Почалось все з минулої поїздки в Київ. Це був початок вересня, матч Україна –Англія (0:0). Англійці окупували Lucky pub - мій улюбелний заклад, заівішали прапори, добряче випили пива, співали пісні і радо зі всіма фотграфувались. А я попрямував одразу на стадіон.
Футбол видався спокійним, оскільки обом командам не можна було програвати, а для нашої збірної й перемога не завадила би, та ставки, на погляд Фоменка, виявились надто високими і ми провели виважений матч на рівні з англійцями і закономірно розділили з ними очки. Це означало для нас попадання в плей-офф раунд. У нас вже є гіркий досвід від таких ігор, ще жодного разу Україна не проходила своїх суперників у двоматчовому протистоянні. І ось всі були в очікуванні хто ж стане суперником нашої команди. Варіантів було не багато, а точніше 4 : Ісландія, Румунія, Швеція і Франція. Особисто я, знаючи нашу фартовість, був впевнений у парі з двох останніх команд і моя чуйка спрацювала…нажаль.
Сиджу на уроці, настрій пригнічений, тільки що здав самостійну роботу, а тут на тобі ! Приходить смс-ка (добре хоч, що не від Лайфу, кому треба мелорінг дзвоніть 5050), відкриваю і прочитав тільки одне слово «Франція». Як розумієте настрій від того аж ніяк не піднявся.
Звісно, я вже планував собі поїздку на футбол до Києва, де й проводитиметься перший матч. Але виникнула проблема : продаж квитків запустили через сайт UFI, придбати їх було дуже важко. Але мені пощастило, не дарма ж я чатував ночами за тими тікетами ! Дістались мені вони по 80 гривень, а як згодом виявилось і 800 не шкода було віддати за той матч !
Цікаво, що через пару днів після жеребкування мій дядько кинув ідею поїхати у Париж на другий матч між командами. Чесно кажучи (пишучи) я в це мало вірив і віднісся доволі спокійно до такої «афёры», але подивившись ціни на рейси дешевих авіаліній й сам почав серйозно думати про таку неймовірну нагоду. Але тема якось затихла сама по собі. Як тільки ідея забулась, то на сайті реалізатора квитків, на матчі нашої збірної, появилась можливість придбати квиток вже на матч відповідь, тобто на паризький матч. Це сталось десь за тиждень до матчу в Києві. Та все-таки Тато і дядько вирішили відмовитись від поїздки з різних причин (але так по секрету скажу, що дехто боїться літаків) відповідно і я вже ніде не їхав. Але не очікувано з’явився варіант поїхати з іншою компанією серед якої була моя сестра, отож й проблем з дозволом від батьків, щоб поїхати на матч, вже не було. Тому, не довго думаючи, я купив квитки на переліт лоу костами Wizz і RyanAir і сам квиток на футбол. По суті це і є зв’язкою історії.
Наступило 15 листопада. День матчу. Зібрали ми одяг, прапори, запакували те все в машину і зранку виїхали зі Львова. На заправці, коли старші вирішили «регульнути» і потягнулись за спиртним, то замість алкоголю знайшли іграшки. Мою совість і далі мучить цей інцидент: я прихопив зайвий рюкзак з іграшками маленької сестрички, він стояв поряд зі всіма іншим. Але думаю вона все ж вибачить мені цей жахливий вчинок.
З думками про сьогоднішній поєдинок, Я прокручував сценарії розвитку подій, висловлював побоювання щодо наших жовтих карток і вислуховував підколи типу «прогрємо ми сьогодні 0:4 і полетиш ти в Париж лише за круасаном». Насправді й така думка в мене також була, але я був на диво спокійний перед тим матчем. Мені нічого не лишалось як просто дочекатись початку поєдинку.
Приїхавши до Києва, я забрав квиточок на матч у Франції і відправився на футбол, часу гуляти по столиці не було, але зміг оцінити оновлений дизайн Пузатої Хати на Червоноармійські (коли вже перейменують такі вулиці ??).
