Nelli

Stand With Ukraine! Thank God I'm Ukrainian!  Слава Богу, що я українка

[nelligekata]

war

[nelligekata]

Alumni reunion after 20 years

[nelligekata]

war

[nelligekata]

«На нашего Буншу похож» (с)

[nelligekata]

Такої ніжності ви ще не чули | 6 віршів, що ожили у блюзі | Slow Ukraini...

[nelligekata]

Цьотка Жанка

У нашій родині є одна ексцентрична людина, яка народилася якраз на Благовіщення 99 років тому. Цьотка Жанка.

Так називали зведену (по татові) сестру моєї бабці. Цьотка Жанка була народжена Анною, але, як гласить родинна легенда, вона повважала, що ім’я Анна – занадто прозаїчне для такої яскравої особистості, тому в один прекрасний день усім рідним повідомила, що віднині вона Жанка, і хто назве її Анною – отримає по голові. Цьотка Жанка одразу була білою вороною, оскільки уневажувала всі мірки благопристойності.

На світанку своєї юності цьотка Жанка закрутила роман із відомим у довоєнному Львові кримінальним авторитетом-нальотчиком, поляком. Є така версія, що в одній із польських батярських пісень є рядки «О moja Anko» - це якраз про цьотку Жанку. Роман був бурхливим, цьотка Жанка стала улюбленицею у польських кримінальних колах, бо мала дуже веселу вдачу і зовні нагадувала Марлєн Дітріх. Коли банду авторитета-нальотчика накрила поліція, цьотка Жанка дуже страждала. Згодом усіма її коханцями були значно молодші від неї хлопці. Вона мала прекрасний смак. Віддавала перевагу симпатичним здебільшого полякам із заможних родин. Любила попивати винце і ходити до подружок лялякати.

Більшовицьку окупацію цьотка Жанка зустріла з невимовним сумом, тому що сама по собі радянська фуфайочна дійсність суперечила естетиці цьотки Жанки. Цьотка Жанка любила бути білявкою і завжди мала макіяж. До останніх своїх днів (дожила до 80) цьотка Жанка завжди підфарбовувалася. Без помади навіть сміття не могла винести. Її харизматичність, гумор і польська манера вимовляти букву «л» почала не вписуватися в нову картину окупованого червоного Львова. Високі підбори (у нас їх називають обцаси), елегантні приталені костюмчики, різного роду брошки і біжутерію цьотка Жанка носила у ще більшій кількості, чим постійно накликала на себе вогонь совєцьких женщін. Хати не трималася, їй потрібен був двіж.

А далі був Сибір. У несамовито важких умовах вона працювала по коліна в воді. Повернулася з важкою формою поліартриту. Сама вона називала цю хворобу «літаючий поліартрит»: постійно боліли суглоби, кожен раз інший. Після Сибіру цьотка Жанка повернулася з деформованими покрученими пальцями. Постаріла. Але очі блистіли так само шалено. Ну і що, що покручені? Лак для нігтів рубінового кольору і кілька крупних перстенів. Ніколи в житті на голову не одягла хустку. Приплюсне зачіску.

Завела собаку, яку назвала Шельма. Коли собака гуляла на вулиці, цьотка Жанка висувалася з вікна (мешкала у квартирі зі спільною кухнею на піддашші), голосно й протяжно гукала: «Шельма!! Шельма!!». Всі перехожі жінки озиралися.

Регулярно писала нам листи, і ці листи зачитувалися вголос всією родиною. Для розуміння екстраваганції цьотки Жанки достатньо процитувати один із звичайних листів: «Іро! Сестро! Добрий день! Я, стара перда, наїлася сливок і тепер маю срачку, тому напишу тобі короткого листа».

Цьотка Жанка свого зятя називала «Чортик» (був родом із Чорткова), доньку – «Кльоня» (у дитинстві була клаповухою). Сусідка – «тота ідіотка знизу». Інша її сестра – «боже ствоженє» (боже створіння по-польськи). Мене – Тяпчик. Була помішана на групі Modern Talking, особливо – Томас Андерс. Уся квартира була обвішана плакатами із Томасом Андерсом. Цьотка Жанка могла підійти до плаката і поторгати Томаса Андерса за носик, лагідно називаючи його «мій Томасик».

