Убивство за українську мову у Львові. Знову
UPD. Поки дописала це, з’явилося повідомлення, що рана від пострілу у скроню виявилася смертельною. На жаль, медики не змогли врятувати Ірину Фаріон — вона померла в лікарні. Це вже навіть не замах, а вбивство.
Вангую, любителі лагідної українізації, а насправді любителі руzzкого язика, уже почали травити свої сміхуйочки через замах на Ірину Фаріон — українську мовознавицю (так, їй би не сподобався цей фемінітив, але це проблеми її увнутрішненої мізогінії, а не мої).
Хай я багато в чому їй не симпатизую, вона, утім, не тільки носійка української мови, але й та, хто вже дуже довгий час наголошував, що мова має значення, що мова — це захист від довгого отруйного язика московської потвори. Замах на її життя (UPD. Убивство її) — це наслідок колективної демонізації її особи в соцмережах і мовчазного схвалення інших, буцімто вона внутрішня ворогиня, яка розділяє суспільство. Чомусь у йобнутих суспільство завжди розділяє право на українську мову в Україні, а «велікій і маґучій язик», мабуть, нехуйово так об’єднує у кількасотлітньому пригніченні українськомовності, еге ж?
Це («українська мова розділяє», але не кацапська говірка, ні, що ви?!) дуже поширений наратив серед москалоти й тих, які або недавно перейшли на українську, перейшли частково (зокрема, публічно — про людське око) і, можливо, вичікують, щоб перемкнутися назад, або тих, які як пашталакали кацапською, так і не збираються припиняти (і не тільки тому, що так «прівиклі й вабщє какая разніца?», але й часто тому, що для них українська мова другосортна, нижча, «тєлячья» і так далі). Тоді їхнім аргументом стає «етай вашей мовай разґаваріваєт фаріон, і я із прінципа нє стану». Те, що денацифікацію українців кацапською оголосив пуйло, таких «принципових» малосорів і манкуртів нітрохи не хвилює. А всіх, хто хоч якось захищає мову, вони називають «фаріон».
Що це мені нагадує? Мабуть, те, як мого братика в дев’яностих у Криму, почувши його українську, назвали «бандєрьонкам». Або те, як уже після 2014 року у Львові в мій бік якийсь жирний комуніст, який уже, певно, відкинув копита, презирливо крізь зуби просичав «бандера», схоже, через те, що я хоч і проходила повз нього мовчки, але у вишиванці. І це за хвилин п’ять ходьби від пам’ятника тому самому Бандері. І це після 25 років незалежності України. І це після початку війни на Сході України. Якщо подумати, це просто сюр якийсь, але вже навіть не дивує. У слова «бандера», «фаріон» абощо такі особи вкладають презирство, наче це має образити.
Такі особи ненавидять не стільки Бандеру чи Фаріон, скільки ненавидять українську мову. Або просто не можуть пропрацювати свою москворотість і відмовитися від неї раз і назавжди, мелючи щось про «нужна врємя, будьтє талєрантни» і те, що «русскоязичних уґнєтают» — «общєство», бачте «їх травіт». І, звісно ж, белькочуть щось про лагідну українізацію, яка ніхуя не працює. Теж дуже довго вважала, що українізація має бути лагідною, толерувала кацапську й навіть переходила на неї з носіями. І знаєте, що? У дупу лагідну українізацію! Бо її в сраці й так усі мали. У дупу толерування кацапської, якому немає кінця краю! Бо там йому й місце. Якщо лагідна українізація — це вічно толерувати кацапську в Україні, не обстоювати своє право на українську, блять, в Україні й танцювати перед помосковщеними українцями, поки вони, можливо, колись заговорять-таки українською (спойлер: ні, навряд), то до дупи це все. Гадаю, лагідна українізація можлива, тільки якщо ЗУНР і УНР, Захід і Схід, Галичина і Слобожанщина поєднуються у шлюбі, справжньому коханні. На крайняк у роботі над спільною метою — системною українізацією помосковщених українців, поверненням свого, зі спільною закоханістю в інструменти слова, бо мова — це ще й інструмент.
До Фаріон можна ставитися по-різному. Але чим те, що українську філологиню у Львові вистежує, можливо, на чиєсь замовлення якийсь пацан і намагається вбити після її численних висловлювань про те, що кордони держави визначає мова тощо, дуже відрізняється від убивства Ігоря Білозіра в тому-таки рідному Львові, бо він своїми піснями українською заважав бандюкам слухати кацапський шансон? Щось не пригадую, щоб в Україні колись убивали за московську балачку. А українськомовність, висловлювання свого права на неї в обслуговуванні, небажання в публічному просторі чути кацапську, обстоювання української мови в Україні — це досі страх і ризик. Це або щонайменше грубість у відповідь на чемне прохання, або фізичне насильство з боку москворотого, а то й цілеспрямоване вбивство. І те, що це знову стається у Львові, начебто в осередку українськості, пригнічує ще більше.