Думаю, детально описувати всі тактичні дії команди та персональні кожного гравця я не буду (хоча можу), це ви можете знайти на якому завгодно спорт ресурсі в неті. Перший тайм видався напруженим, гра була рівною, жабоїди випрошували карток для наших козаків, а славетний Рібері нічого не міг вдіяти проти Федецького, отож, все складалось не так погано, як багато хто думав0. Другий тайм зовсім інша справа : цей гол, ця напруга, котра просто зірвалася з голом Зозулі, цей імпульс який був у всіх на стадіоні, переживання за команду, адже і суперники також мали моменти забити, це все просто неймовірні хвилини. Безперечно, другий гол це вже було шось з розряду «неможливе», Олімпійський був в ейфорії, але відчувалось не розуміння ситуації. Ми вигравали 2:0 не в будь-кого, а в іменитих французів ! От не вірив до кінця стадіон і я в тому числі, шо таке є можливим. Емоції котрі пережив за ті 45 хвилин запам’ятав на все життя ! А який настрій був у всіх після футболу?! Не передати словами.
Лише на наступний день після матчу я повірив в цей результат і не помітив, що вже зовсім скоро матч у Франції.
17-18 листопада. Добряче накидавши речей у сумку, я зі Львова поїхав до Варшави. Хто ж знає, що мені в тому Парижі знадобиться ? Приїхав під вечір. Дорога була загруженою, важкою, багато машин на в‘їзді у місто. Відповідно мої думки були тільки щоб поспати вдома. Але, як виявилось, день ще не закінчувався : у андеграунд клубі CDQ проїздом виступав гурт Флайза. Не скажу, що їх фанат, але декілька пісень чув та цього мені було достатньо для того, щоб відвідати цю подію. Зрештою, це український гурт, треба підтримувати своє, отже, я просто не мав вибору. Людей було небагато, адже це неділя,не найкращий день для проведення забави - всі висиджуються вдома перед ТВ, думають про сумний понеділок, який їх чекає з кожною хвилиною все ближче й ближче. Всі…окрім молоді (а кого ше треба?). Мені шкода тих хто міг, а не пішов на такий концерт, бо емоції найпозитивніші ! Прекрасна гра, танці, чудова атмосфера. Моя боротьба зі сном успішно завершилась, а от з голодом аж ніяк ні. Біля клубу була нещасна пекарня. Нещасна бо вибору як такого там не було : цебуляник або цебуляник (розігрітий). Та це краще ніж нічого, правда ? Ось вже після запальних гульок, десь коло третьої ночі, я добрався до ліжка, так і завершився цей драйвовий вечір.
Наступний день був повністю у мому розпоряджені. В час коли мої однокласники гризли граніт науки, я безсовісно грав на приставці і сидів вдома. Потім з’їздив на ровері за своїми улюбленими пончиками та молоком. Я називаю це сніданком чемпіонів (ще з дитячих років), взагалі, то був вже обдній час, але я не зважав на це і сповна насолодився витвором пекарні і якоїсь корівки. А вже на вечір сауна\басейн, треба ж було якось розслабитись перед польотом.
Рейс був на 6:05. Заснути, само собою, в той вечір я не зміг, по суті, десь до півночі дивився у стелю, а далі просто кимарив собі, думав про всяке. Як не крути, не кожен день літаю, це, напевно, все підсвідомість.
19 листопада. Мій голос повернувся до мене після матчу у Києві. В повній бойовій готовності я рушив в аеропорт. Підкреслювало цю готовність 5 канапок котрі мене згодом дуже-предуже виручили. Приїхавши на місце завчасно, я дещо розгледівся, помилувався величезними літаками. За цей час я встиг помітити не одного вболівальника саме нашої команди, це було приємно і весело. Приємно було пару слів перекинути з ними, а весело на контролі багажу. Уявіть лиш картину : К(контролер) В(вболівальник) Д(дружина В)
К : «є рідини з собою ?»
