія на якійсь лаві, як у бабусі в селі, за, обклеєним наклейками, столом з Ікеї. Звісно є тут і пафосні заклади, але вони здебільшого зосереджені в таких же пафосних районах. Ми колись були в МакДональдсі в такому районі: зі шкіряними меблями, каміном і кришталевою люстрою.

Для нас з чоловіком Берлін – це місто, в якому ніколи не буде нудно, адже кожного дня тут проходять сотні різних івентів. І після чергової прогулянки містом, повертаєшся додому з купою емоцій і вражень, наповнений, щасливий та водночас відпочивший, наче після відпустки. 

Ну а найголовніша причина, чому ми обрали саме Берлін – це те, що тут ми почуваємося вдома. Ніразу у жодного з нас не було відчуття, що ми тут чужі чи небажані. Ми тут позбулися усіх своїх комплексів, ми не користуємося праскою, не переймаємося одягом, ми завжди посміхаємося незнайомцям, вітаємося та вибачаємося, і вони роблять це взаємно. Звісно, не варто зарікатися, адже хтозна, де ми опинимося через пару років, але зараз ми надзвичайно щасливі. Настільки вільно ми не почувалася ніде і ніколи, і ніякі чепурні будиночки та ідеально чисті тротуари нам не замінять того, що ми знайшли у Берліні. 

[atranarta]

Я тебе дружу

Я якось завжди фільтрувала своє оточення і ставилась до цього дуже відповідально. Я могла місяцями не виходити з дому, бо не мала друга, і мається на увазі не той, з ким можна погратися, якщо ти дитина, або сходити “бухнуть” чи “завіснуть”, коли ти дорослий, а той, з ким приємно мовчати. 

Я була інтровертом з народження. Вроджений інтровертизм. Бачили мультик про Чебурашку? От це я. І коли діти ганяли м’яча і придумували дурнуваті віршики без рими, я мовчки чекала на друга: читала, малювала, гуляла сама, співала деревам, розмовляла з вітром (це не для гарного слівця сказано, я дійсно розмовляла з вітром і намагалася розпізнати, що він мені відповідає). Скільки разів на запитання батьків: “Чого ти більше не граєшся з Маріною/Віталіком/Машею і т.д.”, я відповідала “Бо він (вона) тупий(а)!”. Мені було дуже самотньо. А тому, коли я знаходила дійсно свою людину, то хапалася за неї, як потопаючий хапається за кинуте рятувальне коло – мені не хотілося ні з ким її ділити, я ніби проростала в ній і відчувала, як вона проростає в мені. 

Я росла, розвивалася і змінювалось оточення навколо мене. Колись однодумців ставало більше, колись не було жодного. Але час і досвід залишав дійсно гідних. Я вибирала їх, ніби діаманти з піску: один за одним. Знаходила, довго крутила в руках, розглядала, пізнавала. Якісь з них були порожніми, якісь штучними, або припорошеними пилюкою. Але врешті-решт я змогла відібрати справжні. Найбільшим і найяскравішим з них виявився, звичайно, мій чоловік, яким я ніколи не перестану захоплюватися. І що найцікавіше: коли я знайшла його, то цих діамантів навколо стало одразу так багато! Їх кількість зростала у геометричній прогресії і продовжує зростати. І вони усі справжні і яскраві. І це щастя.

І от знаєте, є такі люди, яких не бачиш роками, а потім випадково зустрічаєш і відчуваєш: друг. Це коли ви, незалежно від часу і відстані, залишаєтесь завжди на одній хвилі. І це найбільший кайф в житті! Коли ти поряд зі своїм діамантом, навіть якщо він не знає, що він для тебе такий важливий, ти внутрішньо посміхаєшся і грієшся, і немов стверджувально киваєш: моє. Ви навіть можете не бути особисто знайомі. У мене, наприклад, таке відчуття дружби і ніжної любові викликає один музичний гурт. Є люди, яких я ніколи не зустрічала наживо, і такі, яких бачила раз чи два в житті. Я не обов’язково з ними багато спілкуюся, хоча найчастіше таки багато. Це внутрішнє. А знаєте, як розпізнати, що ви “моє”? От коли я дивлюсь на вас закоханими очима, то можете у тому не вагатися :) Я не завжди явно проявляю свої почуття, бо мені здається, що якщо почну, то задушу вас ними, та і не знаю, чи завжди вони вам потрібні та доречні. Але просто знайте :)

Я не хочу називати імен, але, надіюсь, ті, кому я присвятила цей пост, впізнали себе в ньому. Люди, вас так багато і ви всі такі кльові і неповторні! Якби зібрати вас усіх вкупу, то я б, певне, померла від передозування щастям! Мені просто хочеться сказати кожному з вас: я тебе дружу. 

:)  

[atranarta]

90 днів затишку

Я народилась дорослою: обирала книги замість прогулянок, книги – замість друзів, книги – замість галасливих однолітків. 

А знаєте, чим я найбільше любила гратися до 5 років? Маминими руками. Коли мама дивилась телевізор, я просила її зібрати пучки пальців разом, утворюючи такий собі дзьобик. Але в моїй уяві це було найкрасивіше дитяче личко. І це була моя дитина. Я загортала її в кольорові тряпчини, колисала, годувала. А дитина уміла рухатись, плакати і сміятись не тільки в моїй уяві, як зі звичайними бездушними ляльками, а насправді! 

У мене завжди було мало друзів і я якось звикла змалечку пояснювати, чому не люблю галасливі компанії та емоційні розваги. З дитинства відчувала себе занадто дорослою для свого віку – ніби одразу народилась 25-річною. Важко знаходила однодумців, зате коли знаходила, то надовго. Інтелект та почуття гумору завжди були тими головними рисами, завдяки яким люди і поселялися в моєму серці. 

Тому й не дивно, що народившись в прекрасну пору – в кінці весни, я все ж люблю осінь… По настрою і темпераменту. Вона якось перекликається з моїм внутрішнім єством, наповнює затишком і теплом зсередини. І ніби зовсім по-іншому відчуваєш життя і світ навколо. 

Сонце м’яко обволікає теплом. Дерева – найрізноманітніших кольорів. Безкінечні урожаї улюблених овочів та фруктів. А ранкові тумани? Як їх не любити. Кутатись у в’язаний светр і теплий шарф під зриви холодного вітру. А якийф кайф потрапити під листопад! Гаряча кава чи какао навіть якось смакують восени по-іншому! А що може зрівнятися з затишними осінніми вечорами вдома? Закутавшись в теплий плед під запах шарлотки, спостерігати за холодним дощем, дивитися улюблені романтичні комедії та обійматися. І якщо весна – це час першої закоханості, то осінь – це коли назавжди… 

Я настільки люблю осінь, що мене навіть не дратують дівчата, які валяються в парку на листі, фоткаючись на аватарку. Ну а шо, бо є чого – краса ж :) 

І коли більшість людей кричить “Літо, повернись”, я тихо шепочу “Нарешті осінь” :)

[atranarta]

Быть женой программиста

Сегодня ровно 3 года с тех пор, как я связала свою жизнь с программистом и чуть больше полутора лет замужем за ним же.

Бытует мнение, что IT-шники – это почти как субкультура: сутулые, занудные, замкнутые, необщительные ботаники с немытой головой, одевающиеся в растянутые свитера и носки под сандали, интересующиеся только компьютерами и всем, что с ними связано, а на девушек если и заглядываются, то только из любопытства. Не знаю, когда и почему появился этот стереотип, но, признаться, я тоже относилась к людям, которые верили в него. Пока “случайно” не вышла замуж за программиста.

И сегодня я хочу отступить от моих стандартных поздравительных сентиментальных постов и написать, что же для меня значит быть женой программиста :)

Итак…

- Быть женой программиста – это когда после прочтения н-ного количества умных книг, уже не можешь серьезно воспринимать художественную литературу из-за наличия воды, ненужных предложений с подробным описанием, скажем, рабочего кабинета второстепенного героя, или теплого летнего денька.

- Быть женой программиста – это когда даже вашу кошку зовут Фича (от “feature”).

- Быть женой программиста – это слушать его самоупреки о том, что у него плохой день, потому что из 16ти часов бодрствования, он потратил на написание кода всего лишь 10.

- Быть женой программиста – это когда он, с кровью и потом, превращает тебя из гуманитария-неудачника во вполне сносного верстальщика.

- Быть женой программиста – это когда он очень гордится, когда твои профессиональные навыки переплюнули его.

- Быть женой программиста – это на праздничных ужинах вместо совместных фотографий показывать родственникам результаты ваших совместных трудов.

- Быть женой программиста – это когда в его особенные дни… – перед дедлайном, это улыбчивое, добродушное и веселое солнышко превращается в гиперчувствительного и очень раздражительного Халка.  В этот период нужно придерживаться одной стратегии – не можешь помочь, не мешай: не греми кастрюлями на кухне, не приходи к нему с новостями. Сиди в отдельной комнате, передвигайся на цыпочках, дыши очень тихо и не испытывай судьбу. Иногда подноси еду и опять уходи. Не мешай творческому процессу, а то рискуешь испортить ауру.

- Быть женой программиста – это когда в семейном диалоге двусмысленные шутки типа “Давно не пушал, назревает конфликт” становится нормой.

- Быть женой программиста – это когда вы выбрасываете телевизор из-за ненадобности.

- Быть женой программиста – это когда в доме постепенно накапливается просто огромное количество всякой техники, примочек и гаджетов.

- Быть женой программиста – это слушать его восторженные 10-минутные рассказы о решении какой-то сложной задачи и не понимать почти ничего.

