весь вечір малювала давида... простисвіт, яка хуйня виходила... я намагалась виправити то одну частину, то іншу... але все пливло, побудова змістилася, хоча я вже не певна, що вона там була від початку... наразі я переконана, що ніякого навчання мені не світить...
умовно, якщо я здаю творчий конкурс на мінімум, то цьогоріч не вступаю... якщо ж наберу високий бал, але все ще бюджет не світитиме мені, то ще подумаю, чи є сенс, починати, чи відпустити, і кидатися далі з кістки на кістку без навчання...
я вимагаю від себе досконалості, від самого початку, з першої спроби... бо інакше яка в мені цінність? у випадку світу, у випадку навчання серед інших, інших художників... моє его страждає, особливо коли я не можу впоратися з елементарним... я не можу допустити поганої роботи... я відчуваю, що можу зірватися прямо там... здерти той аркуш з планшета, як це роблю вдома, покомкати його до краю, й піти геть;
наразі тривога настільки захлинула мене, що я не можу раціонально оцінювати реальність, та які небудь подальші дії, вчинки... власне майбутнє... я немов стала малою дитиною, що не отримала визнання в тому, як круто зістрибнула з дерева, і тому тепер лежить і їблиця головою об асфальт...
нявність попередніх діагнозів, цілком пояснює те, де я зараз є, проте навіть розділяючись на дві сторони, де одна розуміє рівень тригерів і всіх способів впоратися з ними, інша сторона все ж виявляється гучнішою, і сичить на вухо, що діагнози не мають значення, я на рівних з іншими, і будь-яка невдача це результат моїх дій, ніяк не справа випадку, лише моя провина;
і мені справді хочеться їблиця головою об стіну, від думки, що я привселюдно поставлю під сумнів свої художні вміння... єдина справа мого життя... і може так легко злити всі мої вміння;
та водночас, я ніколи не виявляла прихильності до академ рисунку, ніколи не сідала за нього, ніколи не вивчала, навіть не планувала... і це один єдиний раз коли він мені конче треба, і я бляха не можу впоратися з ним... бо один раз виходить відносно добре, а інший так, немов я малюю його ногою, з закритими очима, на каруселі, що їде по бруківці......
я можу, як завжди переконати себе, що будь-яка невдача це смішно; і я справді щиро втухатиму з усіх невдач, викривлених облич, і всього іншого... та глибоко всередині я ненавидітиму себе за провал;
невдача тут, невдача там... хоча вона ще не сталася... але я так відчуваю її; я пишу це тут, аби заспокоїтись, аби хоч хтось знав, як насправді я шліфую собі мізки власними недосяжними вимогами...
завтра я не тренуватимусь, я докуплю все потрібне, підготую доки, і просто втуплюсь у майнкрафт, або книжку, у будь-що, аби вимкнути надокучливий голос в голові...
я вже й так вишкребла собі останні мізки, і я навіть не хочу вміти той рисунок, бля