Д: «нема»
В (одразу вставлє): «ні, є»
К: «прошу викласти, заборонено»
Тоді В спокійно, з розумінням даної ситуації, виклав з сумки 0,5 горілки. Я думав що нічо особливого, не тут то було ! Пустили їх речі лентою, а самі вони пішли через спеціальну раму і тут почалось саме цікаве. Вигрузили з кишені ше 1 фляшку горілки. Д круглими очима дивиться на В і виясняє що це за неподобство таке, галасуючи що має алкоголіка, а не чоловіка, а на серйозному обличчі К, в той самий момент, появляється посмішка котру він ну ніяк не міг стримати. Не знаю на що розраховував в даній ситуації В, але вийшло кумедно, то вам не перетин кордону на Раві-Руські. А було Їм на око років 40 – малі діти ! Ситуація, звісно, настрій підняла при тому, що моє хвилювання було дедалі більше, хвилинка сміху була якраз доречною.
Настав час реєстрації/посадки, оскільки це дешеві авіалінії, то тут головний принцип доставка тебе з точки А до точки В, за решту плати й не мало причому. Підняли табличку “Priority boarding” - табличка ця для мажорів, котрих я з кислою міною, але все ж пропустив перед себе. Уявіть, люди платять 100грн, щоб першими зайти на борт літака – хворі. Настала моя черга посадки. Зайшов у літак, розгледівся і сів на місце біля своїх. Уважно послухав інструкцію в разі аварійних ситуацій і пристебнув пасок безпеки. Літак виїхав на злітну смугу, розігнався, взлетів. Все пройшло спокійно, як камінь з пліч впав. Першу годину польоту вивчав все про літак котрим лечу (Airbus 320) в описі, начитавшись про літак, я не помітив як почало світати. Любителі хеш тегу #skylovers & #instasky скоріш за все, зробили би більше фоток за ті пару хвилин ніж я за всю подорож до Франції. Після декількох фоток я заплющив очі і заснув, спав цілих 15хв. Поки не оголосили, що скоро посадка – ще одне випробування для мене. За віконцем було видно сірі хмари, мокрий асфальт і невеличке місто. Чи ж би я Париж назвав «невеличким» ? Ні, це було містечко Бове, десь 80 км від Парижу ! Приземлився літак без зайвих пригод. Вийшовши на вулицю, нічого ніби й не змінилось, навіть чистіше повітря не відчулось, (читав, що у Франції воно чистіше ніж у всій центрально-східній Європі) але одразу кинулись в очі кольорові люди навколо. Дійсно, якийсь з мене расист чи то від незвички просто. Пройшовся до зупинки автобуса котрий їхав до Парижу і купив квиток на нього. З цінами довелось миритись одразу : 16 євро – не мало за проїзд до міста з аеропорту.
Подорож автобусом була самою звичайною, нічо особливого не трапилось. Під’їхали вже до міста закоханих, на плеєрі якраз грала пісня моєї улюбленої француженки Alizee. В корку, на в’їзд у місто, довелось стояти більше ніж пів години, а слухати її солоденький голосок я не міг стільки часу, оскільки, рухається влга краще ніж співає. (http://www.youtube.com/watch?v=Q6omsDyFNlk) . Доїхав. Всі ми випакувались з автобусу, план був чіткий і зрозумілий : добратись поближче до центру та попоїсти. З обома завданнями ми впорались швидко. Сівши на станції метро, котра була біля стоянки автобусів, ми проїхали декілька зупинок і вже були на станції Конкорд (до слова скажу, що паризьке метро аж ніяк не найсучасніше, бо будувалось воно ще в 1950-60 рр, тому на дива техніки, архітектури і дизайну станцій не розраховуйте). Прогулялись ми по площі, перейшли на інший берег Сени і приземлились в якомусь кафе-ресторані на бульварі Сент Жермен. Власник ресторану нас радо привітав і порекомендував страви, вони дійсно були смачнючі, але не повірите…круасанів у не було ! Що ж то за Париж такий, що за ресторан ? Та для мене це не була трагедія.