- Быть женой программиста – это как с котом: нужно вовремя кормить, гладить и не отбирать мышку.

- Быть женой программиста – это покупать с ним одежду почти так же, как технику: здесь на рукаве шов на 3 мм выше, чем на правом, расстояние между пуговицами не одинаковое, перекос эмблемы на груди составляет 3 градуса, этот оттенок синего цвета подчеркивает синяки под глазами, а этот – нет. С одной стороны из-за такой придирчивости и вниманию рискуешь годами искать нужный зеленый оттенок брюк, а с другой – зато если найдете, то действительно лучшее из того, что было.

- Быть женой программиста – это когда ты пишешь код, а он смотрит на это таким восхищенным взглядом, как будто это самое прекрасное и величественное зрелище, которое он видел в своей жизни.

- Быть женой программиста – это жить с задротом по жизни: все должно быть правильно, аргументированно и логично обоснованно.

- Быть женой программиста – это когда он оплачивает лицензионную версию Фотошопа и прочих программ, которые можно использовать бесплатно, из-за уважения и солидарности к разработчикам.

- Быть женой программиста – это использовать приложения для всего –  от ведения менструального календаря до  контроля над продуктивностью своего времяпрепровождения и трекинга показателей собственной домашней метеостанциии.

- Быть женой программиста – это знать наизусть имена всех супергероев, названия старых игр, игровых приставок и пр.

- Быть женой программиста – это научиться отличать критику от упрека, принимать ее и использовать в свою пользу. Например, если он сказал, что борщ/код/новый цвет волос – говно, это совсем даже не укор, а констатация факта и возможность что-то исправить.

- Быть женой программиста – это когда он – перфекционист во всем. Все, к чему он приступил, должно закончится идеально. Будь то забитый гвоздь в ванной, букет цветов, секс или написание кода. Но, при этом, не требует такой же идеальности от меня: пригорел плов – и так съест и добавки попросит, окна год не мыты – даже не парится, в доме не идеально чисто – главное, чтобы мусор не мешал передвижению. 

- Быть женой программиста – это когда ты уже настолько в теме всех гиковско-программерских тусовок, приколов, фич и новинок, что другие ребята-программисты, называют тебя “чувак” и “братюня”.

- Быть женой программиста – это когда знание кода вытесняет знание о том, как варить борщ.

- Быть женой программиста – это когда слова типа “фича”, “трекинг”, “баг”, “фикс”, “хак” и пр. стали обязательными атрибутами вашего обыденного лексикона. 

- Быть женой программиста – это когда, глядя на этого гения, удивляешься, что вообще вышла замуж с такими мозгами.

- Быть женой программиста – это когда вы вместе выходите “в свет” раз в месяц и никого из вас это не смущает. Ведь, из-за его разносторонности, он умеет создать в четырех стенах вашего дома собственный мир – во всем комфортный, интересный, веселый, захватывающий.

- Быть женой программиста – это когда он даже к комплиментам и признаниям в любви относится систематически: “Я уже однажды сказал тебе, что ты красивая и что я тебя люблю,– зачем повторять это каждый день? Я сообщу тебе, если что-то изменится”.

- Быть женой программиста – это быть всегда в тонусе и желании развиваться, ведь он своим примером так вдохновляет и не дает “застопориться”.

- Быть женой программиста – это не нуждаться больше ни в чьем общении, ведь он знает все на свете. Может рассмешить и утешить, быть дерзким и нежным, быть учителем и любовником.

- Быть женой программиста – это быть женой изобретателя, философа, психолога, физика, инженера, конструктора и разработчика в одном лице.

- Быть женой программиста – это конечно же весело и ничуть не скучно, ведь мне достался самый веселый, умный, целеустремленный, изобретательный, заботливый, верный и во всем лучший мужчина на свете!

С праздником, любимый! :)

[atranarta]

Барселона. Побачити і закохатись.

Уявіть на хвилину місце, де завжи тепло, де є гори, море, пальми, в яких гніздяться папуги, де старовинна, чудово відреставрована архітектура переплітається з стильною сучасною, де люди завжди усміхнені і добрі, де чисто, де є вузькі вулички в жилих кварталах, і в той же час – є величезні просторі доглянуті площадки, створені для того, щоб просто було приємно ними прогулятись. Уявили? Так от, це місце існує. І це – Барселона!

Отже, 24-го вересня ми прилетіли до Барселони. Ми – це компанія з 7-ми чоловік – 3 дівчини і 4 хлопця.

Деякі з нас летіли туди вперше, а деякі – 2-й, 3-й і навіть 4-й рік підряд. Летіли лоукостом без багажу. Оселилися в гарненькій та просторій квартирці в самому серці Барселони – Готичному кварталі.

Пошуком квитків та квартири почали займатися ще в лютому, а тому на цьому вдалося значно зекономити.

Клімат Барселони - середземноморський, з м'якою сухою зимою і теплим, вологим літом. Найспекотнішими є липень і серпень, коли температура може досягати навіть 40 градусів, найхолодніші – січень і лютий, коли темпераура в середньому коливається біля 14 градусів тепла. Під час нашого відпочинку температура коливалась від +19 до +26. В Барселоні доволі вогко, тому завжди відчувалося градусів на 5 тепліше. Вересень і жовтень – сезон дощів, але в цьому немає нічого страшного – все одно було достатньо тепло для відкритого взуття і чисто, щоб не забруднитися в калюжах.

Їжа. Барселона – місто морепродуктів, а тому у більшості ресторанів в меню переважають саме вони. В Каталонії великою пошаною користується рис – його тут готують із чим завгодно. Найбільш відомий вид - паелья. Також іспанці люблять свинину. Недарма іспанським національним делікатесом є хамон. З напоїв потрібно мабуть виділити нашу улюблену сангрію ;)

Дуже нас здивував ринок Бокерія. Це великий відкритий ринок, в якому можна купити майже все – від білої каракатиці та восьминога до свіжих фруктових смузі та фрешів. Голодними туди краще не ходити – все таке красиве і апетитне, що ви ризикуєте залишити там кругленьку суму :)

На цьому ж ринку є окремі прилавки, де готують їжу. Що дивно для слов`ян – при всьому цьому розмаїтті, на ринку на диво чисто. Весь товар аккуратно розфасований в тари і представлений на вітрині найпривабливішим чином, з прилавків не тече і не капає, адже кожен продавець зацікавлений в охайності свого робочого місця.

На самих вулицях Барселони чисто та прибрано. Декілька разів на день, окрім прибиральників, вулиці чистять машини з щітками, як і по всій Європі. З 18 до 22 години іспанці виносять мішки зі сміттям просто на вулицю, під двері під'їздів, щоб приблизно в цей же час спеціальна машина зібрала їх.

Ми помітили, що вся Барселона щедро нашпигована усілякими інсталяціями, спорудами та іншими штуками, які не несуть ніякої функціональної цінності, а зроблені просто для краси.

Так само не скупі каталонці і на дорожнє покриття – кольорові вставки в асфальті, мости, встелені деревом у формі зігзагу, плитка Гауді, бруківка... Це настільки приємно – переконуватись, що всі отримані гроші, йдуть на благоустрій міста. Ні в чому не видно економії. Все дорого й добротно зроблено! Щось будується, щось реставрується, щось облагороджується.

Самі іспанці видались дуже мирними, добрими і відкритими людьми. Завжди усміхнені, усім задоволені і вільні. Вільні в поведінці, вільні у самовираженні, вільні у виборі. Тобі 60, в тебе обвисла шкіра і груди, але ти любиш засмагати топлес? В Барселоні тобі не те що нічого не скажуть, а і не подивляться, бо це нормально! У тебе волосся зелено-малинового кольору, пірсинг і татуювання по всьому тілі? В Барселоні таких повно і їм ніхто не забороняє так виглядати і ніхто їх не засуджує за їх погляди. Таких прикладів можна навести дуже і дуже багато.

Проте не потрібно бути занадто легковажним – в Барселоні багато кишенькових злодіїв. Одного разу одного з наших друзів ледь не пограбували, при чому це було в людному місці і грабіжники мали пристойний вигляд. Тому тримайте цінні речі при собі і будьте пильними, якщо вас намагаються відволікти розпитуваннями чи розповідями. 

Як навколо міста, так і в самій Барселоні є відмінні піщані і обладнані пляжі з душовими кабінками, туалетами, барами та ресторанами. У самому серці міста - пляж району Барселонета з найм`якшим, найчистішим і найприємнішим піском, на якому я коли-небудь була. А море – надзвичайно чисте і прозоре. Паралельно пляжу – набережна з пальмами, велосипедними доріжками і лавочками. Кожного вечора пляж чистять, прибирають, переривають пісок. Крім засмагання, там майже постійно проходять якісь заходи – ігри в волейбол, медитація, різні види єдиноборств та фізичних вправ. Ми з Валєркою купалися лише двічі, адже в Барселоні є купа інших більш цікавих варіантів проведення часу.

Якщо ви зацікавлені в тому, щоб побачити як можна більше за найменший проміжок часу, можна взяти автобусний тур Барселоною. Проте особисто я рекомендую вам взяти на прокат байк, електробайк, електросамокат, або скутер. Екскурсії і історичні факти вам ніхто не розкаже, проте ви матимете можливість побувати там, де хочете саме ви і так довго, як вам заманеться. Ми взяли електробайк на 10 годин. Години розбили на два дні і влаштували собі незабутню поїздку в ті місця, куди б ми ніколи не дійшли пішки.

Саме завдяки електробайкам за день ми побачили на 80% більше і на стільки ж менше втомилися! Ну хіба ж не чудо? :)

Барселона – це місце, яке не поміститься ні в один об`єктив фотокамери, адже кожен її сантиметр вартий уваги, а описати всі визначні пам'ятки і краси міста нереально – їх треба побачити!