Якось вона поїхала в село на весілля до родичів. Замовила величезний триповерховий торт, весь у різнокольоровому кремі. Уміючи співати всякі сороміцькі приповідки, вона спеціально спізнилася на весілля, аби всі звернули увагу на її появу, тим паче, що вона обожнювала прилягаючі плаття непомірно короткої довжини. На обцасах, ясна річ. І з золотим пасочком (ремінцем). Явилася вона на весілля в повному всеозброєнні, з зачіскою і макіяжем яскраво салатового кольору. Почала співати свої приспівочки, аж раптом як зашпортається, як із тим тортом навернеться посередині подвір’я – і, звісно, обличчям прямо в торт. Коли цьотка Жанка підняла голову з торта, то все весілля вилягло від сміху: на лиці був імпресіонізм різного кольору, кремові квіточки були про всьому волоссі, цьотка Жанка гордо піднялася, пальцем зняла з лиця шар крему, смачно облизала палець і вимовила: «Що ви за срані господарі, якщо маєте таке поєбАне подвір’я?».

Отака вона була.

Незадовго до її смерті я був у неї (ще студент). Вона пересувалася лише по квартирі. Руки були покручені, як коріння дивакуватого дерева. Каже: "Я всі дзеркала позакривала, бо не можу дивитися на стару каргу. Але ти стань там-во далеко, біля вхідних дверей, а я стану тут-во. Подивися здалеку: я дуже навіть незле виглядаю, правда?». На холодильнику стояла помада. Ріденьке старече волосся поправляла руками, бо гребінь уже не могла тримати.

Померла цьотка Жанка якраз на Йордан. Була така ожеледиця, що автобус із труною під’їхав до гори і відмовився спускатися донизу, де була підготована могила: не виїду назад. Був такий дупопад, що треба було бачити, яким чином хлопи-могильщики знесли труну донизу по голому льоді. Вони лізли раком, а труну просто спускали вниз, регулярно гальмуючи. Я запропонував з’їжджати на вінках. Що я й зробив. На цвинтарі стояв дикий регіт, бо кожен спускався донизу як міг: хтось на вінках, хтось рачки, хтось по чужих засніжених гробах. Священик, з’їжджаючи на рясі, спочатку загубив кадило, потім головний убір. Це був найвеселіший похорон. Цьотка Жанка тримала марку до самого кінця.

Автор: Ostap Drozdov

[nelligekata]

Дурість - набагато більш небезпечний ворог добра, ніж зло

"Дурість - набагато більш небезпечний ворог добра, ніж зло. Проти дурості ми беззахисні. Тут нічого не добитись ні протестами, ні силою; докази тут не допомагають; фактам, що протирічать власному судженню, просто не вірять - в таких випадках дурень перетворюється у критика, а якщо факти неспростовні, їх відкидають як неважливу випадковість. До того дурень, на відміну від злодія, абсолютно задоволений собою; і навіть стає небезпечним, коли у роздратуванні переходить у напад. Ні в якому разі не можна намагатися переконати дурня розумними доказами, це безнадійно та небезпечно.

Чи можемо ми впортатись з дурістю? Дурість представляється більше соціологічною, ніж психологічною проблемою. Це реакція особистості на вплив історичних обставин, побочне психологічне явище у певній системі зовнішніх стосунків. При уважному розгляді виявляється, що будь-яке посилення зовнішньої влади (політичної або релігійної) уражає значну кількість людей дурістю.

Влада одних вимагає дурості інших. Особистість, пригнічена видовищем всемогутньої влади, позбавляється внутрішньої самостійності і відрікається від пошуку власної позиції у створеній ситуації. Дурість часто супроводжується впертістю, але це не повинно вводити в оману відносно її несамостійності. Спілкуючись з такою людиною, відчуваєш, що говориш не з ним, не з його особистістю, а з опанувавшими ним гаслами та закликами. Ставши знаряддям, дурень здатен на будь-яке зло, і разом з тим він вже не здатен розпізнати зло.

В такій ситуації очевидна марність наших зусиль збагнути, і про що думає "народ", і чому це питання зайве по відношенню до людей, які мислять та діють в усвідомленні власної відповідальності.

