— Does he seriously always wear those ridiculous glasses? They don't even have lenses. Why?
— He said he feels like they make him look smarter.
— Well, he definitely feels like that...
— Give him a break, let him wear them. And get this — he has an entire box of different frames. No clue where he keeps finding them.
— I heard Raece gives them to him. He’s always spoiling everyone with little gifts. It’s not like he’s got money to burn, but he keeps spending it on other people just to see them happy. I’m pretty sure he’s the one who got that frame for Raievd too.
A book about intelligence that, for me, turned out to be a book about memory and the loss of self.
[eng ↓]/[ukr↓↓]
Its a short book, but toward the end it got very slow and hard to read – precisely because i understood what was coming and what kind of resolution i was about to get.
Lets talk right away about how the main character loses himself. as his intelligence started to decline, he began to forget. the parts of his personality that gave him a certain view of the world started to erode. he couldnt even stop it, or fully register the change as it happened. he knew changes were happening, but he didnt know how far-reaching they were. that feeling when you realize youve forgotten something, but you cant remember what. its painful to watch him return to his starting point. i seriously doubt Charles wouldve gone back to work at the bakery, where people mocked and bullied him, if his intelligence had stayed at the same level it once was.
Whats interesting is that Charles Gordon sees Charlie completely, while Charlie – because of his limitations – cant grasp, see, or find out about Charles Gordon at all.
If you split him into two people, it comes out like this: Charlie at the start (the child); Charles Gordon (the adult); Charles with intellectual limitations again (¿the old man?).
Why, in my view, did the split happen specifically as Charlie separating from Charles – and why, when he lost his "genius" abilities again, did he not become Charlie again (even though its the same state, and by the time he's back at the bakery he's probably closer to the original Charlie than at any other point)?
Because Charles separated that earlier Charlie from himself, as if he were a different person – sharing a body that sits at the border between them, but still someone else. Charles at the end of the book, though, never separated the intelligent version of himself from who he was, and held onto that image until the very last moment (for example, when he decided he needed to keep reading, and used the escalator analogy – the one going down, where if you run against it you can slow the descent, or at least hold your position). Charles was aware of these changes: he knew what was coming, hed already seen it happen to Algernon, he watched himself lose himself, his knowledge, his understanding. Charlie never saw the change; for him everything happened slowly and invisibly, and he was anxious that his intelligence was an illusion, that hed never become smart. as they say – losing isnt the same as never having had it.
Charles learns about Charlie from the outside, without identifying himself and Charlie as one person, and thats how he loses the connection between them. i think that gap only widens once Charles finds out about the traumatic experiences – his mind tries to wall off that period of his life so it's easier to live with.
Every time, he loses the sense that his past selves belong to him. theres always something for him to regret: that he wasnt born "normal"; that other people dont see him as a person.
He didnt become a different person – despite the idea that "Charlie" would come back and take his place, he just deteriorated, suffering through it.
Im not a psychologist, but the first thing i thought of was that Gordon might be experiencing depersonalization and a loss of psychological self-continuity. going by how its described, it fits well, but its hard to say for sure without being a specialist.
All his life, Charlie wasnt really looking for intelligence – he was looking for love. he thought that if he became smart, people would love him more. but over time he came to realize that what hed been seeing as "love" was full of hidden pitfalls and wasnt some kind of absolute. neither is hatred, for that matter. everyone has their own motives, and sometimes what looks like one emotion is really something else entirely, hidden under politeness, courtesy, and flattery. people are, at bottom, self-centered, and its always easier for them to understand someone whos simpler than they are. they can feel pity for people whove been dealt a bad hand by circumstance, and that pity can end up looking like love. but they dont feel that same pity toward – and dont understand – people who surpass them at something. theres no point caring about or feeling sorry for someone who dared to make them look like fools. people like that, they can only envy.
Its interesting to watch how peoples attitudes shift depending on someones abilities – both from Gordons point of view, and from the point of view of everyone around him.
Id guess Charlie also finds it so hard to fit into society not just because of the IQ gap, but because of all the years he spent living with a completely different view of the world, without the gradual process of growing up and socializing that "normal" people go through. on top of that, i think Charles became something of a snob and started acting superior, because thats who surrounded him – thats how he was raised. Strauss, Bert, Nemur, all doing things for recognition and respect. Alice, used to talking to him as a teacher would. his mother, ashamed of Charlie because he was different. his sister, who treated him horribly as a kid. at the bakery, he was flat-out an object of ridicule. people seem to grow up crueler the less trauma they went through as kids.