Почну мабуть з Готичного кварталу, який є історичним центром міста та справжнім куточком Середньовіччя. Велика частина тутешніх будівель датується 14-15 століттями. Також тут можна знайти споруди часів древніх римлян. 

Головна визначна пам'ятка – Кафедральний собор, або Собор Святого Хреста і Святої Евлалій, який вважається одним з найкрасивіших не тільки в Барселоні, але і у всій Іспанії. Його будували з кінця 13 століття до середини 15 століття, і сьогодні саме він, служить резиденцією архієпископа. 

Звичайно неможливо не згадати про геніального Гауді. Він жив ще в 19 столітті і з того часу і дотепер дивує абсолютно іншим, чудернацько-дивним поглядом на архітектуру. Серед його визначних робіт нам пощастило побачити парк Гуеля,

дім Батльо,

Дім Міла (фотка з Інету)

і звісно ж Саграду Фамілію.

Остання почала будуватися виключно на пожертвування прихожан ще в далекому 1882 році і будуватиметься мінімум ще 15-20 років. До цих пір храм не побудований і наполовину, а з 18 задуманих над ним височать лише 4 башти. 

Проте і в такому вигляді він вражає масштабами і деталізацією.

В завершеному вигляді Саграда має сягати 170 метрів! Дай боже дожити до того часу і побачити це диво на власні очі! :)

Знаменита пам'ятка Барселони – гора Монжуїк, де на висоті 173 м в 1929 році був побудований футуристичний Магічний фонтан з його щовечірньою кольоровою підсвіткою і Національний музей мистецтва Каталонії (MNAC).

Також на горі розташований найбільший європейський парк площею в 70 000 га, звідки відкривається просто казковий вид на місто і порт Барселони!

Гора Тібідабо – найвища точка Барселони (512 м над рівнем моря). На її вершині знаходиться один з найстаріших парків атракціонів (1889 рік) та побудований храм Святого Серця.

Звідти відкривається один з найкрасивіших видів на місто!

Одним із найяскравіших моментів нашої подорожі стала поїздка до одноіменного монастиря, який знаходиться на горі Монсеррат на висоті 725 м над рівнем моря в 50 км від Барселони.

Мабуть вперше в житті мені постійно хотілося одночасно кричати і плакати від тієї краси! Тінь від гори простяглась на десятки кілометрів, хмари зачеплялися за гірські вершини, а під самою горою у вигляді кольорових крапочок виднілося місто!

Сам монастир був побудований ще в далекому 1025 році, але він і досі діючий. У нього можна потрапити абсолютно безкоштовно, лише відстоячи у черзі таких же охочих :) Висота самої гори Монсеррат складає 1236 м. До найвищої її точки можна добратися фунікулером або пішки. Також організовуються групові підйоми з обмундируванням та палатками.

Ще дуже хочеться згадати про музей науки CosmoCaixa. Він, мабуть, не дуже відноситься до історичних пам'яток, але вразив мене просто до глибини душі...і мозку! %) Цей музей займає площу в 45 000 кв. м. Тут є 8 діючих залів з різноманітними експозиціями – геологічна стіна, зал матерії, площа науки і т.д. Тут є цілий ряд пристроїв, що демонструють фізичні закони в дії. Усі виставлені моделі не просто діючі, вони знаходяться у вільному доступі. Будь-який відвідувач може їх активувати і скільки завгодно спостерігати та експерементувати.

Але апогеєм музею є обширна експозиція тропіків Амазонки! Вона розміщується на площі в 1000 кв. м. і вся знаходиться під плоским скляним дахом. Цікаво те, що це не звичайне скло. Воно пропускає ультрафіолетові промені. Шматочок Амазонки тут процвітає з усіма своїми рослинами і живими організмами. Окрім різноманітних рослин і дерев, тут є змії, качки, усіляки риби, якісь чудернацькі птахи, капібари, каймани тощо. Там навіть періодично йде штучний дощ!

В самі тропіки можна вільно зайти через невеличкий підземний тунель, який знаходиться на рівні води експозиції, і подивитися на підводний світ.

В самій "музейній Амазонці" дуже парко і волого, а тому при всьому бажанні, дуже довго там побути не вдастся. Зате спостерігати на все зі сторони залу можна хоч цілий день. Квиток до музею коштує всього 4 євро! 

Також при музеї діє планетарій! Нажаль, у нього ми не встигли, а залишили до наступного разу ;)

В підсумок хочеться сказати, що хоча ми пробули в Барселоні повних 10 днів і мали дуже насичену програму, з бажаного не побачилося й половини! Просто неможливо не полюбити це місто з першого погляду, бо все в ньому ідеально! І хоча ми тільки недавно повернулися додому, я вже за ним скучаю і сподіваюся на нашу швидку зустріч знову! ;)

P.S. Звичайно, це далеко не все з того, що побачилось, але головне – вміти вчасно зупинитись, поки цей пост не став безкінечним %) 

P.P.S. Дякую Інні Довгальовій і Жанні Шпаковій за те, що дозволили частково пограбувати їхій інстаграм для заповнення поста фотками ;)

[atranarta]

Пабагатаму!

Сегодня мне поведали историю: мужчина с зарплатой в 2000 грн в месяц купил себе телефон за 3000 грн, но при этом он записывает телефонные номера в блокноте, потому что не умеет пользоваться новым гаджетом.

Мне кажется, только славяне с упоением тратят деньги на то, что не могут себе позволить: вгоняют себя на годы в кредитное рабство из-за единственного дня свадьбы; покупают телефоны и иномарки премиум-класса, будучи людьми небогатыми; носят дорогие украшения и т.д.

Мне не понять, что движет такими поступками. Часто ответы похожи – “но это круто же”, “чтобы перед людьми не стыдно было” и прочие интерпретации “пабагатаму!”.

Как дети в садике меряются пиписьками, так эти люди меряются тем, что нажили – одевают золотые кольца с бриллиантами, идя в гости, а по приходу домой забивают очередной гвоздь в полотно отслоившихся обоев. Они хвастаются последней моделью гаджетов в тот момент, когда не имеют возможности купить хорошие продукты или лекарства. Они объявляют о ежегодном отдыхе на Канарах, и, по приезду домой, 3-й раз подшивают капроновые колготки. Носят норковые шубы и улыбаются красными напомаженными ртами, чтобы в конце дня возвращаться домой к мужьям-тиранам. Я конечно же утрирую, но смысл, думаю, понятен.

Они, как луковицы, наслаивают на себя внешнюю шелуху – иллюзию успешности и крутости, забывая о сердцевине. Они готовы тратить неподъемные суммы денег на мишуру, экономя на необходимом. 

Потому что так проще казаться счастливыми. Ведь меряться счастьем не принято. Да и никто не придумал счастьемер. 

Ребята, черпайте жизнь изнутри источника полными ведрами, а не пытайтесь жадно пить маслянистую пленку на его поверхности.

[atranarta]

Накипело! Пост ненависти к гос.учреждениям.

Этот пост я хочу посвятить ненависти к гос.учреждениям. Я долго сдерживалась, не написав о нашем ЗАГСе, в котором для того, чтобы подать заявление, люди занимают очередь с 8-ми вечера предыдущего дня, ночуя на скамейках под ним. Я не писала о больницах, где врачи заглядывают в руки и требуют взятки. Я не писала о дебильнейшей системе управления железной дорогой, где отправляют два одинаковых ночных поезда только с сидячими креслами в одном направлении с разницей в 5 минут...

Простите, но накипело!

Хочу вам поведать историю, которая случилась со мной сегодня. Пришла пора менять загран. паспорт в связи со сменой фамилии после замужества.

Кто не знает, на Пушкина 15, кабинет №9 , где делают загран, имеет свое личное расписание, которое отличается от всего паспортного стола.

Я упущу подробности о том, как два дня я приходила туда пораньше и уходила ни с чем, потому что сами работники изменили свое расписание, нигде об этом не указав. 

Учитывая нынешнюю сложную ситуацию в стране, люди просто массово и поголовно повалили делать загранку. Работникам кабинета №9 пришлось добровольно продлить свой рабочий день. За это им, конечно же, большое спасибо. Те, кому паспорт нужен не срочно, могли записаться в очередь на июнь месяц непосредственно в самом кабинете, где им выдавали талоны с датой и временем, в который они должны будут прийти, чтобы подать документы.

Тем, кто хотел отделаться изготовлением паспорта побыстрее, пришлось весело. Начну с того, что очередь люди начали занимать еще в 5 утра, по старинке записываясь в список друг за другом. Желающие подходили буквально каждую минуту и к открытию паспортного стола в 9:00, под дверью образовалась настоящая толпа!  Все это время народу пришлось тупить и мерзнуть на улице, где нет даже ни одной скамейки, хотя среди посетителей много пенсионеров, беременных и инвалидов. Но кого же это интересует?

Как только дверь в Сезам отворилась, сохраняя стадный инстинкт и забыв о списке, люди повалили сплошным потоком. В коридоре шириной в полтора метра было набито битком. Такую давку даже не всегда можно наблюдать в общественном транспорте в час-пик. Уже через 5 минут стало нечем дышать. Я была прижата и буквально размазана по стенке. Чтобы вдохнуть воздуха, я поднимала голову к потолку. От нехватки кислорода стала кружиться голова. В этот момент я переживала только о том, что если я вдруг упаду в обморок (а со мной такое бывает), то из-за количества людей на квадратный метр, я даже не сдвинусь с места и этого никто не заметит, а я так и останусь висеть, прижатая к стенке толпой.