Думки про дурість дещо втішні: вони не дозволяють вважати більшість людей дурнями за будь-яких обставин.

В дійсності все залежить від того, на що роблять ставку правителі - на людську дурість чи на внутрішню самостійність та розум людей".

Дітріх Бонхеффер (1906-1945), євангельський пастор, герой антинацистського спротиву у Німеччині, учасник заколоту проти Гітлера, цитата з листа "Спротив та покора", написаного у тюрмі перед стратою.

[nelligekata]

Геніально

Невідомо, чи була ця історія правдивою чи це лише чудова фантазія, але це - гeнiaльнo пpo укpaїнcькy мoвy.

«...Бyлo цe дaвнo, щe зa cтapoї Aвcтpiї, приблизно в 1913 poцi. В кyпe пepшoго клacy швидкoгo пoтягy Львiв – Вiдeнь їхaли чoтиpи пacaжиpи: aнглiєць, нiмeць, iтaлiєць.

Чeтвepтим бyв вiдoмий львiвcький юpиcт Бoгдaн Кociв. Poзмoвa вeлacя нaвкoлo piзних пpoблeм i тeм. Нapeштi зaгoвopили пpo мoви – чия кpaщa, кoтpiй з них нaлeжить cвiтoвe мaйбyтнє.

Пepшим зaгoвopив aнглiєць:

– Aнглiя кpaїнa вeликих зaвoйoвникiв i мopeплaвцiв, якi poзнecли cлaвy aнглiйcькoї мoви пo вcьoмy cвiтi. Aнглiйcькa мoвa – мoвa Шeкcпipa, Бaйpoнa, Дiкeнca, Ньютoнa тa iнших вeликих лiтepaтopiв i вчeних.

– Нi в якoмy paзi, – гopдoвитo зaявив нiмeць. – Нiмeцькa мoвa – цe мoвa двoх вeликих iмпepiй – Вeликoї Нiмeччини й Aвcтpiї, якi зaймaють бiльшe пoлoвини Євpoпи. Цe мoвa фiлocoфiї, тeхнiки, apмiї, мeдицини, мoвa Шiллepa, Гeгeля. Кaнтa, Вaгнepa, Гeйнe. I тoмy, бeзпepeчнo, нiмeцькa мoвa мac cвiтoвe знaчeння.

Iтaлiєць ycмiхнyвcя i тихo пpoмoвив:

– Пaнoвe, ви oбидвa пoмиляєтecя. Iтaлiйcькa мoвa – цe мoвa coнячнoї Iтaлiї, мoвa мyзики й кoхaння, a пpo кoхaння мpiє кoжeн. Нa мeлoдiйнiй iтaлiйcькiй мoвi нaпиcaнi кpaщi твopи eпoхи Вiдpoджeння, твopи Дaйтe, Бoкaччo, Пeтpapки, лiбpeттo знaмeнитих oпep Вepдi, Пyччiнi, Pocciнi, Дoнiцeттi. Тoмy iтaлiйcькiй мoвi нaлeжить бyти пpoвiднoю y cвiтi.

Укpaїнeць дoвгo дyмaв i нapeштi пpoмoвив:

– Ви ж пo cyтi нiчoгo нe cкaзaли пpo бaгaтcтвo i мoжливocтi вaших мoв. Чи мoгли б ви нaпиcaти нeвeликe oпoвiдaння, в якoмy б yci cлoвa пoчинaлиcя з тoї caмoї лiтepи?

– Нi. нi, нi! Цe ж нeмoжливo, – вiдпoвiли aнглiєць, нiмeць тa iтaлiєць. – Нa вaших мoвaх нeмoжливo, a нaшoю – пpocтo. Нaзвiть якycь лiтepy, – звepнyвcя вiн дo нiмця.

– Нeхaй бyдe П – cкaзaв тoй.

– Дoбpe. Oпoвiдaння бyдe нaзивaтиcя.