Послухавши плани своїх співподорожувальників (є взагалі таке слово?) я був не в захваті, навіть розгублений. Сісти на туристичний автобус і кататись по місту…ні, дякую. Я в тому плані романтик, вільна душа. Запевнивши їх, що зі мною все буде добре я відлучився від них, це була моя маленька перемога, бо я просто не уявляю себе в тому автобусі весь день. Розійшлись ми прямісінько біля Дому Інвалідів. Звучить якось простувато, правда ? Але саме там зберігається прах Наполеона.
Сама будівля була збудована в 1706 році як військовий шпиталь. Оглянувши це все я подався через міст Олександра ІІІ до Великого Палацу. Архітектруа вражаюча. Але був і мінус такого «вільного плавання». Буквально за рогом, метрів так через 300 я би побачив Елісейські поля, але все що я мав на той момент це карта транспорту, а такої зупинки коло себе я не бачив. Всі інші дива такі як : Ейфелева вежа, Лувр, Нотердам де парі і Тріумфальна арка кожне з них я, якимось чином, відвідав (випадково чи навмисне). В більшості я просто катався по місту, намагаючись вникнути в те, паризьке життя, бо воно зрозумілим для мене, аж ніяк не було. Самі парижани якісь прісні дуже були, не тяжіли до спілкування. Однак, африкоси з сувенірами з 1 євро компенсували все це, щебетали як треба. А футбольного духу і взагалі не відчувалось, складалось враження, що переплутав день матчу. Лише шпальти газет мені заперечували.
Вже був час обіду, а я все гуляв. Занесло мене на торгові павільйони. Там же я знайшов кафешку в котрій присів і замовив лиш Dr.Pepper бо ціни кусались. Ціни були всюди однакові, тому вибір пав випадково. Основна мета була зайти в інтернет і повідомити, що цілий і здоровий. Приємно здивувала вбиральня тої кафешки у стилі Star Wars. Але чесно, не найкращі були відчуття справляти нужду, коли за тобою уважно дивиться Дарт Вейдер, проте, я впорався з цим моральним тиском. В мене було ще декілька годин до матчу, тому я вирішив піти на місце збору українських фанатів (діаспори), де мали бути і знайомі мого батька. Листівку із адресою мені вручили хлопець з дівчиною біля Ейфелевої вежі за декілька годин до того. Я, швиденько знайшовши найближчу станцію метро, рішуче рушив на місце збору, котре було в українському ресторані. Трошки поблукав я непримітними вуличками і опинився там де й потрібно було. І хотів я з’їсти чогось, але меню було не дуже цікавим. Борщику, вареників, голубців й всякого такого я й вдома можу скоштувати собі, тому в бій йшли все ті ж канапки ! Багацько народу зустрів, причому різного. Від одиноких мандрівників до організованих груп з Німеччини, Англії та Швеції. Саме хлопці зі шведської діаспори і були знайомими з котрими мав зустрітись. Появилась там і кореспондентка 1+1, могла би й в мене інтерв’ю взятии, а не в напів тверезого дядька. Тільки уявіть сюжет з хлопцем, котрий кинув школу на пару днів і вирвався сам у Париж на футбол. Я би став зіркою національного масштабу, талісманом команди. Ну добре, досить мріяти. Маршем від кафе ми рушили до північного вокзалу (ми – 150чол.)
Північний вокзал – саме звідти відправлялись приміські поїзда до стадіону, котрий був у пригороді Сент Дені. Пішли всі затарюватись перед футболом, за час очікування я помітив, що білих дедалі менше і менше на вулицях. Було десь так : 40%-чорні; 40%-араби; 20%-білі. Причому, що білі метушились і десь швиденько губились у тому колориті. Це все я спостерігав під пісню Niggas in Paris (http://www.youtube.com/watch?v=gG_dA32oH44) котру радісно виспівувала купка ніґерів біля мене. Відчуваєш себе, наче білий лебідь, але в прямому сенсі БІЛИЙ ! Ми відділились від групи коли пішли закуплятись, відповідно, не знали звідки саме йде електричка. А ярусів на тому вокзалі було 3 і попробуй вгадай. Але якась мила дівчина все нам підказала ще й зробила безкоштовний проїзд (ще раз мерсі, мадам). На пероні вже почалось розпивання накупленого. Я в цьому участі не приймав, відмовився, а моя порція пива перепала французу котрий підказв, що ми чекаємо не з того боку перону.