Через несколько минут нам вынесли талоны для проплаты в банке. Эта часть тоже заслуживает внимания. Дело в том, что раньше паспортный стол сотрудничал с Брокбизнесбанком, касса которого находилась непосредственно на том же этаже, где и происходило общее столпотворение. Но так, как этот банк разорился, кассу закрыли. А заплатить стало возможно исключительно в одном-единственном отделении банка Национальный Кредит по адресу ул.Грушевского, 85. С талонами народ рванул туда.

Отстояв еще в одной очереди и заплатив нужную сумму, с квитанциями, пошли обратно. К тому времени под дверью образовалась новая очередь: с теми, кто проплатил в прошлый раз, но не успел подать документы и (барабанная дробь) с теми, кто был записан на сегодня еще в январе! 

Ну, слава богу, записавшихся в январе, вызывали сами работницы кабинета, а очередь, отстоявшая с 5-ти утра под дверью, решила пропустить вперед тех, кто не успел в прошлый раз. Таких оказалось 17 человек. Простая математика: 17 человек × 10 минут на каждого = около 3-х часов. Итак, пропустив вперед все тех, "кому нужнее", в 12:00 наша очередь наконец-то сдвинулась.

Я пришла в 6:15 утра, была 14-ой в списке, а зашла в кабинет в 14:15. Всего в этом же списке было 103 человека. Уверенна, что и половина из них не прошла, и они вынуждены будут заново в следующий раз занимать очередь с 5-ти утра, ведь старый список никто не сохраняет.

Теперь поговорим о сервисе. О кондиционерах в задушливых коридорах, конечно же, не могло быть и речи. Благо, весна в этом году ранняя и подышать, не боясь отморозить себе конечности, можно было на улице. Но кого же это интересует?

Сам паспортный стол представляет собой здание с тремя этажами, из которых работает ровно один. На весь этаж есть аж целых пять скамеек, и те – возле столов, за которыми все время сидели люди, заполняющие какие-то свои документы. Но кого же это интересует?

Одной женщине стало плохо и ей нужно было запить таблетку. Естественно на весь этаж не было ни одного куллера с водой, единственный кофейный автомат – сломан, а ближайший магазин – аж на Филармонии. Но кого же это интересует?

Ходят чудные легенды, что в паспортном столе есть туалет! На плане эвакуации я его нашла и даже подергала за ручки дверей без табличек – но без толку. На мой вопрос к одной из работниц учреждения, оказалось, что и туалета у них нет! Ну о*уеть теперь! Пришлось идти в отделение милиции в этом же здании и объяснять дяденьке с автоматом, что я пришла к ним, извините, справить нужду! "Туалет для гостей" у тех оказался на улице и представлял собой просто выгребную яму. Но кого же это интересует?

Книги жалоб и предложений у уважаемых естественно тоже нет. Вместо этого на стене прибит небольшой почтовый ящик для особо недовольных посетителей. Все свои жалобы к руководству я написала на листике, который, уверенна, в скором будущем можно будет найти использованным по назначению в "тауалете для гостей" из предыдущего абзаца. Но кого же это интересует?

[atranarta]

Весільна подорож. Частина 3. Відень.

Ми довго думали, яку країну нам варто відвідати дорогою до України. Буквально за 2 дні до виїзду з Амстердаму ми купили квитки на автобус до столиці Австрії, та й погода обіцяла бути доброю.

Але Відень зустрів нас дощем та мрякою. Якщо чесно, ми розмірковували над тим, аби не залишатися тут, адже синоптики обіцяли затяжні дощі якраз протягом усього нашого уік-енду. Проте все-таки ми вирішили ризикнути.

Мова. В Австрії державною мовою є німецька. І хоча ми ніде її не вивчали, але все ж полегшено зітхнули — після занадто різкої нідерландської, німецька, до якої ми вже звикли у Берліні, приємно лилась густим солодким сиропом.

Квартира. Це просто вау! Старі апартаменти. Ні, краще старовинні! Дерев’яна підлога, що приємно скрипить від кожного кроку, височезна стеля з розкішними люстрами, ліжко з пологом, старовинні меблі…

А у ванній в одному місці протерлась шпаклівка і проступило початкове покриття з часів побудови будинку. Його почесно взяли під рамочку. Так зворушливо ^^

У Відні ми теж винайняли лише одну кімнату, але бонусом отримали ще одну: з кріслом-качалкою та старовинним роялем! %)

З сусідом нам пощастило — тихий, спокійний і дуже доброзичливий хлопець з Німеччини.

Архітектурні пам’ятки у Відні розкидані по всьому місту, а тому рекомендую одразу намітити маршрут подорожі, а не розраховувати на “підемо до центру міста, а там розберемось”, як зробили ми :) Ви ризикуєте як мінімум тим, що згаєте час на пошуки “помпезності Відню”. Центр абсолютно такий же урбаністично-сучасний, як і в решті єропейських міст: ті самі магазинчики, кафе, ресторани...

Будинки. Особисто для мене Відень — це місто контрастів: звичайні сірі та непримітні багатоповерхівки чергуються з білими, ажурними та по-віденськи неповторно вишуканими будинками.

Періодично з-за будинків виринають неймовірні готичні храми!

Перед їхньою величчю та витонченістю відчуваєш водночас захват і збентеження, наче немовля перед світом, яке щойно вийшло на свою першу прогулянку. Серце б’ється так швидко і так сильно, що відчуваєш його пульсацію під шкірою, закладає вуха, по тілу проходить легка хвиля тремтіння і ти ледь-ледь стримуєшся, аби не закричати від раптового накату почуттів. Навіть важко собі уявити, що цю грандіозність може створити рука людини! Ажурні вітражні вікна, височенні склепіння, якісь неймовірні химери та горгулі, нервюри та арки на колонах…

Вулиці. Загалом Відень своєю практичністю нагадує Німеччину. Та сама чистота, зручність та практичність у всьому. Магазини так само не працюють у неділю, окрім поодиноких супермаркетів.

Відень складається з 23 районів (нім. Bezirke). Кожен район має назву, але часто райони вказують і за номерами. Так, на багатьох будинках у Відні висять таблички з назвою вулиці, перед яким вказано номер району, наприклад: «16., Koppstraße», тобто вулиця в 16-му районі, Оттакринг (с) Вікіпедія.

Дуже вразив спосіб продавання газет. Крім звичайних газетних кіосків і магазинів, газети розвішують прямо на стовпах у відкритих пакетах, зверху над якими прекріплена скринька, у яку потрібно класти гроші: від 0.5 до 2.50 євро. Все на совісті громадян. Відкриваєш пакет - дістаєш газету - кладеш гроші. Звичайно, я ще мало подорожувала, але більше ніде такого не бачила.

Що стосується харчування, то у Відні дешевше порівняно з Амстердамом, але дещо дорожче, ніж в Берліні. По звичному графіку, ми харчувались переважно в азійських кафе та фаст-фудах, тому про ціни в ресторанах мало що можемо сказати.

Візитною карткою у Відні є, звичайно, віденський шніцель, штрудель і кава. А також культові сувенірні цукерки “Кульки (або яйця) Моцарта” з марципаново-фісташковою начинкою.

Сквери. Ми не встигли відвідати парки, проте зустріли безліч скверів майже біля кожної архітектурної пам’ятки. З доріжками, клумбами, газонами, лавками, фонтанами та скульптурами.

Біля фонтану в одному з таких скверів ми спостерігали таку картину:

В фонтані близько 2х метрів в діаметрі плавала качка з виводком каченят. Періодично вона вилазила на бортик і сиділа там, розглядаючи все довколо

… доки хтось не почав розкидати хлібні крихти. Така вже смішна)))

Музика. Родзинка Відня полягає в тому, що вона була і залишається музичним центром усього світу, і, на думку її мешканців, цілком може претендувати на звання наймузичнішого міста в світі. Музична культура Австрії дуже своєрідна, коріння захоплення цим видом мистецтва йдуть у X століття, коли при монастирях почали влаштовувати релігійні вистави, супроводжувані хоровою музикою. А хоровий спів і в наші дні залишається популярним в Австрії. Так Віденський хор хлопчиків є візитною карткою міста.

У Відні можна знайти пам'ятники майже всім композиторам, що жили тут - Моцарту, Бетховену, Штраусу, Шуберту, а також їхні музеї — дома Бетховена, Штрауса, Моцарта, Гайдна. До цих пір проводяться музичні фестивалі - дні Шуберта, дні Гайдна.

Одним з найяскравіших вражень за всю нашу весільну подорож став невеличкий кіномузичний фестиваль, на який ми дуже випадково натрапили.

“Кіношної” частини ми, нажаль, не застали.

На території Ратушної площі розташувалась алея з невеличких кіосків-прилавків. В кожному з них пропонували страви різних країн світу: американську, японську, італійську…

Ми зупинилися на австралійській. Замовили імбирно-медову курку з рисом і овочами. Було дуже смачно!

І знову ж таки дуже вразила довіра організаторів до громадян: їжу на фестивалі роздавали у добротних порцелянових тарілках, з якими можна було ходити по всій території фестивалю: наприклад, американську страву можна запросто куштувати в японському “кварталі” і ніхто не проганяє чужинця “зі своєї території” і ніхто не боїться, що не дорахується посуду...

Малесенька сцена була розташована рівно посередині алеї з кухнями народів світу, навколо декілька стільчиків, на яких зручно вмостились люди похилого віку. Оркестр з п’яти чоловік грав джаз. Було дуже атмосферно, тепло і затишно, хоча на вулиці накрапав дощ і було відверто прохолодно. Ми ходили, роздивлялися все навколо і раптом я почула голос. Ні, не той, що ввижається шизофренікам, а низький, глибокий, томний жіночий джазовий вокал. А так як я ще та поціновувачка блюзового та джазового співу, мурашки одразу табунами побігли по моїй шкірі.