Пepший пoцiлyнoк…

Пoпyляpнoмy пepeмишлянcькoмy пoeтoвi Пaвлoвi Пoдiльчaкy пpийшлo пoштoю пpиємнe пoвiдoмлeння:

Пpиїздiть, пaнe Пaвлe,- пиcaв пoвaжний пpaвитeль пoвiтy Пoлiкapп Пacкeвич, – пoгocтюєтe, пoвeceлитecь. Пaн Пaвлo пocпiшив, пpибyвши пepшим пoтягoм. Пiдгopeцький пaлaц Пacкeвiчiв пpивiтнo пpийняв пpиїжджoгo пoeтa Пoтiм пiд’їхaли пoвaжнi пepcoни – пpиятeлi Пacкeвичiв… Пocaдили пaнa Пaвлa пopяд пaннoчки – пpeмилoї Пoлiни. Пoгoвopили пpo пoлiтикy, пoгoдy. Пaн Пaвлo пpoчитaв пiдiбpaнi пpeчyдoвi пoeзiї. Пaннa Пoлiнa пpoгpaлa пpeкpacнi пoлoнeзи Пoнятoвcькoгo, пpeлюд Пyччiнi. Пocпiвaли пiceнь, пoтaнцювaли пaдecпaнь, пoлькy. Пpийшлa пopa пooбiдaти. Пocтaвили пoвнi пiднocи пляшoк: пopтвeйнy, плиcки, пшeничнoї, пiдiгpiтoгo пyншy, пiльзeнcькe пивo. Пpинecли пeчeнi пopocятa, пpипpaвлeнi пepцeм, пiвники, пaхyчi пaляницi, пeчiнкoвий пaштeт, пyхкi пaмпyшки пiд пeчepичнoю пiдливкoю, пиpoги, пiдcмaжeнi плeцки. Пoтiм пoдaли пpecoлoдкi пpяники, пepcикoвe пoвидлo, пoмapaнчi, пoвнi пopцeлянoвi пoлyмиcки пoлyниць, пopiчoк. Пoчyвши пpиємнy пoвнoтy, пaн Пaвлo пoдyмaв пpo пaннoчкy. Пaннa Пoлiнa пoпpocилa пpoгyлятиcя пo Пiдгopeцькoмy пapкy, пoмилyвaтиcя пpиpoдoю, пocлyхaти птaшинi пepecпiви. Пpoпoзицiя пoвнicтю пiдiйшлa пpихмeлiлoмy пoeтoвi. Пoхoдили, пoгyляли.

…Пopocлий пaпopoттю пpeдaвнiй пapк пoдapyвaв пpиємнy пpoхoлoдy. Пoвiтpя п’янилo пpинaдними пaхoщaми. Пoбpoдивши пo пapкy, пapa пpиciлa пiд пopocлим плющeм плaтaнoм. Пocидiли, пoмpiяли, пoзiтхaли, пoшeптaлиcя, пpигopнyлиcя.

Пoчyвcя пepший пoцiлyнoк: пpoщaй пapyбoчe пpивiлля, пopa пoeтoвi пpиймaкyвaти!

В кyпe пpoлyнaли oплecки. Вci визнaли: милoзвyчнa, бaгaтa yкpaїнcькa мoвa бyдe жити вiчнo пoмiж iнших мoв cвiтy. Зaзнaйкyвaтий нiмeць нiяк нe мiг визнaти cвoєї пopaзки. – Нy a кoли б я нaзвaв iншy лiтepy? – зaявив вiн. – Нy, нaпpиклaд, лiтepy c !

– Я нa cвoїй мoвi мoжy yклacти нe лишe oпoвiдaння, aлe й нaвiть вipш, дe вci cлoвa бyдyть пoчинaтиcя нa c .

Якщo Вaшa лacкa, пpoшy пocлyхaти.

CAМIТНИЙ CAД

Coннo cиплятьcя cнiжинки,

Cтpyмiнь cтoмлeнo cичить.

Cтихли cтpyни, cтихли cпiви,

Cpiбнi cпiви cepeнaд

Cpiблoм cтeлятьcя cнiжинки

Cпить caмiтнiй coнний caд…

Cиплe, cтeлить caд caмiтнiй

Cipий cмyтoк – cpiбний cнiг,

Cyмнo cтoгнe coнний cтpyмiнь

Cepцe cлyхa cкopбний cмiх

Cepeд caдy cтpaх cipiє.

Caд coлoдкий cпoкiй cнить.

