— Це нечесно! — повторювала Ліліт, все більше віддаляючись від дому. Її черевики забруднмлися після невеликого дощу. Він, ніби віщуючи закінчення цього дня, лив із самого ранку, в день народження близнючок Плезант. Як би сильно Ліліт не любила своїх бабусю Корал та дідуся Ерба, як би не скучила за тіткою Дженіфер і кузиною Люсі, але навіть вони не були спроможні врятувати цей день. Наче її немає і не було. Наче вона — порожнє місце в їхній родині, а центром їх всесвіту завжди є прекрасна Анжела. З її солодкозвучним голоском і невинними оченятами, здатними просити все, що заманеться. Жахлива несправедливість.
Дівчинка зупинилася вдихнути повітря й озирнулася навколо. Будинки були їй незнайомі — з батьками і сестрою вони не гуляли цією вулицею. Невже вона ще й загубиться тут? Хоча, невідомо, що гірше: загубитися чи повернутися додому,отримавши ще й прочухана у свій день народження. Ліліт заплакала знову, чи то від образи, чи то від безвиході. Батьки хоч помітили, що вона зникла? Чи будуть надто зайняті догожданчями їх ідеальній Анжелі?
— Привіт? — за спиною юної Плезант почувся тихий і трохи здивований голос. Озираючись, вона помітила смаглявого чорнявого хлопчика, що уважно розглядав її. Він, схоже, помітив її сльози, і подальші запитання були б щодо них. Ліліт шморгнула носом, не знаючи, що відповісти йому.
— Ти нетутешній? Я не пам'ятаю тебе тут, — дівчинка спробувала відвести розмову від себе.
— Ну, ми переїхали сюди нещодавно. Та я ще нікого не знаю тут, — він знизав плечима і підійшов трохи ближче. — Я Дірк, а тебе як звати?
— Ліліт, — відповіла Плезант, усе ще шморгаючи носом.
— Чому ти плакала? — спитав Дірк, простягаючи руку новій знайомій. Вона потиснула її, ховаючи погляд.
— Бо сьогодні мій день народження. І моєї сестри день народження. А всі ніби пам'ятають лише про неї!
— Йой. Може вони так поводяться, аби зробити тобі сюрприз?
— І не мрій. Так завжди. Кожного року, кожного дня!
— Це справді сумно. Але чекай хвилинку, — Дірк підійшов до будинку, що знаходиться поруч. — Чекай тут, я зараз. Я швиденько.
Хлопчик метнувся до будинку. Ліліт лише знизала плечима. Дірк справді з'явився швидко, але вибіг з-за будинку. Мабуть, через запасний вхід. У руці він тримав букет із зірваних у садку квітів, таких самих, що росли в Ліліт удома. В іншій руці тримав невелику статуетку і малюнок.
— Не думаю, що ти бажала б саме це, але все ж таки... З днем народження, Ліліт.
Якусь мить Ліліт лише розгублено кліпалп очима, та згодом боязко взяла подарунки нового знайомого.
— Це... я... дякую, — вона знову шморгнула носом, але вже не через образу. — Це найкраще, що мені дарували.
— Хочеш зайти до мене в гості? - запропонував Дірк. — Тато не буде проти, і мама от-от повернеться.
Не встигла дівчинка відповісти, як одразу почула за спиною голос дядька Джона. — Ми тебе всі шукаємо!
— Я не піду! Не забирайте мене додому! — тут же вперлася Плезант. — Я не піду!
— Ліліт, батьки хвилювалися, та й вже запізно. Час додому.
— Я не піду! — повторювала дівчинка, але чоловік уже забрав її подалі від дому нових знайомих.
kianamaiart
theartofmadeline
discoholicmusic
titsay
dededos