Intelligence didnt make him happy, but as far as im concerned, it wasnt for nothing. without those skills and that knowledge, Charlie believes he did fulfill his dream, even if he didnt stay a genius forever. little Charlie got to close that gestalt. Charles made his own irreplaceable contribution to science, worked through his emotions and his past, and tried to show people that even someone with intellectual limitations is still a person worth taking seriously.
The scariest thing in the whole book, for me, is knowing that you will lose yourself.
[eng↑]/[ukr↓]
Квіти для Елджернона.
Книга про інтелект, яка для мене виявилась книгою про пам'ять та втрату себе.
Книга невелика, однак ближче до кінця давалася мені дуже повільно й важко – саме через розуміння шо буде далі й шо читач отримає як розв'язку.
Поговоримо одразу про те, як втрачає себе головний герой. коли його інтелект став падати, він почав забувати. те, шо було його персоналіті, давала певне бачення світу почало стиратися. і він навіть не міг ані зупинити, чи хочаб помітити цю зміну повною мірою. так, він знав шо зміни відбуваються, він не знав наскільки глобально. коли ти усвідомлюєш шо шось забув, але не можеш згадати шо саме. боляче дивитись, як він повертається до точки старту. дуже сумніваюся, шо Чарльз пішов би працювати у пікарню де над ним сміялися та знущались, якби його інтелект все ще був на тому самому рівні шо і раніше.
Шо цікаво, Чарльз Гордон бачить Чарлі повністю, тим часом як Чарлі не може охопити, побачити та дізнатися про Чарльза Гордона через свої обмеження.
Якщо ділити його на дві людини, то виходить: Чарлі на початку (як дитина); Чарльз Гордон (як дорослий); Чарльз, але з інтелектуальними обмеженнями (¿як старік?).
Чому, як на мене, вийшло відокремлення саме Чарлі від Чарльза, та коли він знову втратив свої "геніальні" здібності, то не став Чарлі назад (хоча й стан такий самий, та мабуть вже знаходячись у пекарні він наблизився до Чарлі з початку найбільше).
Бо Чарльз відокремив того Чарлі від себе, наче це інша людина, хоча й з тілом шо межує між ними, але Чарльз з кінця книги не відокремив розумного Чарлі від себе, та до останнього намагався втриматись за цей образ (наприклад, коли вирішив шо треба читати книжки та привів аналогію з есколатором шо тягне униз, але якщо бігти противовіс то можно спускатися повільніше або застрянути на тому ж рівні). Чарльз усвідомлював ці зміни, знав шо його чекає, вже бачив це на прикладі з Елджерноном, бачив як втрачає себе, знання, розуміння. Чарлі не бачив зміни, для нього все відбувалось повільно та непомітно, він нервував шо це омана та він не стане розумним. як то кажуть – втрачати не отримувати.
Чарльз дізнається про Чарлі з боку, не ідентифікуючи себе та його як одну людину, через шо втрачає зв'язок. мені здається, шо ця прірва стає тільки більшою коли Чарльз довідується про травматичний досвід, тому його психіка намагається відокремити цей період життя, шоб пережити було легше.
Кожного разу він втрачає відчуття, що його минулі версії належать йому. йому завжди є про шо шкодувати: про те шо він не народився "нормальним"; про те шо інші люди не бачать в ньому особистість.
Він не став іншою людиною, попри уявлення шо "Чарлі" прийде та замінить його місце, він просто деградував, проходячи через страждання.
Я не психолог, але я одразу подумав, що у Гордона можуть бути деперсоналізаційні переживання та втрата психологічної безперервності (self-continuity). Виходячи з описів, дуже підходить, але важко сказати не будучи спеціалістом.
Чарлі все своє життя шукав не інтелект, а любов. він думав, шо якщо статиме розумним, то його любитиме більше. але з годом він став розуміти, шо те, шо він бачив як "любов", має багато підводних каменів та не є абсолютом. так саме як й ненависть. всі мають власні мотиви, та іноді прояв однієї емоції означає зовсім іншу, сховану під люб'язність, ввічливість та лестощі. усі люди егоцентричні, та між іншим їм простіше зрозуміти того, хто ще простіший за них. вони можуть відчувати жаль до тих, хто обділений долею за обставинами, тому турбота може виглядати як любов у певній мірі. але вони не відчувають співчуття та не розуміють тих, хто перевершує їх у чомусь. нема сенсу турбуватися та жаліти тих, хто посмів їх поставити у роль дурнів. таким людям вони здатні лише заздрити.
Цікаво спостерігати, як ставлення до людей змінюється залежно від здібностей людини. як з точки зору Гордона, так й з точки зору сторонніх людей.