– Гeнiaльнo! Нeзpiвняннo! – вигyкнyли aнглiєць й iтaлiєць.

Пoтiм yci зaмoвкли. Гoвopити нe бyлo пoтpeби».

Пaнac Cтoляpчyк, пpoфecop (yкpaїнcькa дyмкa, Лoндoн)

[nelligekata]

#trump&musk Сварка року. Як Трамп і Маск ганьбили один одного на очах світу

[nelligekata]

OT VINTA - МИ КОЛО! WE COIL! (Official video)

[nelligekata]

700 Koalas Shot from Helicopters in Budj Bim National Park by Victorian Government

please sign the petition https://chng.it/brmVnV9c

допоможіть врятувати беззахисних тварин!

Huge outcry as Australia shoots 700 koalas from helicopters The cull took place following a large bush fire that destroyed thousands of hectares of habitat in Budj Bim National Park, Victoria. uthorities Snipe Hundreds of Koalas From Helicopters in Controversial ‘Aerial Cull’ in Australia Between 600 and 700 of the marsupials were killed from the air, likely for the first time in the country’s history. Officials say the decision, which has prompted backlash, was made to minimize the animals’ suffering after a bushfire

Outcry over orphaned joeys after Australia shoots hundreds of koalas from helicopters Cull in Victoria has killed nearly 700 koalas so far and left many joeys without mothers

[nelligekata]

[nelligekata]

Чому хірурги досі використовують нацистський атлас з анатомії

Erich Lepier

Еріх Леп'єр (1898-1974), перший художник, який підготував ілюстрації для Topographische Anatomie des Menschen.

Моторошно детальне зображення щоки людини в атласі Пернкопфа

Автор фото,Erich LepierПідпис до фото,Моторошно детальне зображення щоки людини в атласі ПернкопфаArticle information

Author,Кейліг Бейкер Role,BBC News

Коли під час операції нейрохірургу Сьюзан Маккіннон знадобилась допомога, вона зазирнула в атлас з анатомії людини, написаний в середині XX століття.

Завдяки складним і дуже детальним зображенням шарів людського тіла лікар Маккіннон з Вашингтонського університету в Сент-Луїсі змогла завершити операцію.

Її настільною книгою хірурга є на перший погляд цілком безневинна "Топографічна анатомія людини" Едуарда Пернкопфа.

Книгу вважають найкращим прикладом анатомічного малюнка в світі, оскільки вона містить таку кількість деталей, яку не зустрінеш в жодній подібній праці.

Шкіра, м'язи, сухожилля, нерви, внутрішні органи, кістки зображені настільки яскраво, у таких графічних деталях й кольорах, що виглядають реалістичними.

"Атлас Пернкопфа", як часто називають цю книгу, більше не друкується, а старі видання - кілька томів - можна продати за тисячі фунтів в інтернеті.

Однак, попри високу ціну, вона - не з тих книжок, які займають почесне місце в бібліотеці, які власники радо демонструють гостям.

Причина проста - "матеріалом" для роботи над нею стали сотні людей, по-звірячому вбиті нацистами.

Критики кажуть, що книга затьмарена її темним минулим, а наукова спільнота постійно дискутує про порушення норм наукової етики.

Лікар Маккіннон розповідає, що походження атласу примушує її почуватися ніяково, хоча сама книга - невід'ємна частина її роботи.

Рабин Джозеф Полак - колишній в'язень Голокосту і професор медичного права - вважає, що ця книга є "моральною загадкою", тому що "вийшла із справжнього зла, але може бути використана для служіння добру".

Автор фото,Keiligh BakerПідпис до фото,Кілька примірників атласу Перкопфа зберігаються у Британській бібліотеці

Над анатомічним атласом відомий нацист Пернкопф працював понад 20 років. А своєю блискучою академічною кар'єрою в Австрії він завдячує підтримці партії Адольфа Гітлера.

Його колеги описували його як "затятого" націонал-соціаліста, котрий з 1938 року носив нацистську форму.

Зайнявши посаду декана медичного факультету Віденського університету, Едуард Пернкопф звільнив всіх євреїв, серед яких були лауреати Нобелівської премії.

