Сьогодні, за цікавим збігом, абсолютно з різними людьми зайшла мова про співчуття росіянам (так, це не помилка). Абсолютно різні люди мали абсолютно різні досвіди, умови життя та погляди на це питання. Не можу полишити цієї теми, бо у мені усе кипить, як починаю думати. Злюся, доводжу, аргументую всередині себе свою позицію. Але цього мало. Виливши цей поток у текст я зрозумію краще, а можливо поставлю гештальт на цьому питанні на даний момент.
Що я мала на увазі під “мають абсолютно різні погляди”, думаю, зрозуміло градацію. Від “треба мати милосердя, не перетворюватись у нацистів” (що я вважаю, вибачте, тотальним булщитом), і до “не можу, не хочу, і не буду”.
Так от моя думка. Тут варто поділити види расіян. Расіян хароших тут не буде, бо усі знають, що вони вже під земелькою або у целофановому виробі.
Тип “класєка”: за війну, підтримує путіна, мобілізовується, як дають повісточку:
Висновок короткий - підорас та чмо. Жодного співчуття.
Тип “лібєрал заграницей”: проти війни, проти путіна, киває пʼятами як бачить новину про мобілізацію.
Висновок теж лаконічний: сцикло. Жодного співчуття.
Тип “нєт вайнє” - робить типу активні дії (може навіть не просто знімає мітінги, а ще й сідає в автозак).
До таких у мене найменьше претензій, і тут можу крапельку посвівчувати, тому що начулася про милих фсбшників та працівників міліції у цій свєрхдєржаві.
Тип хамелеон: був за війну, поки не мобілізація, але що робити - йде у воєнкомат а далі на фронт.
Так от звісно список ширший, просто не у цьому моя мета. Головна думка у тому, як я можу співчувати людям, які йдуть вбивати мене? Відповідати любовʼю на ненависть? Ха-ха, залиште для дітей та казочок.
Якби Київщина або Миколаївщина були окуповані - я не впевнена, що залишились в живих мої батьки (які доволі багато про свою позицію розповідали ватнікам-собачнікам), я не впевнена, чи були б живі ми з моїм хлопцем. Моя бабуся померла у той час, як Чернігів був у котлі і ніхто з родичів, включая мене, не зміг її поховати. Тож чому? Наші з хлопцем батьки вже 7 місяців не живуть у своїх домівках та вимушено почали нове життя з 0.
Те ж стосується стосовно “пробачити”. Як можна пробачати тих, хто прямо зараз, у той час як я набираю цей текст, вбиває мій народ за національним признаком? Пробачити того, хто це буде робити і завтра і післязавтра, і ще бог зна скільки, поки не закіниться війна? Пробачити того, хто не просив вибачення? Хто не розуміє навіть навіщо він це робить.
Так, я не з Маріуполя, Бучі, Ізюма, Харківщини, Херсонщини або Запоріжчини. Я не переживала блокаду (окрім як нетривалу блокаду Києва у березні), я не попадала під артобстріл та не бачила смерті на свої очі, але ця війна стосується мене теж, стосується кожного. Вона чепляє за найболіше, вона проникає всередину тебе і ти не можеш від неї втекти, забути, заглушити. Вона навколо тебе і всередині. Це стосується тебе безпосередньо, твого майбуьтнього, майбутнього моїх міст, моєї країни. Вона щось ламає в тобі, а іноді дає промінь світла у вигляді героїв-захистників та їх історій. Війна не романтична. Вона брудна та жахлива.
І я бажаю, аби ми ніколи не пробачили, не співчували і не кликали расіян і їх простір до себе. Кінець.