Ще, мабуть, Чарлі так важко влитися у суспільство не лише через прірву IQ, але й через роки шо він жив із іншим баченням світу, та не мав того досвіду поступового дорослішання та соціалізації як "звичайні" люди. до того ж, мені здається шо Чарльз став снобом і вів себе зверхньо, бо його оточували такі саме люди, бо його так виховали. Штраус, Берт, Німур шо робили речі заради визнання та поваги. Аліса що звикла спілкуватися з позиції вчительки. мати, шо соромилась Чарлі бо він відрізнявся. сестра жахливо до нього ставилась у дитинстві. у пікарні так він взагалі був об'єктом насмішок. люди виростають ще жорстокішими з меншою кількістю травм отриманих в дитинстві.
Інтелект не зробив його щасливим, однак, як на мене це не було дарма. Чарлі з відсутністю тих навичок та знань думає, шо він таки виконав свою мрію, хоча й не назавжди залишився генієм. маленький Чарлі закрив свій гештальт. Чарльз зробив свій незамінний внесок у науку, розібрався зі своїми емоціями та минулим, та спробував показати людям шо навіть будучи обмеженим інтелектуально, він все ще є особистістю з якою варто рахуватися.
Найстрашніше для мене з усієї книги, це знати, шо ти втратиш себе.
where i go, will you still follow? will you leave your shaded hollow? will you greet the daylight looming? learn to love without consuming?
ive been drawing half the night for the second day in a row, and its currently 5 AM as im writing this post.
ive been gone for quite a while because of the damn university, a mountain of overdue assignments, zero motivation, zero energy, and that lovely feeling of losing interest in things that used to bring me joy. im still working through those assignments, so unfortunately there wont be any regular posting for now.
first - lately ive noticed that i enjoy drawing traditionally more than digitally. its much harder than digital art, where you can basically change anything at any stage of the process, but... i dont know. ive just been feeling more drawn to paper recently.
second - ifinally finished watching "our flag means death', and it hit me hard. really hard, if im being honest. it also pushed me into even more reflection than i was already doing before. if i have the energy, id like to draw more fanart for it.
im still really sad about izzy's death, and i also find some reflection of myself in blackbeard. i dont know. maybe someday ill write a proper post about it if i have the energy and if the thoughts feel worth sharing.
sometimes it feels like the ground under your feet is not solid. like everything around you is changing so fast that you dont even have time to process it.
when something you love stops bringing the same joy as before. when you are forced to move to a different place. when you lose someone close.
in those moments it can feel like you wont be able to stand it. like everything you were holding on to has disappeared, and you are about to fall. it feels like this change will leave a deep wound in your heart forever. maybe it will.
but alongside external changes, something shifts inside us as well.
you start doing something new, something you never touched before because you thought it wasnt “yours”, and you end up liking it, getting better at it day by day. you slowly get used to a new place, you find your favorite corners where you walk every week. you dont forget that person – you still remember them – but you learn how to live without them, how to slowly move forward and meet new people, not necessarily as replacements, but as someone who can understand you and support you in difficult moments.
when it feels like everything is falling apart around you, sometimes it is better to let go, to allow it to happen. we cannot remain who we were yesterday, and we are already no longer who we will be tomorrow.
and that is not bad. that is just life. everything has changed, and you will be able to adapt.
im trapped in something i cant escape, because its inside me. in my head, ive climbed everest, yet i still cant make myself do the simplest things. i feel like im drowning, but i cant fully sink – or swim back up either. i dont understand what i want, or why i want it. and most of all, i dont know what im supposed to do with it once i get it.
Кузьма Скрябін – це людина, яка пройшла довгий шлях і залишила величезний слід. особливо в моєму житті.
пам’ятаю, як мати слухала його пісні в машині, записані на диску. згодом їх перенесли на флешку. з дитинства я знаю багато його творчості напам’ять, але, перебуваючи в окупації та вперше почувши пісню «Сам собі країна», я відчув, як щось усередині обірвалося. і, попри те що не планував плакати, мене прорвало на сльози.
знадобився час, щоб не просто чути й розуміти рядки пісні, а й відчути їх на собі – коли, вивчаючи іноземну мову, я мріяв про переїзд в іншу країну.
про Скрябіна можна говорити безкінечно: про всі його пісні (як гурту «Скрябін», так і проєктів «Андрій Кузьменко» та «злий репер Зеник»), життя, політичні помилки, культові шоу – і далі, і далі.
ця людина – хоча я ніколи не був знайомий із ним особисто – стала для мене однією з тих, хто сформував мене як особистість. І я вдячний йому за це.
stormborns
ellievsbear
kianamaiart
prguitarman