У 1939 році вийшло нове розпорядження Третього рейху - тіла всіх страчених в концтаборах мали бути негайно доправлені до найближчого анатомічного відділу для наукових досліджень і навчання.

Австрійський анатом працював по 18 годин на день: розтинав трупи, а команда художників у найдрібніших деталях замальовувала те, що бачила, створюючи ілюстрації до його книги. Іноді зали анатомічного театру були настільки переповнені, що страти доводилося відкладати.

За словами доктора Сабіни Хільдебрандт з Гарвардської медичної школи, щонайменше половина з 800 зображень в атласі - частини тіла, що належали політичним в'язням.

Перше видання 1937 року містило підписи ілюстраторів Еріха Леп'є та Карла Ендтрессера зі свастикою і так званою "блискавкою" загонів СС.

Навіть з двотомного англомовного примірника 1964 року не прибрали оригінальні підписи із нацистською символікою. І лише у наступних виданнях її заретушували.

Тисячі примірників атласу були перекладені багатьма мовами і продані по всьому світу. Вступ до книги розповідає про "неймовірно достовірні зображення найвищого художнього рівня ... ", уникаючи згадок про їхнє криваве минуле.

Лише у 90-х роках студенти та вчені почали розпитувати: хто були ті люди, зображені в атласі.

Книгу припинили друкувати лише у 1994 році.

Королівський коледж хірургів стверджує, що у Великій Британії атлас не використовують, єдиний виняток - бібліотеки, де він зберігається в історичних цілях.

Однак, недавнє дослідження, проведене серед нейрохірургів, показало, що 59% лікарів знають про атлас Пернкопфа і 13% використовують його.

На запитання, чи стало морально складніше користуватися книгою, після того, як вони дізналися про її історію, 69% відповіли негативно, 15% - ствердно, 17% не змогли відповісти.

Лікар Маккіннон каже, що атлас має дуже високий рівень, і будь-яка інша книга навіть не наближається до нього, - настільки детально і точно там описана анатомічна будова людини.

"Він допомагає мені знайти конкретний нерв під час операцій. Через наше тіло проходить величезна їх кількість і самостійно знайти необхідний буває дуже проблематично".

Лікар запевняє, що всі причетні до операції знають про темне походження книги.

"Коли я дізналась про страшне минуле цього атласу, почала зберігати його у своїй особистій шафці в операційній", - каже вона.

Автор фото,Washington University/ St. LouisПідпис до фото,Нейрохірург Сьюзан Маккіннон

Минулого року рабин Полак і медичний історик і психіатр Майкл Гродін підготували наукову доповідь про те, наскільки етично використовувати атлас в Ізраїлі.

Виявилося, що уряд країни не проти книги Пенкропфа, якщо вона служитиме порятунку людських життів. А також за умови, що її походження й історія будуть оприлюднені, щоб вшанувати пам'ять тих, кого по-звірячому закатували заради її написання.

"Візьміть, наприклад, лікаря Маккіннон - вона не змогла знайти нерв, а вона найкраща в своїй сфері", - пояснив рабин Полак ВВС. - Їй довелося переступити через себе і все-таки звернутися до атласу Пенкропфа. Його ілюстрації допомогли знайти нерв за лічені хвилини".

Після капітуляції Німеччини Едварда Пенкропфа звільнили з університету і заарештували. Три роки він перебував у таборі для німецьких військовополонених - і не отримав жодного звинувачення у скоєнні злочину.

Після звільнення вчений повернувся до університету, щоб підготувати до випуску третій том атласу. Книга побачила світ 1952 року. Сам Пенкропф помер 1955-го, незадовго до виходу четвертого тому.

За словами викладача анатомії Сабіни Хільдебрандт, навіть 60 років по тому атлас залишається одним з найкращих джерел візуальної інформації для анатомічної і хірургічної роботи.

"Деякі лікарі звертаються до нього кожного разу, коли є сумніви. В хірургії периферійної нервової системи його взагалі вважають унікальним і незамінним джерелом інформації", - говорить вона.

"Хоча я особисто не показую своїм студентам його ілюстрації, якщо не маю часу розповісти сумну історію походження книги", - додає Сабіна.