На підході до стадіону зустрілись зі всіма іншими, туди підключились хлопці з Харкова, йшли, заряжали, співали. Одразу в оточення нас взяли правоохоронці у бойових строях, мені чомусь це сильно до душі припало. На перевірці речей, при вході на сектор, я відмазався, що там речі з дороги, таким чином вберігши свої безцінні канапки. Була акція від якоїсь компанії, хлопчина роздавав шось типу крекерів, деякі наші по пару раз перепитували чи це безкоштовно, а коли чули стверджувальну відповідь, то хлопець не мав відбою від любителів халяви. На сектор я прийшов завчасно. Було більше години до матчу, я встиг з багатьма познайомитись, покепкувати зі стюардами, котрі вподобали мій рюкзак, подивитись за розминками наших футболістів, а тоді вже й зі своїми зустрівся.
Сумна частина :
Під час співу гімну було чути свист якихось мавп, буває, нічо не зробиш, знав би, то хоча б банана з собою прихопив. Матч був хєровий, переповідати навіть не хочу. Ясно, що ФІФА тягне ту ж Францію, Платіні…аййй шо там казати та й грали вони краще, треба з цим змиритись. А я ше й вимазав свій чудо рюкзак, бо потекла одна з кнапок. Як розумієте мало позитиву було, стадіон францзів гудів надзвичайно голосно, підтримка у них була солідна.
Багато різних «якби» могло бути, але не судьба нам на тому Чемпіонаті Світу виступати. Отож, єдине радісне, що було на стадіоні – халявні снеки.
Після матчу був просто був прояв того, що не варто в Європу наповнювати колоритом з Алжиру і Сенегалу і тому подібних. Вони їздили машинами, сигналили, кричали нам щось не дуже хороше через вікна, хуліганили по дрібному. Гуляючи вже вночі, знайшов телефон на вулиці (такий старенький раритетний) хтось, напевно, вирішив оновити дом. техніку.
Гуляти довелось довго. Наш план поспати в аеропорту провалився і ми цілу ніч мали бути на вулиці. Рейс був на 9 ранку, а аеропорт ж відкривався лише о 6 ранку, що взнали ми лише коли прийшли на зупинку до летовища. Це було не солодко. Де ж нам провести цей час ? Ми всі були втомлені і пригнічені, бродили по вуличках Парижу, вислуховували знущання від різних дибілів. Зате, за той час, я побачив багато з того, що не помітив вдень, відкрив для себе цілу кучу хостелів в котрих всі місця заняті, просто всі !!! Був випадок коли якийсь араб вирішив у нас «щось запитати» (в нас це «прикурити»), настроєний він був агресивно, але все обійшлось. Ми вирішили, що вештатись по нічному Парижу нема чого ще й у шарфиках синьо-жовтих. Взяли таксі і попросили в таксиста, щоб повіз туди, де можна поїсти і провести остаток ночі. Таким місцем виявилась піцерія. Італієць (шеф) сказав нам, ніби заспокоюючи, що все купив Платіні і просто поспівчував нам, окрім цього йому нічого й не лишалось. Сиділи ми там ше добрих півтори години, трапеза була смачною і ситною. Виявилось, що заклад працює до 5 ранку. Всі вже засипали, падали обличчями в свої тарілки, а тому взяли таксі прямо до аеропорту. Вийшло дорого, але ми були вже на місці, де можна було хоч на кріслах, але поспати. Це було блаженство після стількох годин булканням по всяким нетрям. Я спав, наче немовля, мені було всерівно на чому я сплю, чи не загублю де своїх компаньйонів чи взагалі чи не просплю літак.