Я ринула до сцени, по дорозі уявляючи власницю цього прекрасного голосу: напевне це розкішна жінка 35-40 років, у вузькій чорній сукні на високих підборах з красивою зачіскою… Але що це? Моєму погляду відкрилась зовсім інша картина: молода дівчина у джинсах та кедах з довгим червоним волоссям, заплетеним у два хвостики, безглуздо пританцьовуючи, видавала воістину нереальні звуки.

Спочатку я оторопіла, співставляючи картинку зі звуком. Це було досить важко, що б ви там собі не думали!))) Але врешті-решт, я просто заплющила очі і дозволила одному з найпрекрасніших у світі жанрів музики проникнути у мою сутність. Знову мурашки, безліч, табунами. Кожна нота відзивалася у мені хвилею щастя та умиротворення. Блаженна посмішка не сходила з мого обличчя аж до тих пір, поки нам не довелось покинути це місце, щоб продовжити нашу прогулянку.

У Відні ми були всього два з половиною дні. Цього короткого знайомства з цим містом вистачило, аби набратись найкращих вражень. Це хороший привід повернутись сюди знову! А поки попереду Україна...

[atranarta]

Весільна подорож. Частина 2. Амстердам.

До Амстердаму ми приїхали на 2 години раніше — о 4 ранку. Темно та холодно. Приміщення автовокзалу відкривається о 5-ій. На щастя охоронець відчинив його для нас на півгодини раніше. В теплі та з халявним вай-фаєм чекали, коли трохи потепліє і вирушили пішки до квартири.

Перше, на що звернули увагу: брудно. Можливо, якби ми їхали сюди одразу з України, ми б не звернули на це уваги, але після стерильнлго Берліну контраст дуже відчувся. Щодня, так само як і в Берліні, машина щітками та мильним розчином миє асфальт. Пилу немає, а от сміття та недопалки все одно залишаються.

Квартира. В Амстердамі усі будинки схожі — переважно 4 поверхи у висоту, з приблизно однаковою шириною фасадів та крутими сходами. В одному з таких будинків ми і поселилися.

Наша квартира знаходилась на 3-му та 4-му поверсі. На нижньому — кухня-їдальня, розміром майже у цілий поверх. А з верхнього поверху був вихід на дах з терасою. Щастя, що тут скажеш!

В Амстердамі дуже дорого знімати цілі апартаменти, а тому ми винайняли одну з кімнат на верхньому поверсі. Крім нас, у квартирі проживали ще дві дівчини та хлопець.

Але усе задоволення від проживання у шикарній квартирі псувала та ж нелюбов амстердамців до чистоти. Чи то тільки нам так не пощастило...

Усюди по кімнаті валялося довге темне волосся. Навіть у чистій постільній білизні. При чому власником кімнати був хлопець. На подушках були сліди від мейк-апу його подружки.

Те ж волосся валялося на підлозі, на сходах, у шухлядах, в душовій кабіні, я жменями виймала його з пральної машини... У ванній наші сусіди залишали після себе калюжі та брудний одяг. З холодильника тхнуло трупами, а до робочої поверхні було не підступитися через крихти на підлозі. З туалету на нижньому поверсі смерділо. А після ходіння босоніж ноги ставали брудними.

На щастя, погода була хорошою, тому ми не затримувались довго вдома.

Вулиці. Амстердам побудований на воді. Недарма його ще називають «північною Венецією». Усе старе місто пронизане каналами.

Вулиці розташовані не по колу, але і не перепендикулярно, а якось змішано.

Будинки. Через те що будинки буквально побудовані на воді, сваї, на яких вони стоять з часом прогнили і будинки похилилися. Іноді цей нахил дуже помітний. Є такий вираз: «якщо ти бачиш кривий будинок, ти або п'яний, або в Амстердамі» :-)

Як я вже говорила, більшість будинків в Амстердамі однакової ширини — 8 метрів. Крім того, усі будинки нахилені вперед, а зверху звисає балка з гаком. Нахил будинку вперед, на відміну від нахилів в інші сторони, є запланованим, і зроблено це для зручності підйому меблів і інших габаритних речей. На гаку закріплений блок, а підняті меблі вносять через вікно — сходи та двері дуже тісні та вузькі, і іноді не перевищують і 1 метра завширшки. Тому в'їжджати через вікно — цілком логічний хід.

Велосипеди. Мабуть ні для кого вже не новина, що Амстердам — місто велосипедного руху. Тут байків більше, ніж жителів міста.

Велосипедних доріжок така кількість, що вони майже витіснили дороги, а часто —  і тротуари. Велики буквально валяються навкого. Їх прив’язують до найменших заборів, стовпів, стічних труб, а іноді — просто один до одного.

Скажу чесно, без велосипеда в Амстердамі напряжно. Дуже багато часу витрачається на гуляння перпендикулярними вуличками. А якщо ти — турист і хочеш побачити якнайбільше, сміливо йди в велопрокат! Ціни в середньому приблизно 9-13 євро на добу.

... А прокататися по найпристосованішому для велоруху місту Європи — справжнє задоволення. Мабуть. Напевне... Я мала нагоду спостерігати за нашою прогулянкою лише сидячи на багажнику позаду, бо кататись на байку не вмію, а вчитись у місті з навіженим рухом на велодоріжках побоялася :) Але обіцяю виправитись!)))

Іжа. Скажу відверто, що після Берліну, в Амтердамі, ми добряче схудли :) Харчуватись тут в рази дорожче, ніж в Берліні. Привіт, економія!

Кафе, ресторани та забігайлівки тут зосереджені суто в центрі. щоб поїсти десь на окраїні, треба добряче постаратись, щоб щось знайти. Але і в центрі переважають не повноцінні ресторани, а лаунж-кафе, фаст-фуди та, звісно ж, кофешопи.

В середньому, обід з однієї страви тут обійдеться в 7-12 євро. Порції — явно не берлінської величини. Особисто нас дуже виручали азіатські забігайлівки, де можна дешево, смачно та добряче наїстися.

Сир. Ну хто ж не чув про голандський сир! Сирних магазинів та музеїв в Амстердамі неймовірна кількість! Крім звичного для нас голандського сиру, тут є безліч і інших твердих сирів з наповнювачами та без них, різноманітні соуси… І все можна куштувати.

Одного разу ми зайшли в такий магазин-музей і вийшли ситими :) Люб’язний працівник магазину, побачивши наше збентеження від того, що ми не змогли ідентифікувати складові соусу, поцікавився: “Where are you from? Ukraine? Oh, it will be difficult.” Через декілька секунд, загугливши в перекладачі основний інгрідієнт, він видав нам результат: “This sauce with “krip”. Ну хто б в Україні таким переймався? Тим паче, що  ми його не запитували і не збирались нічого купувати. Він це зробив просто по власній добрій волі.

Парки. Парків тут небагато, проте вони чисті і по-європейськи охайні.

Навіть на найменшому клаптику землі водяться білки, зайці, літають папуги…

А в якомусь закритому пансіонаті (чи що то було) ми натрапили на невеличке озерце з десятками рожевих фламінго!

Ван Гог. Хоча Амстердам і не є батьківщиною художника, він народився в містечку Грот-Зюндерт, неподалік від Бреди, саме тут розташувався його музей. Можна з впевненісю сказати, що тут започаткований цілий культ Ван Гога. Окрім самого музея, його портрети висять на афішах, влаштовуються різноманітні виставки, шиють, принтований його картинами, одяг...

“Чарівне зілля”. Легкі наркотики тут легалізовані. Можна покурити марихуану в кофешопах, поїсти “веселих кексів” або пожувати галюциногенних грибів в смартшопах. Ціни починаються від 2,5 євро, в залежності від міцності, сорту та бажаного ефекту.

Закладів такого характеру по всьому місту є близько 200. Особлива концентрація їх у районі червоних ліхтарів. Через 20 хвилин після прогулянки там, від змішаного запаху усіх сортів марихуани починає відверто нудити, особливо ввечері.

Можна зустріти людей, які курять прямо на вулиці, або навіть вдома. Але це вважається поганим тоном. Краще посмакувати цигаркою у самих кофешопах. Деякі кафе та паби дозволяють курити марихуану в закладі, хоча ніякого відношення до її продажу не мають.

До речі, багато хто приходить до кофешопів просто випити чаю і зустрітися з друзями. Серед тих, хто курить, добра половина туристів, які прийшли спробувати те, що у них вдома заборонено законом. У кофешопі можуть попросити паспорт — особам, які не досягли 18 років, продаж наркотиків заборонений.

Ми ж відклали похід до кофешопу “за призначенням” на останню ніч. Навпроти нашого будинку був кофешоп. Ми довго думали, обирали, консультувались. Врешті нам видали величенький косяк.

Ми скурили його на двох. Але виявилось, що це був просто хороший табак.

Покурити трави ми вирушили до одного з найстаріших кофешопів — “The Buldog”. Для виготовлення самокруток трави там завались! На “покурити” — всього три види. Ми купили medium за 12 євро. В упаковці було 4 косяка. У кофешопі не було місця, тому ми пішли в паб, де можна курити марихуану. Замовили для порядку бургер і розкурили по косячку. Ми були дуже голодними, а тому ледь стримувались, щоб не з’їсти той бургер, адже після “накурки” бажано не їсти і не пити, щоб не “попустило”.