Біоетик з Брістольського університету Джонатан Айвз погоджується, що атлас "вражає деталями", але зіпсований "жахливим минулим".

"Користування такими плодами, як атлас Пенкропфа, робить нас певною мірою співучасниками трагедій, що з ним пов'язані, - говорить він. - Однак, якщо книгу взагалі прибрати з наукового життя, є ризик, що ми її втратимо, а з нею і нагадування про сумні сторінки минулого".

А от для нейрохірурга Сьюзан Маккіннон атлас залишається життєво важливим інструментом - навіть попри минуле, яке ніколи не забудуть.

"Як хірург-гуманіст я вважаю цілком нормальним вжити будь-який освітній ресурс, який, на мою думку, допоможе мені отримати максимальний результат, - каже вона, - і саме цього чекає від мене мій пацієнт. Втрата атласу відкине хірургію периферійної нервової системи далеко назад".

[nelligekata]

Аушвіц? Бухенвальд? Ні. Сучасна росія.

Закатований. Назавжди 39.

Історія одного українця, яку має знати весь світ

Аушвіц? Бухенвальд? Ні. Сучасна Мордовія.

Його звали Микола Андреюк. Псевдо — Храм. Старший матрос 36-ї окремої бригади морської піхоти. Українець. Захисник. Людина. Живий — до 14 листопада 2023 року. Закатований — у колонії Мордовії на території фашистського мордера.

Йому було всього 39. Народився у селі Новоподільське на Дніпропетровщині. Ріс у багатодітній родині. Вчився добре. Працював на ГЗК у Кривому Розі, утримував маму, допомагав братам і сестрі. Не мав власної сім’ї — бо служив. Бо вибрав Україну.

У 2014-му пішов добровольцем у Нацгвардію, брав участь в АТО/ООС, а згодом перевівся до морської піхоти. У 2021-му був поранений. Могли списати — але залишився. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Микола вже стояв на передовій.

Широкине. Маріуполь. Весна 2022-го. Оточення. Без зв’язку. Один єдиний лист сестрі: “Я живий, але навколо нас — рашисти. Я спалив документи. І тримаю при собі гранату на випадок полону”.

4 квітня 2022 року Миколу взяли в полон. Його вивезли в Оленівку. Звідти — до Мордовії, в табори. У сучасний ГУЛАГ.

Там, де колись рашисти нищили українців у совкових таборах, вони знову знищили українця. 18 місяців катувань. 60 кілограмів ваги. Серце не витримало. Помер. Помер далеко від дому, без адвоката, без вироку, без права на порятунок.

Його тіло раша “повернула” в грудні 2023 року. Але рідні дізнались про це лише через чотири місяці.

Це — воєнний злочин. Це — тортури. Це — державне вбивство. І це не виняток. Це — система.

Те, що зробили з Миколою — частина масового знищення українських військовополонених. Частина плану стерти обличчя народу, який не скорився.

Миколу поховали в Кривому Розі. Посмертно нагородили почесним знаком «Маріуполь. Відстояли — перемогли» та медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України».

Але медаль не поверне людину.

Повернути ми можемо лише одне — памʼять. Памʼять, яка стане обвинуваченням. Памʼять, яка вижене страх. Памʼять, яка не дозволить домовлятися з тими, хто вбиває в камерах.

У Миколи залишились мама, три брати, сестра та племінники.

І ця фотографія — після повернення.

Фото, яке має зберігатися в майбутньому музеї рашистського терору, поруч із фото з Бучі, Ізюма, Ягідного.

Щоб більше ніколи.

Щоб ніхто не забув.

І не пробачив.

genocide of the Ukrainian people

[nelligekata]

Сіль із кров’ю

У червні 1941 року в соляні шахти на Добромильському сільзаводі було вкинуто тіла закатованих в’язнів. Приблизно 3 500 жертв комуністичного режиму. Серед них були діти з Перемишльського притулку, жінки з немовлятами, старші люди. Слабших просто вкидали живими, інших добивали дерев’яними молотами, якими подрібнювали сіль. Крик стояв такий, що люди чули його за зачиненими вікнами. Їм заборонили виходити. А потім через два дні почули страшний сморід. Директором сільзаводу був такий собі Прокоп’єв, офіцер НКВД, який начебто після війни став директором Долинського хлібзаводу. Це він віддав наказ робітникам прийти отримувати зарплату напередодні екзекуції. Ті, хто прийшов, уже не повернулись назад. Більшість тіл так і лежить у шахті глибиною 100 м. Вона була наповнена доверху. Одна й друга. Коли прийшли німці, то відкрили шахти. На самому верху лежало тіло молодої жінки, яка навіть мертвою не випустила з рук немовля. Частину тіл поховали поруч у спільній могилі, а решта залишилась в шахті навічно.