Повернення до нормальної розповіді :
Зранку, після декількох годин сну, я був на диво бадьорий і енергійний чи може мені знов мандраж перед польотом дався взнаки, чи просто в сидячому положенні мені виявилось зручніше спати, але так чи інакше я трішки відійшов вже від минулого вечора і це вже тішило. Контроль проходив з роздруківкою посадочного талону на котру потік помідор з моїх канапок – рятівниць. Напів роздертий листок я беріг ще з футболу, як зіницю ока беріг, головне ж, що штрих коди були цілими. Без зайвої бюрократії листок цей все таки прийняли, але от взбісив мене контролер, котрий дозволив собі понасміхатись над нашою збірною, на що почув коротку відповідь - «FIFA=Mafia». Не знаю наскільки опізнаний був у футбольній сфері, але думаю, що якось здогадався про що я. На тому моменті Петросян зупинився та спустився на землю і віддав мені мій нещасний квиток. В черзі довелось трохи стояти - літак запізнювався. За той час я почув ще добрий десяток версій від наших фанів чому ми програли і з кожною можна було погодитись. Отож, з обох матчів я їхав мовчки : від одного був у нірвані, від другого у печалі.
Нарешті я дочекався літака, котрий запізнювався на хвилин так зо 30-40 і з великою радістю погрузився на нього, адже вже надоїло чекати.
А радість була недовгою. В порівнянні з першим польотом, цей був якимось неспокійним : літак виляв при злеті то вліво, то вправо; звук двигуна (я якраз по середині сів) то був чутний, то ні; пару турбулентних зон і ше одна тривожна деталь, ба, навіть, дві - стюарди. Один був середнього зросту з блондинистим волоссям, котре зачесав повністю назад. В мене складалось враження, що це якийсь маньяк чи терорист, інший, його напраник, великий, незграбний і навіть не пам’ятав до кінця інструктаж, так що думок про можливий теракт ставало дедалі більше. Коротко кажучи я засцав. Яка б обідна поразка не була, але вмирати не дуже хотілось. Доречі, помітив, що у літаках немає ряду з №13. До того думав, що це вигадка. Особисто я чомусь люблю це число.
От я приземлився вже у Варшаві, була сира погода як і мій настрій, добрався до квартири і без зайвих слів впав (саме впав) на ліжко, навіть, не переодягнувшись. План був виїхати Польщі з в той же день, але сон взяв своє і я поставив свій персональний рекорд 17 годин безпробудного сну. Поїхав на закупи, погуляв містом, котре й так чудово знаю і сів на вечірній автобус до Львова, в автобусі помітив, що весь час свербить рука, аж перелякався чи яка мара мене не вкусила, що переносить африканські болячки, але вірячи у краще, я залишив ці думки і давай чиати книжку. Хоч книжка аж ніяк не була з персонажем Остапа Бендера, але його фраза чомусь в думці промайнула і я думаю, що саме вона найкраще відображає, те, що ми побачили : “Мы чужие на этом празднике жизни”. Як ви розумієте під значенням свято життя - це Чемпіонат Світу, за вихід на котрий ми боролись (хто не догнав). Після таких філософський роздумів я й не помітив, як минув швидко минув кордон, аж занадто, бо приїхав я сюди пару хвилин по 5 ранку. Вийшовши на перехресті, не доїжджаючи до автобусної станції, я почав думати як же мені доїхати додому, бо шлях туди пролягав через вулицю де тюрма, а там завжди найдеться хтось недружелюбний і так вже були там пригоди, як розумієте не найприємніші. На зупинці був цілодобовий магазин, де я й зайшов випити кави. Там мені підказали, що кожного ранку десь так о 5:10 проїжджає вантажівка Родинної ковбаски. Я вирішив, що все-таки почекаю на автобус, а от план захоплення того автобусу швиденько вималювався у моїй уяві, ото би поїв файно. Довго чекати не довелось, бо їхав пустий автобус, котрий мене підібрав. От і добрався я додому, знаєте, як то є, коли прийдеш до хати після довгої поїздки і таке враження, що цілу вічність не був ? Саме це я відчував коли повернувся, а раз таке відчуття було, то поїздка вдалась !