Корочше, ми посиділи з 10 хвилин у пабі, потім 40 хвилин йшли пішки додому, але нічого, крім голоду і легкого запаморочення не відчули. Ми навіть намагались розсмішити один одного, щоб увійти у смак. Але марно.

Район червоних ліхтарів. Думаю, ні для кого не таємниця, що в Амстердамі легалізували проституцію. Працівники секс-індустрії платять податки державі і навіть зареєстровані в комерційній палаті. Однак вулична торгівля тілом заборонена: у кварталі Червоних ліхтарів ви не побачите дівчат, що стоять “на панелі”, — замість цього вони розташовуються в спеціальних підсвічених вітринах будинків. Така ліберальна політика дозволяє Голландії контролювати подібну діяльність та ще й отримувати з неї прибуток, а платні дівчата можуть спокійно "працювати" у своїх приміщеннях, використовуючи всі заходи безпеки для свого і клієнтського здоров'я.

Жриці кохання тут на будь-який смак: різної раси, пишності форм та віку. Проте красунь тут мало. Більшість дівчат не дотягують до струнких, майже у всіх силіконові груди та часто вони передпенсійного віку. Є також окремо вулиця з азіатськими трансвеститами та транссексуалами. Чоловікам зі слабкими нервами краще туди не ходити! ;)

Цікаво спостерігати за поведінкою повій. Одні посміхаються, заманюють клієнтів, іноді навіть відкривають двері і хапають їх за комір, інші — пасивно сидять і сумно дивляться в вікно, курять, п’ють воду, переписуються в телефонах...

Коли до проститутки в кімнату заходить клієнт, шторка на дверях закривається. “Послуги” тривають 10-20 хвилин. Зазвичай ціна на повію йде за 1 раз і коштує 50-100 євро за пристойних жінок, 25  — за страшненьких, якщо у дівчини гарна квартира, а не нари з горщиком то ціна може доходити і до 300 євро (інформацію взяла в інеті, особисто не перевіряли!).

Фотографувати на вулиці Червоних ліхтарів суворо заборонено: багато дівчат ведуть подвійне життя потай від рідних і не хочуть, щоб їх розкрили. Якщо ви дістанете фотоапарат, то ризикуєте, як мінімум, тим, що його розіб'ють. Всі фотографії в інтернеті зроблені “потайки”, тому їх не так багато і всі вони не кращої якості.

Одного разу, прогулюючись однією з таких вулиць, повз нас пробігла напівгола проститутка, жбурляючись банками з напоями та матюкаючись. Виявляється, одному з туристів вистачило сміливості та наглості знімати її на iPad! :)))

Ми намагались знімати дуже приховано: Валєрка в одній руці ніс iPod, закривши його рукою. Саме зап’ястя він притис до плеча, наче тримаючи шлейку рюкзака. І все одно його викрили. Правда нам пощастило відбутися тільки матюками іспанською %)))

Крім доступних жінок, квартал пропонує туристам безліч сексшопів і секс-шоу. Тут можна подивитися в маленькій кабінці приват-танець або порно відео або поспостерігати за чиїмось короткочасним “коханням”. Є також секс-театри — квитки в них дорожче, і “подання” тривають довше. Ці шоу відбуваються на справжній сцені, вони зрежисовані і відрепетирувані. У програму входять маніпуляції з різними секс-іграшками, чоловічий і жіночий стриптиз, а також реальний статевий акт.

Висновок. Вранці Амстердам — миле містечко. І незважаючи на те, що це столиця Нідерландів, до city йому далеко. Це повноцінне town.

В цілому, Амстердам — дещо одноманітний. Вулиця, канал, вулиця, канал. Через короткий проміжок часу усі ті милі будиночки вже не викликають захвату. Центральна (або стара) частина міста займає від сили 5х5 кілометрів.

Після прочитаного може здаватися, що це — місто розпусти, антисанітарії та смороду. Але хочу запевнити, що за 5 днів перебування там ми жодного разу не зустріли “укурка”, які іноді з’являються на українських вулицях. У тих самих кофешопах завжди тихо та чисто. За межами старої частини міста, Амстердам нічим не відрізняється від будь-якого іншого європейського міста.

[atranarta]

Тобі

Нам місяць!

За цей місяць ми встигли відгуляти 5 (!) весільних вечірок, відвідати 3 країни за 2 тижні, 1 00 000 разів сказати один одному “Як же з тобою добре!”, та 1 000 000 разів сказати один одному “Люблю!”…

Доля так впевнено підводила нас один до одного, що навіть важко повірити, що це дійсно сталося з нами!

Як добре, що одного дня я вирішила скинути Шиловському Дімі кліп Skrillex на стіну! Як круто, що саме того дня у тебе по якійсь причині був вільний час і ти вирішив скоротати його в ВК! Як чудово, що тебе потягнуло на сторінку до того ж Діми і до того ж кліпу! Як прекрасно, що тоді на аватарці у мене стояла САМЕ ТА фотографія! І що ми стали цікавими один одному!

І як вчасно у мене поламався комп’ютер! І який неймовірний збіг обставин — саме в ту ніч ти не спав і вирішив мені написати після довгої паузи у спілкуванні. І так круто, що ти запропонував прийти тоді до мене, щоб глянути до компа! І тоді ти закохався…

І як чудово, що у нас є спільна подруга — Катя Лєскова, яка запросила нас обох у гості! І як добре, що тоді я тебе поцілувала!

Я хочу подякувати тому…вище за цю неймовірну хронологію обставин, завдяки якій ми тепер разом! Дякую Дімі Шиловському і Каті Лєсковій, тому що з них все почалося. І дякую своїй сестрі та мамі, які переконали тоді мене, зневірену у почуттях та розчаровану в чоловіках, поглянути на тебе з іншого боку! Також хочу подякувати усім своїм чоловікам за те, що у нас з ними не склалося. Усім, хто зробив хоча б найменший внесок у формування нашої пари — дякую!

Ну і звісно, дякую тобі за те що покохав мене; за те, що терпиш усі мої вибрики; за те, що робиш мене кращою і за те, що змінюєшся сам; за розуміння та підтримку; за те, що запросив мене жити у свій дім; за кожну незабутню хвилину, проведену разом; за неймовірну пропозицію руки і серця; за найкращу весільну подорож; за те, що у нас попереду ціла вічність; і просто за те, що ти є!  За те, що я найщасливіша дружина — дякую!

[atranarta]

З драйвом по нічному місту

На годиннику приблизно 23:10. Чекаємо на зупинці біля Філармонії хоча б якусь маршрутку у потрібному напрямку. Раптом голос десь з-за спини: "Ну, товариші студенти, куди їдете? Таксі." Валєрка: "На Заготзерно скільки візьмете?" Таксист: "20 гривень, всього-на-всього." Валєрка: "Зараз ми друга посадимо на маршрутку до Проспекту Миру і поїдемо." Таксист: "Та я на Проспект безкоштовно потім його завезу. Мені якраз по дорозі. Ну 5 гривень!" Ок, погодились, сіли. Раптом з магнітоли починає лабати старий-добрий український рок-н-рол "Братів Гадюкіних". За декілька секунд водій підхоплює мотив і починає співати на весь автомобільний салон:

"Гей, забава, рок-н-рол до рана  Пий, гуляй, веселись  Токар, слюсар, не журись  Добре попрацюєм, новий мир збудуєм  В нашим ріднім СеРеСеРу  Раз, два, три — холера" 

А за нею слідом— Дзідзьо:

"Йооооой, тебе не любе моя мама, А ти для мене сама-сама!"

Водій: "Ви не дивуйтесь, у мене машина-караоке. Хто просить переключити пісню — 2 гривні, хто просить не співати — 3 гривні, а тим, хто підспівує — скидка!" З таким драйвом по всьому місту за 25 гривень! Це найкращий таксист у місті! Всі б такими були!

[atranarta]

Весільна подорож. Частина 1. Берлін.

Літаки. Літати, як виявилось, я не люблю. Ні, хмари, над якими пролітаєш, чудові: збиті докупи і схожі на вату, або розбиті на маленьких “овечок”. Проте шлунок, який підповз мені аж до горла не дозволив насолодитись польотом, і я весь час стримувалась, щоб не використати паперовий пакет за призначенням.

Квартира. У нас була заброньована квартирка, а тому одразу після посадки ми вирушили туди. Сказати, що я була приємно враженою, замало. Я просто закохалася у неї! Маленька, але простора, світла і затишна, де кожна деталь створює особливу атмосферу.

Особливо зворушило те, що хазяйка квартири купила нам квітів з нагоди в’їзду молодят^^

Люди. Як і більшість європейців, німці дуже відкриті, доброзичливі та чуйні.

Наприклад, в день нашого приїзду, коли ми не могли зорієнтуватись в метро, один чоловік, помітивши нашу розгубленість, сам підійшов, щоб допомогти: “Hello, where are u going?”. Пізніше, коли ми вже стояли на потрібній стороні перону, я помітила на стіні прикріплені брошури з картою метро. Той самий чоловік помітив мій зацікавлений погляд, взяв одну з брошур і приніс мені: “Please, take it”.

Ще якось, прогулюючись в одному зі спальних районів, до мене підбігла дівчинка років двох і обійняла. Так щиро і віддано, як уміють тільки діти.

Я гладила її по шовковому кучерявому волоссю, а вона обіймала. Її мама при цьому стояла поруч і по-доброму всміхалась.

Можливо ці історії не викличуть у вас такого захвату і зворушення, як у мене тоді, але за 24 роки мого життя, я не зустрічала в Україні такої відкритості та доброзичливості.

Ще цікавим є той факт, що берлінські чоловіки набагато більше слідкують за собою, ніж українські, а берлінські жінки — навпаки.