Ніхто вже не скуштує добромильської солі. І не варто. Але ось цитата з офіційного сайту міста Добромиля: «Санітарно-оздоровчий комплекс в урочищі Саліна, де 160 років тому були відкриті соляні копальні, а на їхній базі був створений санаторій на 365 ліжок та оздоровчі заклади для лікування туберкульозу, пневмонії та бронхіальної астми, у 1986 році з невідомих причин був закритий Львівським облздороввідділом. На даний час санаторну землю викупила київська організація, у віданні якої знаходиться 12,7 га землі та 4,5 тис. кв.м приміщень. Вартість усього господарства Саліна становить 1 млн. доларів США». Уявіть собі санаторну зону на місці Освєнціма чи Биківні, чи в Бабиному яру. Бізнес важливіший чи не так? Чийсь персональний добробут на кістках. З одного боку влада править молебні в останню неділю червня, будує меморіали і виголошує патріотичні промови, а з іншого…Чи послали б ви свою дитину лікуватись в таке місце?

Усе минає на цьому світі. І слава, й неслава. Так уже склалося, що моральні втрати завжди болючіші ніж матеріальні. Галицька сіль, розчинена у воді – це кров нашої землі. Без неї ми захиріємо і вимремо чи станемо вигнанцями, як той король Лір, покараний за те, що віддав перевагу брехні над щирістю. Взято з zaxid.net

[nelligekata]

- Війни не починають ті у кого є перевага в озброєнні, війни починають ті, хто впевнений, що їх не зупинять.

[nelligekata]

РОЗПЛУТУЮЧИ ПІВСТОЛІТНЮ ЗАГАДКУ

Андрій М. Заморока

Далекого 1974-го року французький вчений Андре Вільє повідомив світові про результати свого дослідження. Він помітив те, чого не помічали вчені впродовж попередніх двохсот років. А його ідеї стали поштовхом для складання вельми заплутаного пазлу. І для цього знадобилось цілих пів століття аж до сьогоднішнього дня, коли стало можливим зазирнути у глибину ДНК – святого ґраалю біології.

Наше дослідження продемонструвало, що Андре Вільє помилково помістив частину видів у рід Чорногузка. Однак це трапилось не через недбалість, а через хитросплетіння еволюційного процесу, який називається конверґенцією, коли дві різні групи живих організмів набувають дуже схожих морфологічних ознак, проживаючи в однакових умовах. Конверґентна еволюція призводить до виникнення аналогічних ознак. Власне цей еволюційний механізм не завжди є очевидним на морфологічному рівні, особливо якщо види вважаються недалекими родичами. Наприклад, форми тіла і плавців акули, дельфіна та іхтіозавра є аналогічними, хоча ці тварини є представниками різних класів і виникли від різних предків. Це очевидний приклад, а у випадках із Чорногузками – ні, оскільки вони є недалекими родичами і мають дуже схожі форму і розміри тіла, які виникли, як виявилось, в процесі конверґенції, а не успадкування від спільного предка.

І Чорногузки, і Чорноплямки більшу частину свого дорослого життя проводять на квітах, живлячись нектаром і пилком. Вони є відмінними запилювачами, але на противагу перетинокрильцям, як от бджоли, оси чи мурахи, у них немає жала для самозахисту від хижаків. Власне тому їх еволюція протікала в напрямі імітації жалких комах, зближуючи морфологію усіх видів між собою. Їх форма тіла і забарвлення наслідують ос і мурашок. Чорногузки мімікрують саме під мурашок, а Чорноплямки – під ос. І така імітація вводить в оману не лише хижаків, а й тривалий час дурила й вчених, допоки той обман не було викрито.