Вулиці. Повітря тут не тхне вихлопними газами та димом від цигарок. Тут немає бездомних тварин. Калабані, пилюка, реклама-де-попало та сміття на обочині — ще та рідкість.  Щоранку машина миє вулиці спеціальним мильним розчином.

Їжа. Харчуватися в Берліні недорого. Ціни в магазинах такі ж, як у нас. Дорожчі лише деякі з продуктів, наприклад, хліб та вода — близько 1 євро. Решта продуктів — навіть дещо дешевша.

Наприклад, в перший день ми купили у супермаркеті під будинком шинку, твердий сир, хліб, сир Філадельфія, помідорки черрі, йогурти, чай, яблуко, шоколад та напої і заплатили за все близько 12 євро!

Кожні вихідні у Берліні проходить безліч гастрономічних ярмарків. Просто очі розбігаються від кількості ніштяків: овочі та фрукти, назви яких я не знаю, якісь нереальні солодощі, соуси і ще купа всього за смішні гроші.

На блошиних ринках можна зустріти будь-що: від дизайнерського одягу до раритетних платівок та воєнної символіки.

Кафе. В Берліні існує “культ однієї страви” — тобто мається на увазі, що якщо ти замовляєш порцію з однієї страви, то вона розрахована на людину, яка зі вчора нічого не їла. І дай Боже сили подужати хоча б її. Інколи ми з Валєркою замовляли одну порцію на двох. Ціни, враховуючи величину порцій, майже такі ж, як у нас. Ситний обід обійдеться у 3-7 євро.

У кожному спальному районі є купа різних кафешок, ресторанчиків та фаст-фудів. Навіть у найменших забігайлівках готують свіжу повноцінну тематичну кухню: тайську, вегетеріанську, італійську і т.д. Залишитись голодним тут майже нереально.

Цікавим є той факт, що Німеччина займає 7ме місце у світі по кількості вегетаріанців. Майже кожна 10 людина тут відмовляється від м’яса. Найбільше вегетаріанців у Берліні. Навіть мережа McDonalds випустила там вегетеріанські бургери, де замість звичної нам яловичини для котлети використовують суміш овочів. Тому тут просто безліч вегетаріанських кафешок та ресторанів.

Парки. Приблизно третина Берліну — саме парки. Чисті, охайні, з густою травичкою.

Люди тут пропагандують спорт та здоровий спосіб життя — мало того, що більша частина на велосипедах, в парках вони бігають, займаються йогою, граються з дітьми, святкують дні народження, вигулюють собак тощо.

Крім того, в парках водиться купа живності: качки, білочки, зайці, різноманітні пташечки…

Блін, я все життя прожила в “зеленій Україні”, а зайця вперше побачила в берлінському парку! Усі мирно вживаються між собою і собаками, яких вигулюють хазяї. Тварини почуваються настільки безпечно та вільно, що до них можна підійти майже впритул. Одразу стає зрозуміло, що вони не знають людської жорстокості.

Дитячі майданчики. Їх тут просто безліч! Найнеймовірніше те, що більшість з них зроблені з добротного дерева з душею, а не залізні і покоцані, як ми звикли.

Волоцюги. Щоб стати тут волоцюгою, потрібно дійсно мати таку мету та спосіб життя.

"Бомжі в Німеччині" (якщо їх так взагалі можна назвати) мають медичне страхування від держави та отримують гроші на їжу, сигарети, харчування для собак (зазвичай не малу суму грошей) і т.д.

Щоранку їм держава видає певну кількість газет, які вони повинні продати, аби просто так не клянчити гроші у перехожих.

Незважаючи на це, багато з них всеодно для чогось лазять по смітниках у пошуках чого небудь або просять гроші у перехожих. Причому це не алкоголіки чи наркомани, а цілком "нормальні" люди. Одягаються вони як правило по різному, деякі "нормально", а деякі як справжні бомжі з характерним запахом.

Клімат майже ідентичний київському, харківському і т.д., але більш вологий. Тому за квартирою потрібен особливий догляд, аби не завелась пліснява. Проте у нашій квартирці ми нічого подібного не помітили.

Інтернет. У Берліні майже нереально знайти незапаролений Wi-FI. По-перше — це заборонено на законодавчому рівні. По-друге — відповідальність за нелегальний контент несе власник точки доступу, так що до сусіда сходити за паролем до Wi-Fi не вийде, перевірено :\

Магазини. Мабуть, ніхто не здивується, якщо я скажу, що у магазинах тут можна купити абсолютно все. Крім того, на вихідних влаштовуються різні промислові ярмарки, барахолки і т.д. В неділю магазини не працюють, тому харчами потрібно запасатись заздалегідь.

Архітектура. Берлін — не найбагатше архітектурними пам’ятками місто по всім зрозумілій причині — під час війни більша частина міста була зруйнованою. Берлінська стіна, яка розділяла Берлін на дві частини, внесла свій вклад і в архітектуру. Радянська частина міста надзвичайно нагадує Харків або Москву. Проте тут є велика кількість пам’ятників та монументів. 

Що дивно для столиці — тут дуже мало хмарочосів, а будинки — не вище 5ти поверхів.

І хоча Берлін разів в 5 більший за Київ, але цього не відчувається через невисоку густину населення на квадратний метр.

Нічне життя. Магазини тут закриваються в 21:00, супермаркети — в 22:00. Проте навряд чи Берлін колись спить. Влаштувати вечірку з усією атрибутикою в недобудованій багатоповерхівці — дуже в берлінському стилі. В кафешках та ресторанчиках теж повно народу.

Висновок. Я пам’ятаю, як захоплювався Берліном Валєрка, коли їздив туди по роботі, але коли він запропонував мені поїхати туди разом у весільну подорож, я не покладала на це місто великих сподівань. Так, мені було цікаво, але я не вірила, що все може бути настільки ідеально, як він розповідав. Але я помилилась. Нехай це не найтуристичніше місто, але ідеальне для проживання.

[atranarta]

За три тижні до...

Літній вечір. Сонце, що сідає, малює на протилежній від вікна стіні химерні візерунки крізь шпарини між жалюзями. М'яке тепле світло від торшеру падає на сторінки книги, яку я читаю, та обличчя коханого, змореного важким днем. Він спить.

Через декілька тижнів ми одружимося. І для мене, і для нього це формальність. Я розумію, що після того, як нам поставлять штамп у паспортах, все залишиться так само, як і протягом останніх дев'яти місяців, які ми живемо під одним дахом. Ми будемо так само ходити за руку, дивитися серіали під-час вечері, багато подорожувати, поводитися як діти і любити один одного так само сильно... 

Але ж як приємно помічати у ньому зміни у зовнішності та характері, які з'явились завдяки мені або заради мене, пишатись цим! Знаходити такі ж зміни у собі. Щось, що робить нас кращими один для одного, і, можливо, для інших!

Так, одруження для нас - це формальність. Проте все ж тепло у грудях сильнішає і збільшується з кожним днем, коли я усвідомлюю, що решту життя зможу обійняти його, коли захочу; що я носитиму його прізвище (афігєнне, між іншим!); що у нас будуть діти, які матимуть наші риси обличчя - можливо, руде волосся, веснянки і великі карі оченята; що ми піклуватимемось, підтримуватимемо та оберігатимемо один одного протягом усього нашого життя... ;)))

Просто щаслива!

[atranarta]

Повернення до витоків

Яке це блаженство - займатись тим, що надихає і захоплює! Вчора я повернулась до тренувань з хатха-йоги. Звичайно, дворічна пауза у заняттях далась взнаки, проте це не завадило мені насолоджуватись кожною секундою тренування! Переходити з асани в асану, повільно напружуючи м’язи; розтягуватись, пропускаючи по тілу струмені енергії, а після тренування — зануритись у глибоку релаксацію, абсолютно не відчуваючи при цьому кінцівок, коли у тілі лише відчуття польоту та невагомості... І коли, вкладаючи сили та енергію, розумієш, що їх стало тільки більше, а всередині — відчуття світла, добра та всесвітньої любові... Хіба може день починатися краще?  А після тренування — прогулянка пішки містом, обід з нареченим у якійсь затишній кафешці, і день чекає на завершення справ, здійснення мрій та реалізацію планів!  Жити у гармонії з собою та оточуючим світом, любити усе та усіх, радіти кожній хвилині — от запорука справжнього щастя!

[atranarta]

Прекрасная Настя

Это самая мудрая мысль, услышанная мною за последнее время.

Толчок, стремление, вдохновение.

Спасибо, Настя!

Я прожила, конечно, слишком мало, чтобы рассуждать о жизни в целом. Но мне порой кажется, что все иногда зависит от нас больше, чем мы думаем. И каждая гадость вернется вдвойне, и каждый хороший момент нами уже заслужен. Вряд ли кто-то дает это авансом.

...И когда сбываются самые заветные мечты, значит следует загадывать новые.

(c) Анастасия viv-en  Рымарь 

[atranarta]

Майже пророцтво

Знайшла у своїх старих чорновиках ессе, написане рік тому. Нашим з Валєркою стосункам на той момент було аж 11 днів! %) Навіть занадто сміливо як для такого терміну. Але все ж... Чи то була інтуїція, чи то фантазія, але вона майже повністю справдилася!

Прокинулась. Міряю очима, залиту вранішнім голубуватим світлом, кімнату. Матрац на паркетній підлозі, білі простирадла, такого ж кольору стіни та хенд-мейдовий торшер… Проектор все ще зображає на протилежну стіну фільм, який так і не додивилася. Поряд мене – бокал з недопитим вермутом і відкоркована пляшка. Годинник показує дев’яту ранку. Болить спина від спання на підлозі. Рекламщики знову набрехали – все ж ніякий матрац не замінить повноцінного ліжка. З тих пір, як переїхала, ввела собі у звичку спати оголеною, - бачу у цьому якесь особливе одкровення.

Потягуюсь. Ті, кому вдавалось це бачити, стверджують, що роблю це по-котячому. Не люблю порівнянь з котами – це стереотипно. Почуваюсь при цьому якось по-дурному. Мабуть через те, що чую такі компліменти мало не з дитинства. 

Тягнусь за келихом, і, раптом, погляд зупиняється на правій руці. На безіменному пальці - обручка. Я заручена…

Повертаю голову: ти поряд. Тихо посміхаюсь. Твої вії бринять. Цікаво, що тобі сниться у цей момент? Дихаєш тихо і рівно. Хочу зараз стати твоїм киснем.

Підсуваюсь ближче, зовсім близько, майже впритул, і дозволяю собі, не соромлячись, віддатись бажанню досконало вивчити кожну деталь. Підношу руку за декілька міліметрів до твого обличчя і, обережно, боячись зігнати сон, вожу пальцем у повітрі, повторюючи кожен вигин, немов окреслюючи. Роздивляюсь густі темні вії, високий лоб, ніс, ледь помітні веснянки, губи, якими ти так по-особливому мене цілуєш, мужнє підборіддя з обожнюваною тижневою щетиною…

Не можу повірити, що все подальше життя я матиму можливість бачити тебе, коли захочу. Яка це розкіш!

Насолодившись любуванням тобою, невидимою тінню виповзаю з твоїх обіймів та пливу по квартирі у шлюбному танці закоханого павича. Яка ж я щаслива!

Контрастний душ через проблеми з водопостачанням. Напівпорожній (оптимістична версія – напівповний) холодильник. Електрочайник, псевдо кава зі стіків, апельсиновий сік та круасани з найближчого супермаркету.

З присутньою мені незграбністю кладу їжу на підніс і несу в кімнату.

Відкриваю двері і завмираю від зворушення: ти такий красивий, ніжний та умиротворений…

Ставлю тацю на матрац. Я навіть нічого не розлила і не побила - роблю успіхи!

Обережно та легко торкаюсь твого плеча, проводячи рукою аж до долоні. Нагинаюсь та цілую тебе у заплющені повіки: «Доброго ранку, коханий». 

18.04.2012р.

[atranarta]

Найкращий день у моєму житті!

З Валєркою ми почали зустрічатись 7.04.2012р. Ті, хто пам'ятають минулорічну весну, знають, що вона була ранньою та дуже теплою. Цього ж року нам не пощастило...

Отже, на нашу річницю я вирішила подарувати весну! А де вона буває кращою, ніж в одному з найулюбленіших міст — в Одесі? Звичайно ж Валєрка про це не знав. Не повинен був знати!

7-го квітня о 00:00 я вручила йому конверт з листом, завершенням якого була фраза: 

...Рік тому ми гуляли в густому тумані та цілувалися. Було тепло та вогко. Цього року зима затяглась, тому я хочу подарувати тобі справжню весну! Весну у нашому улюбленому місті. Ніяких знайомих, лише ми, лише для нас! Наш потяг відправляється о 01:40. Чекаю тебе на вокзалі.

Збирались швидко, нервуючи та панікуючи.

На вокзалі Валєрка подарував мені флісового ведмедика, якого я одразу ж назвала Фомкою, в найкращих традиціях дитинства, - усіх улюблених ведмедиків називати Фомкою!

До Одеси наш поїзд прибув о 9:29. Через вікно я бачила, як по вокзалу літають повітряні кульки. Ступивши з поїзда, до нас підійшла дівчина зі словами "У нас зараз проходить акція. В одній із цих кульок подарунок від наших спонсорів". Валєрка вибрав жовту, а всередині неї виявився лист про те, що ми виграли романтичну прогулянку по Одесі! Валєрка тішився, а я думала: "якийсь розвод"...))

Ну, принаймні ми нічого не втрачали, тому ризикнути було варто. Нам вручили лист, про те, що о 14:00 на нас чекатимуть біля пам’ятника "12-тому стільцю" на Дерибасівській.

У домовлений час біля "стільця" нас зустріла дуже крута дівчина-екскурсовод, яка в нетрадиційній екскурсоводам розмовній манері розповідала усілякі цікаві факти про Одесу. Через якісь півгодини вона вручила нам наступний лист з вказівками та картою.

"Романтична прогулянка" виявилась квестом, чим дуже мене підкупила. Обожнюю такі штуки! Цілий день ми бігали по "злачних місцях" Одеси, зустрічаючись то з однією, то з іншою дівчиною-ексурсоводом.

Погода відверто налажала: було холодно та дуже вітряно, хоча за день до нашого приїзду була спека! Але, навіть не зважаючи на це, було надзвичайно цікаво та весело.

За всю прогулянку, окрім історичних фактів, дівчата розказали нам про криві стіни в одеських будинках та про занедбаність готелів в історичних будівлях; показали нам улюблене місце зустрічі гомосексуалістів, публічний дім з елітними проститутками, бутик, який ввечері перетворюється на стриптиз-бар... А ще виявилось, що відомий вираз "не фонтан" пішов з Одеси!

Перебігаючи по маршруту квесту, та маючи вільну хвилинку, ми мали можливість насолодитися атмосферністю Одеси. Яка ж вона крута! Обожнюю її затишні кафешки, красиві вулички та дворики, виразні фасади будинків, вікна, що поросли виноградом...

Звичайно ж, багато не встиглося, але особливо хотілось би відмітити кафе "Компот". По всій Одесі їх є три: на Дерибасівській, Приморській та Пантелеймонівській. В усіх у них трохи відрізняється меню та інтер'єр, хоча, звичайно, головна ідея витримана. У них є власна випічка та банки з компотами; вони не використовують чай з пакетиків, кетчуп та бульйон у кубиках; і тут і там радянські телевізори, холодильники та терези; обслуговування на високому рівні... А головне - там відчуваєш себе, наче вдома, завдяки особливій атмосфері!

Ще хотілось би зазначити, що в Одесі ну дууууже багато бездомних котів, переважно рудих, велелюбних та грайливих.

Отже, останній лист привів нас до статуї дитини на морському вокзалі, де на нас уже чекав автомобіль. Я навіть здивувалася, наскільки легко Валєрка заліз до машини до невідомого дядька. Моя ж перша думка: "завезе і вб'є!"))) Але той чоловік виявився настільки простодушним, а розмова з ним - легкою та невимушеною, що через 5 хвилин я уже довіряла йому, а через 15 - обожнювала!))

Їхали ми довго, десь хвилин з 50. Мимоволі пейзаж за вікном почав змінюватись на невеличкі приватні будиночки, бази відпочинку, санаторії та море...

Нас привезли до парку, де на нас чекали уже відомі люди та (...затамуйте подих...) два красивих білих коня! (Тут я уже була просто на 100% впевнена, що нас розводять і що в кінці всього нам вручать чек на +100500 грн!) 

Нагадую, що було просто нестерпно холодно, а тому мене закутали у плед ядерного помаранчевого кольору. Валєрка обрав собі коня Сірого, а я дівчинку Зірочку.

Під час нашої з Валєркою прогулянки верхи, нас постійно фотографували "для звітності перед спонсорами", а тому мені було абсолютно байдуже, як я виглядаю: куталась у плед по самі очі та не звертала уваги на розтріпане вітром волосся. 

Потім ми приїхали на пляж і я мало не крикнула від захвату! Зелені хвилі накочували на берег з білого піску, кружляли чайки... Фотосет продовжувався ще хвилин з 10: на конях, біля коней, без коней, між коней та навіть під конями!

Потім ми знову сіли верхи і поїхали вздовж лінії пляжу. Було надзвичайно красиво! Я відчувала себе у казці! 

За декілька хвилин ми опинилися біля дерев'яної альтанки з дахом із сіна на березі моря, під якою стояв столик з фруктами, солодощами та квітами. Нам принесли Сангрії, а мені - ще один плед. У мене почалась внутрішня паніка та бажання тікати, поки нас не змусили за це заплатити. 

Ми сиділи, пили вино, обіймалися та дивились на море. А потім коханий сказав: "у мене для тебе є ще один подарунок, але мені потрібно, щоб ти заплющила очі". А коли я почула: "розплющуй", він уже стояв переді мною на колінах, тримаючи у руках каблучку, позаду нього горіли фейерверки, а він говорив:

Моя кохана, все-все, що сьогодні було, було тільки для тебе! Саме ти надихаєш мене на вчинки, які б я без тебе ніколи не зробив. Тільки поряд з тобою я пізнав найкращі дні свого життя! Тільки тебе одну-єдину я шукав усе життя, і, знайшовши, зрозумів, що ніколи нікуди не відпущу. Тому що ти.. ти.. — моє все! Czy wyjdziesz za mnie?

У мене перехопило подих, сльози лилися градом, руки трусилися... Я навіть спочатку не змогла відповісти одразу. Просто мовчки кивала головою. Але потім таки зуміла сказати "ТАК"! Уже пізніше я побачила навколо нас усіх людей, які допомагали організувати для нас це свято. Вони аплодували, бажали нам щастя та щиро раділи.

Тепер у мене на правій руці діамантом сяє символ Валєркиного вічного кохання та запорука щастя протягом усього нашого життя!

Він подарував мені казку, а я створюватиму її для нього так довго, як тільки зможу. Обіцяю! P.S. Про те, як відбувалась підготовка до освідчення, можна прочитати у блозі Валєрки.